Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 01:03

Проблема Росії полягає в імперських комплексах – московський психолог


Малюнок Сергія Йолкіна

Малюнок Сергія Йолкіна

Андрій Шарий

Кризова ситуація у відносинах Росії та України призвела до помітного перегляду досвіду спільного життя і перспектив співіснування двох сусідніх народів. Москва та Київ ведуть – з різним ступенем інтенсивності – пропагандистську війну, в якій адекватне осмислення реальності замінене міфами. Це створює ситуацію психологічної плутанини, яка не тільки заганяє в глухий кут окремих людей, а й дезорієнтує колективну свідомість. В інтерв’ю Радіо Свобода про ці процеси розмірковує московський психолог Ольга Маховська.

Ольга Маховська

Ольга Маховська

– Україна та Росія, на мій погляд, є в співзалежних відносинах, є такий психологічний термін. Почасти ці відносини і заважають обом сторонам сприймати картину реальності об’єктивно. Мені здається, ніхто зараз до кінця не розуміє, що саме відбувається в реальності; більш того, ніхто і не ставить перед собою такого завдання, оскільки всі ангажовані й відстоюють свою точку зору. Але і в такій ситуації працюють традиційні психологічні механізми – це, зокрема, заперечення своїх страхів перед війною і колективний ентузіазм з приводу майбутніх тривожних подій. Це витіснення з пам’яті і свідомості спільної великої історії – вона дратує, оскільки ідея російсько-українського братерства здається скомпрометованою і непродуктивною. Включається і такий рідко згадуваний механізм, як реактивна освіта, коли реальність не тільки не сприймається адекватно, але «перетравлюється» свідомістю й трансформується у свою протилежність – любов на ненависть, наприклад, що якраз характерно для дуже довгих співзалежних відносин.

У збереженні цих співзалежних відносин Росія зацікавлена більше, ніж Україна, тому що Україна відіграє роль жертви. Якщо говорити в термінах соціальної психології, то соціальні ігри описуються трьома рольовими позиціями: жертва, переслідувач та благодійник (або примиритель). Обидві сторони грають то в жертву, то в переслідувача, й одночасно намагаються рядитися в овечі шкури, якщо це передбачає психологічні дивіденди. Але такі ігри безперспективні, тому що їхні механізми завжди містять у собі автоматизм, який не дозволяє з цієї схеми вистрибнути. Якщо ж дивитися на те, як інтерпретуються в ЗМІ та «в народі» події, що відбуваються, то це, звичайно, гра в проекції, багато в чому це такі інфантильні перевертні. Але зараз, на жаль, немає інтересантів, які наполягали б на психоаналізі та на детальному аналізі структури цих механізмів.

– Чи так я розумію, що весь цей комплекс соціально-психологічних процесів пов’язаний з новим відчуттям себе і росіянами, і українцями як політичної нації, з новим відчуттям своєї етнічності?

– Звичайно, всі ці ігри – на посилення ідентичності. Кожен намагається посилити себе за рахунок іншого й виглядати благородніше, ніж інший, кожен бачить вихід у приниженні або ослабленні залежного партнера. Але історія так склалася, що швидше б тут працював закон сполучених посудин; на абсолютний виграш не може розраховувати ні Москва, ні Київ.

Проблема Росії полягає ще й у тому, що імперські комплекси ставлять Москву в супердомінантну позицію

Проблема Росії, на мій погляд, полягає ще й у тому, що імперські комплекси ставлять Москву в супердомінантну позицію, дозволяють Кремлю почуватися максимально сильним тільки тоді, коли він рулить і управляє. Росія – країна абсолютних авторитетів, тут компроміси не в честі. Метафорично Росія стоїть на самій вершині гори, поруч зі святими угодниками, вона – єдина, хто розуміє, що в цьому світі відбувається і як цьому світу жити. А десь там внизу, біля підніжжя, під хмарами, борсаються і якось виживають нещасні, з маленьким кругозором, народи, які на Росію зляться, заздрять їй і так далі. Бачити, що відбувається насправді, Росії не хочеться. Проблема людей з такою домінантною позицією полягає в тому, що вони живуть без зворотного зв’язку з реальністю. Мені здається, що це наша головна проблема.

Росія не відчуває позитивного інтересу до життя інших. Через це множаться всілякі легенди про бандерівців

І тому, що Росія перебуває в домінантній позиції, і тому, що Росія не відчуває позитивного інтересу до життя інших. Через це множаться всілякі легенди про бандерівців, їм легко в цій порожнечі розмножуватися.

