Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 02:50

Зараз в Україні популярна думка про те, що неважливо, якою мовою розмовляють наші патріоти. Головне – що вони патріоти. Певна, що таке в принципі неможливо почути в жодній європейській країні, за винятком хіба що конфедеративної Швейцарії. До речі, таке неможливо почути також у федеративній Росії, де всі її патріоти асоціюються саме з російською мовою.

Те ж, що відбувається в Україні – ніщо інше, як намагання видати винятки з правила за саме правило.

Так, у нас є російськомовні українські патріоти, але вони складають жалюгідну меншість серед наших російськомовних громадян. І безумовну меншість порівняно з українськомовними патріотами.

А от серед тих сепаратистів, що воюють проти української державності на Донбасі, українськомовних взагалі нема. Жодного! І це, як розумієте, зовсім не випадковість. Мова таки має визначальний вплив на формування громадянського світогляду людини.

Ще в XIX сторіччі це відзначив видатний англійській філософ Джон Стюарт Мілль (людина, до речі, з найвищим IQ усіх часів та народів): «Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку – і, отже, визначають ухвалення політичних рішень, – будуть різними у різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії лідерів, ніж в іншій».

Ось вам і відповідь на те, чому російськомовний південний схід України обирає до Верховної Ради єфремових, ківалових, чечетових та царьових, проте ніколи не голосував і не проголосує за В’ячеслава Чорновола, Гриценка, Ляшка, Яценюка або Донія.

І так, погодьтеся, було, є і буде зовсім не тому, що на півдні та сході України живуть погані люди, а на її заході, півночі та в центрі – виключно хороші. Просто перші спілкуються російською мовою, а другі – українською.

Тому всі намагання наших політиків надати якісь преференції російській мові в Україні, вочевидь, працюють на її подальший ментальний розкол, який за допомогою «братньої» Росії саме і призвів до війни на Донбасі.

Нова хвиля замаскованої русифікації Донбасу

Але нещодавно призначений президентом Порошенком Голова Нацради з питань телебачення та радіомовлення Юрій Артеменко, у кращому випадку, або не здогадується про саме існування видатного вченого Джона Міля, або все ж таки вважає себе розумнішим за нього.

Інакше неможливо зрозуміти заяву цього чиновника відносно стратегічних засад переформатування українського інформаційного простору: «Зважаючи на специфіку східного регіону, телерадіокомпаніям варто збільшувати кількість програм російською мовою».

Крім цього, у Нацраді сьогодні заявляють уже і про створення державного телеканалу, який би працював на телеаудиторію Донецької та Луганської областей вже виключно російською мовою.

Сумно, що той-таки Артеменко був делегований до Нацради саме за квотою президента Порошенка. Але якщо придивитися пильніше, то нічого дивного в цьому нема. Бо сам Петро Олексійович у своєму проекті змін до Конституції України пропонує надати російській мові такий собі «особливий» статус.

Тобто, за нашим президентом, статусу регіональної для неї в тому ж Луганську вже недостатньо. Тут самий час нагадати, що тільки-но російська стала в місті кілька років тому «регіональною», всі назви вулиць у Луганську стали офіційно писатися виключно російською та англійською мовами.

Але таке неподобство суперечило навіть мовному закону Ківалова-Колесніченка, який передбачав уживання регіональної мови тільки разом із державною.

Та вже ж дуже дорогі та красиві ті таблички на будинках із назвами луганських вулиць! Тому можна припустити, що «особливий» статус для російської дозволить їх уже не демонтовувати. Навіть у разі успішного завершення АТО на Донбасі. Що це, якщо не загравання пана президента з місцевими політичними елітами?

До чого це веде Україну

Зрозуміло, що така, з дозволу сказати, державна мовна політика на Донбасі гарантує певні політичні дивіденди її ініціаторам уже на осінніх виборах до Верховної Ради. А от щодо її користі відносно майбутнього України, то тут виникають великі сумніви. Навіть знов таки після успішного завершення АТО в регіоні.

Зрозуміло і те, що в цьому разі ті покоління людей на Донбасі , що підняли зброю проти державності Україна, навряд чи вже підуть на це у своєму житті вдруге.

Але стосовно учнівської молоді, таких гарантій нема і не передбачається. У Луганську вже сьогодні немає де факто жодної (!) українськомовної школи. В мільйонному Донецьку їх не набиралося й двох десятків. Цілком очевидно, що після набуття російською «особливого» статусу не стане й тих.

А тепер уявіть собі, як тамтешні школярі зможуть сприйняти пояснення вчителів на уроках історії російською про те, що Степан Бандера та Роман Шухевич є нашими національними героями. Не виходить? У мене теж.

Та навряд чи такі пояснення звучатимуть у стінах російських шкіл Донбасу взагалі. Бо судячи зі всього, так звана нова влада зовсім не збирається притягати до кримінальної відповідальності місцеві політичні еліти за їхню організацію та фінансування сепаратистського руху в регіоні.

А раз так, то безхмарне політичне майбутнє на Донбасі тим елітам уже гарантоване. Бо вони, на відміну від Порошенка та Артеменка, через настанови своїх кремлівських кураторів працюють саме за висновками Джона Стюарта Міля, в яких мова визначає світогляд та громадянську позицію людини. І кадрову політику (у тому числі в освітянській сфері) провадять, так би мовити, на перспективу.

І громадянське протистояння за таких умов на Донбасі обов’язково повториться за допомогою Росії вже через десяток-другий років. І слова молодої луганської телеведучої Інни Шевченко про «українських карателів» та «укро-фашистів» знов будуть шоком хіба що для наших співгромадян з інших регіонів, але не для самих луганців.

Бо ми знаємо, що обидві кафедри журналістики в Луганську вкомплектовані виключно відвертими викладачами-українофобами та агентурою російських спецслужб.

Знаємо, що викладачі історії в луганських школах наказують учням закрити і забути українські підручники з історії і викладають їм або історію радянську, або російську, де ті ж Бандера з Шухевичем трактуються виключно як криваві людожери та пособники німецьких фашистів.

Щиро сподіваюсь на те, що президент Петро Порошенко та голова Нацради Юрій Артеменко про все це просто не знали…

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG