У Слов’янську волонтери з місцевих активістів відновлюють першу в місті – найстарішу – українську школу, яка працює вже 20 років і яка з 1 вересня очікує на майже 300 учнів. Коли бойовики тимчасово окупували місто, поблизу школи був один із їхніх блокпостів. Будівлю школи вони використовували для прикриття. Координатор громадської ініціативи «Відновлення. Схід» Федір Меншаков – один із тих волонтерів, хто й сам побував у полоні бойовиків. За фахом він інженер-будівельник, й особисто займається відновленням цієї школи і залученням волонтерів. В інтерв’ю Радіо Свобода молодий донеччанин розповів, чи дітям-школярам буде можливість почати шкільний рік 1 вересня?
Я сам з Донецька. Я був проукраїнським активістом і мене взяли у полон «ДНР», я був там майже тиждень
– Звичайно, що є складнощі. Є школи, які дуже сильно постраждали за цю війну. Але це не всі школи. Є школи, які залишилися майже зовсім цілі і в них діти будуть 1 вересня вчитися. Але є школи, які дуже постраждали, наприклад ця 4-а школа, що на Семенівці. Ми зробимо усе можливе, щоб відновити її до 1 вересня хоча б у тому вигляді, щоб діти змогли навчатися.
– Чому Ви вирішили саме цю школу ремонтувати, звідки Ви знали про це? Чи у Вас є якась своя історія?
– Звичайно є своя історія. Я сам з Донецька. Я був проукраїнським активістом і мене взяли у полон «ДНР», я був там майже тиждень. Потім мене депортували у Київ, там я долікувався фізично, морально. І коли постало питання, що робити далі, шукати роботу десь у Києві, чи на заході України, чи ж вертатися, звичайно хотів повернутися додому. Бо це моя рідна земля, Донеччина, це Маріуполь, я люблю цю землю. Але поки там була не українська влада, мені не можна було туди повертатися. І я почав дивитися на ось такі міста, як Слов’янськ. І коли я шукав інформацію про це місто, то побачив дуже великі ушкодження. Я розумію, що держава зараз має дуже великі труднощі з грошима і вирішив допомогти – на волонтерських засадах відновлювати інфраструктуру. Коли народилася ця ідея, мене підтримали однодумці, які тут зараз зі мною. І ми будемо робити все можливе, щоб на цю землю повернувся мир.
– Скільки приблизно людей разом з Вами працюють в даному конкретному випадку?
– У нас є бригада працівників. Це така імпровізована бригада. Тут є інженери з вищою освітою і просто небайдужі люди, а є люди, які допомагають нам з інформаційною підтримкою. Загалом у нас десь 15 людей. Але зараз нас у Слов’янську троє, до кінця тижня нас буде набагато більше.
– Федоре, Ви – молодий, неодружений чоловік, чи навпаки одружений і у Вас є діти? Чому Ви вибрали саме школу для такої діяльності, а скажімо, не лікарню чи будинок для старших людей?
– Я неодружений, у мене немає дітей, але в мене є дівчина, з якою ми думаємо одружитися. Чому школа? Тому що діти – це наше майбутнє. Ми всі розуміємо, що дуже багато проблем у нас є від недостатньої освіти населення, це правда. І я гадаю, що насамперед школа – це дуже важливо.
– Чи освіта населення на Донбасі гірша, на Вашу думку?
Вважаю, що якість освіти – це перше, що потрібно зараз брати у приціл державі. А ми будемо допомагати державі там, де вона не справляється
– По-перше, не можна сказати, що на Донбасі погана освіта, це не так. Але освіта може бути погана і гарна, це все відносно. Більшість людей на Донбасі мають радянську освіту. Вона, звісно, мала якісь переваги в технічних науках, але в гуманітарному це був жах. Ці радянські штампи, ці міфи, вони дуже вкорінилися. Це стосується історії і гуманітарних предметів. І це дає дуже великі перешкоди для розвитку України. А саме ця школа, це українська школа для дітей 1-4 класу. Це маленькі діти, в яких саме в цій школі закладається те, яка це буде людина? Це буде український патріот або ні. Це дуже важливо. І я вважаю, що якість освіти – це перше, що потрібно зараз брати у приціл державі. А ми будемо допомагати державі там, де вона не справляється.
– ЗМІ повідомляють, що у цій школі, коли бойовики тримали її в оточенні, вони «обчистили» навчальний заклад майже повністю – починаючи від комп’ютерів і завершуючи ліжками для найменших школярів та дверима. І що не тільки дерев’яними речами, а й навіть дитячими підручниками підпалювали вогонь. Чи тепер вам доведеться також займатися і цією частиною? Чи ви лише ремонтом переймаєтеся?
– Звичайно, що окрім якихось капітальних споруд, зазнало ушкодження і майно школи. Крім підручників, це перш за все комп’ютерний клас, який просто зник, далі це ліжка, на яких спали шестирічні дітлахи, а також дуже багато інших речей. Ми, звичайно, будемо допомагати в усьому. Я вже можу сказати, що комп’ютерний клас нам сюди пришлють наші знайомі зі Львова, які нам допомагають.
– Останнім часом у соцмережах багато говорять про те, що, мовляв, серед переселенців, які їдуть у різні міста Західної України, можна зустріти молодих сильних парубків, які приїжджають туди на своїх автомобілях, поводять себе зовсім непристойно і, мовляв, не хочуть йти захищати свою область, а приїжджають в інші міста і критикують їхні порядки. Чи Ви чули про такі випадки? Якщо так, що б Ви могли побажати ось таким молодим біженцям із Донбасу?
Є дуже багато хлопців і з Донецької області, є добровольчі батальйони, і в Нацгвардії і у Збройних силах теж є люди з Донецька, з Луганська. І вони теж патріоти
– Мабуть, моя відповідь буде не в цьому дискурсі, бо я як людина, яка все це бачила на власні очі, маю відмінну думку з цього приводу. Я вважаю, що це насамперед якась така спланована кампанія, можливо російська, з дискредитації біженців. У нас є дуже багато таких людей, які самі виїхали, десь працюють в інших містах і не звертаються до держави, не афішують того, що вони біженці. Звичайно, в сім’ї не без урода. Але я б не сказав, що це якась масова проблема. І я вважаю, що тут, насамперед людям на заході країни, треба ставитися з розумінням. Звичайно, що тут воюють хлопці зі Західної України, але також тут є дуже багато хлопців і з Донецької області, є добровольчі батальйони, і в Нацгвардії і у Збройних силах теж є люди з Донецька, з Луганська. І вони теж патріоти. Але так само, як і у Львові не усі молоді хлопці зараз воюють, так і не всі можуть воювати і з Донецька, але вони повинні кудись їхати. В багатьох є діти і якщо вони підуть в армію, то хто буде їх годувати? Це таке питання, на яке можна відповісти, що вони боягузи і не захищають рідну землю. Я знаю багато випадків, коли виїжджає жінка з двома дітьми, і якщо чоловік піде зараз воювати, то вони будуть жебракувати, чи як? Я вважаю, що кожен повинен вирішувати сам для себе. А ті люди, які зможуть і хочуть допомогти, можуть долучатися. Є безліч проектів, і наш проект, і військові, простір для допомоги великий. Але питання неоднозначне.