– Складається враження, що в публічній сфері (вона ж – сфера пропаганди) сторони конфлікту захоплено оперують двома комплексами міфів. З російського боку – лексика часів Другої світової війни, про фашистів, карателів, бандерівців, що зрівнює сучасну Україну з нацистською Німеччиною і додає легітимність діям і Кремля, і так званих «ополченців». Українська контргра – романтичний міф про незалежність, про російський імперський чобіт, який століттями тиснув український народ під своєю п’ятою. Ці міфи продуктивні?

Росія виступає як міфологічний боєць з неіснуючим українським фашизмом

– Ще раз повторюю: будь-які психологічні ігри тут безперспективні, оскільки в міфології як тієї, так і іншої сторони включений партнер як співзалежний учасник. Росія виступає як міфологічний боєць з неіснуючим українським фашизмом. Україна у своєму поданні про незалежність спирається на негативний сценарій емансипації: якщо звільнитися від Росії, тоді всі проблеми нібито вирішаться автоматично. Але мусування негативної міфології, замішаної на поганій ролі партнера, призводить тільки до посилення залежності від нього. Чим більше пропагандистської або реальної війни, тим більша прихильність одного партнера до іншого. Це не дає обом вижити і отримати позитивну репутацію.

– Добре, діагноз поставили? Як лікувати?

– У мене парадоксальний рецепт: виграє той, хто оголосить себе переможеним. Хтось повинен зайняти мудру позицію, тому що чекати, що прийдуть і розсудять треті особи, так само безперспективно, оскільки цей варіант тільки продовжить судилище. Історичний досвід показує: перемагає не той, хто підіймає стяг над колишнім міськкомом, а той, хто усвідомлює свою провину, опрацьовує її всередині себе і виключає з життя всякий натяк на провокацію та на дозвіл проблем через конфлікт.

У росіян є така особливість ухвалення рішень: дуже малий термін планування при блискавичній оцінці ситуації. Простіше кажучи, практично всі рішення приймаються «від балди». Такі погано підготовлені рішення часто виконуються абияк, звідси активна критика стосовно виконавців та різних факторів, що заважають успіху. Це інфантильна позиція, коли завжди винні або виконавець, або обставини. Критичність стосовно зовнішніх факторів дозволяє зберігати абсолютний авторитаризм мислення, не сприяє взаєморозумінню між сторонами – не тільки з Україною, але й з іншими країнами.

– Мені здається, Ваша таблетка не допоможе кремлівським мешканцям. Я насилу можу собі уявити, щоб Володимир Путін та інші люди, які організовують російську політику, визнали себе переможеними.

– Те, що ця таблетка не допоможе, тільки примножує мою печаль. Психологів давно ніхто не запитує, як виходити з конфліктних ситуацій.

– Скажіть, чому в Росії політика Путіна стосовно України одержала таку велику підтримку? Є у цього якесь психологічне, а не тільки пропагандистське пояснення, про силу кремлівської пропаганди?

Cередньостатистичний громадянин в Росії споживає більше, ніж заробл

– Звичайно. Можна сказати, що це потаємне почуття сорому за те, що ми живемо розкошуючи на газово-нафтових грошах, і, що насправді нас можна легко викрити. Один з результатів того, що ми живемо без зворотного зв’язку, – та обставина, що середньостатистичний громадянин у Росії споживає більше, ніж заробляє, і нам би дуже не хотілося змінювати цю ситуацію. Ми боремося за стабільність, яка означає: ми один одного не чіпаємо. Як тільки виникає запит влади на те, щоб хором проявити деякий ентузіазм, це розглядається як деяка плата за свободу спокій, і така плата легко приймається. А страх, що доведеться платити, і змушує людей проявляти ентузіазм хором.

– Чому при цьому не включаються механізми здорового глузду? Приєднання Криму – міфічна для більшості громадян Росії обставина, дуже багато хто ніколи туди не поїде. За просте усвідомлення того, що країна стала ще просторішою і що відновлена історична справедливість в її кремлівської версії, вже доводиться платити і зростанням податків, і зростанням цін, і відсутністю французьких сирів, і міжнародною ізоляцією, і внутрішніми безглуздими заборонами. Це все нескладно міг прорахувати будь-який розумний чоловік. Чому механізми розуму не працюють?

– Тому що вони атрофувалися в попередній період. Росія стала суспільством споживання, в тому числі споживання інформаційної продукції. Споживач нічого не створює і не ставиться критично до того, що йому пропонують. Він просто все це споживає.

– Російський народ чимось відрізняється за своїм психологічним типом від інших народів? Чи ці механізми працюють у всіх країнах приблизно однаково?

– Думаю, що є одна російська особливість: періоди активності та політичного збудження перемежовуються періодами заспокоєння та сонного існування. Останні років десять, ми точно перебували в стані сну з тієї ж причини, що не маємо зворотного зв’язку зі світом. Коли немає активної стимуляції, мозок спить. Люди живуть марами, спогадами, втішають себе якимись дрібними подіями з минулого життя. Але потім, як у ведмедя, який прокидається, в якийсь певний момент починається активна неупорядкована активність, бо хочеться якоїсь «движухи». І тоді масову свідомість легко запалити, бо накопичений жир, і хочеться його розтратити. Я думаю, що такий психологічний малюнок пов’язаний з тим, що Росія постійно вела історично великі війни. Періоди затишшя, такі дорогоцінні, крім усього іншого витрачалися на те, щоб накопичити сили й приготуватися до нових проривів. Така історична звичка жити ривками, а не щоденним та впорядкованим життям, взагалі кажучи, рутинною нудною роботою, мені здається, теж не допомагає нам рухатися вперед.

– У таких масових психологічних процесах якось задіяні моральні категорії? Зрозуміло, що політика – це позаморальна область, однак чому масова свідомість не враховує такі поняття, як совість, біблійні уявлення про милосердя – відібрали власність у сусіда, у брата майже, коли йому було важко, а брати чуже соромно?

– Тут ми поводимо себе як діти, які вважають, що якщо покарають сусіда, то їх самих пронесе. Україну карають за непослух, а якщо другий буде покараний, то мене пронесе. Це знайомі зі школи переживання: нехай краще викличуть сусіда по парті. Але ви ось у чому неправі: моральні категорії задіяні, і дуже активно, в тому числі релігійні, однак вони використовуються для камуфлювання реальності. Так, усі тільки й говорять про високу місію; тільки й чути, що треба допомагати бідним людям в Україні, але все це до тієї тільки пори, поки ситуація не змусить нас самих іти на серйозні жертви. Тоді прийде час зворотного запиту з держави, яка обіцяла перемоги.

– Коли ми, будучи вже дорослими, згадуємо свої дитячі витівки, радість від того, що «викликали сусіда, а не мене», змінюється все-таки почуттям сорому. Як Ви думаєте, похмільний синдром буде в Росії?

Мені здається, в Росії дотепер не було великого запиту на типаж людини з сильною особистою відповідальністю

– Я сподіваюся, що так, настане час оздоровлення та дорослішання, але не для всіх. Мені здається, в Росії дотепер не було великого запиту на типаж людини з сильною особистою відповідальністю, цим людям завжди заважали працювати, не дали їм зміцнити свої позиції. Тут потрібно говорити про ціннісну девальвацію, тому що, крім ситуаційних психологічних ігор, є титульні цінності, на які ми спираємося, коли робимо той чи інший ціннісний вибір. Цінність свободи, праці, солідарності, співчуття, самоосвіти в російському суспільстві настільки низька, що розмова про неї, скоріше, дратує, ця розмова з області нікому не потрібної благодійності. На перше місце виступив один оператор – гроші, тому за розмовами про трагічні події завжди виникає матеріальний фактор: а хто буде платити? Запас милосердя, готовність виконувати високу місію закінчуються, як тільки мова йде про те, що потрібно лізти в свою кишеню і допомагати – дітям із України, з Росії, допомагати людям похилого віку.

– Ви згадали про те, що склалася ситуація, при якій Україна виступає як жертва і сприймає себе як жертву. Наскільки цей синдром віктимізації значний для майбутнього України?

– На мій погляд, він все-таки не такий глибокий. Історія України досить важка: голод, війни, це стосувалося всього населення. Якщо говорити про ціннісну девальвацію, то в порівнянні з Росією (може бути, на щастя, через те, що в України немає такої халяви у вигляді природних ресурсів), цінність праці та освіти залишається досить високою. І українці це розуміють. Мені здається, що вони готові трудитися, хоча, загалом-то, і вибору іншого у них немає. Це не абстрактна готовність, а спосіб існування. Україна – якщо розцінювати актуальність дуже важливого для розвитку, а не для простого виживання комплексу цінностей - зовсім не є безнадійною жертвою, вона не такий-от нещасний суб’єкт, у якого немає перспективи.

(Передрук із сайту Російської редакції Радіо Свобода, переклад Ольги Беци)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG