Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 08:02

Починаючи з лютого поточного року аналітики намагаються зрозуміти логіку і наміри московського диктатора щодо України. Разом із тим українська громадськість прагне збагнути логіку воєнно-політичного керівництва України, яке поки що демонструє специфічну манію «недопущення провокацій», що змушує згадати аналогічну манію радянських вождів напередодні і безпосередньо 22 червня 1941 року. Чимало своїх дій президент і верховний головнокомандувач, міністр оборони, шеф Генштабу, голова МВС пояснюють необхідністю «не спровокувати» Москву, не дати привід для широкомасштабної агресії проти України. Часто це вже набуває рис ідеї-фікс.

Влада Турчинова, Яценюка, Авакова, Парубія здала Крим, щоб не спровокувати Росію на велику війну проти України. Хоча є підозри, що саме легким загарбанням півострова українські керівники спровокували Путіна на подальшу агресію вже на південному сході. Адже в Криму все сталося фантастично легко, «без жодного пострілу» (Путін особливо пишається саме цією ознакою своєї перемоги в Криму, хоча насправді постріли були, і був убитий у Сімферополі український військовик, про якого, схоже, вже забули українські можновладці).

Особи, причетні до втрати національної території, розуміючи, що постане питання про відповідальність, розказують історії про 6 тисяч боєздатних військ на всю 148-тисячну армію України. А колишній начальник Генштабу ЗСУ генерал Замана стверджує протилежне: сил для оборони Криму вистачало. Забракло рішучості й політичної волі. Не було її й надалі, і це вже український народ змусив владу, яка, на сході й на південному сході збиралася «не провокувати» Путіна, воювати за Донбас.

Однак і тут над владою тяжіє панічний страх «спровокувати». Судячи зі всього, російські аналітики це давно помітили і постійно враховують у своєму плануванні дій проти України.

А що ж насправді?

У той час, коли політики, аналітики і медійники лякають населення можливою широкомасштабною російською війною проти України, така війна уже йде. Звісно, вона не схожа на Другу світову, таж і доба інша…

Через кордон Росії і України в Луганській і Донецькій областях постійно входять на українську територію танкові й мотострілецькі колони військ Росії (це вже не сепаратисти і терористи, а регулярні армійські з’єднання Збройних сил Росії і часто навіть під державним прапором Російської Федерації). Нещодавно в Україну вдерлося, за різними оцінками, (це все бачили і зафіксували західні журналісти) від 35 до 75 російських БТРів.

Українські війська, що намагаються перекрити кордон із Росією, систематично винищуються російськими системами залпового вогню і важкою артилерією з російської території. Великі втрати особового складу та бойової техніки підривають боєздатність ЗСУ. А українці не відповідають вогнем на вогонь, бо це може «спровокувати». У Криму Путіну не знадобилося жодних провокацій з українського боку, щоб загарбати півострів. Так можна «не провокувати» аж до Києва…

Тактика Росії цей панічний український страх «провокацій» враховує, тому без реального спротиву ЗСУ поступово Донецька і Луганська області насичуються російськими механізованими угрупованнями (танки, БТР, системи «Град», артилерія тощо). Себто великомасштабне вторгнення, якого так бояться на Печерських пагорбах, уже йде, але за кримським сценарієм.

Якщо насичення російськими військами на південному сході успішно завершиться, цю схему почнуть використовувати в інших областях України (якщо вона спрацює на Донбасі, адже на Донбасі її застосували, бо вона спрацювала в Криму). Себто буде організована (без протидії з боку українських сил, бо не можна ж «провокувати») інфільтрація по 5-6 бригад танків, мотострільців і спецназу в Харківську, Сумську, Чернігівську, Запорозьку, Дніпропетровську, можливо, Херсонську області. І є підстави вважати, що робитиметься це не раптово, а поступово. Таким чином, це буде не одномоментна агресія Кремля, а повзуча, коли сили інтервентів розповзатимуться Україною. А українські сили не знатимуть, чи то вже треба давати відсіч, чи все ще «не треба провокувати»…

Путін має час, щоб вести таку кримського штибу війну проти України (щонайменше 2 роки до виборчої президентської кампанії в США, коли тема України може стати однією з провідних у передвиборчих дискусіях).

Пастка «непровокування»

Сьогодні на Донбасі може повторитися Крим, лише у більшому масштабі в часі й просторі. Різниця в тому, що Москва зробила з кримських подій висновки, проаналізувала досвід і збагатила його на українському південному сході. А українська сторона наступає на ті ж самі «граблі».

Українські керівники ніяк не можуть збагнути, що Путін не потребує жодних формальних підстав, жодних провокацій, його влаштують навіть найбільш незграбні пояснення міністром зовнішніх справ Росії Лавровим незаконних дій Росії. Що ж стосується російської пропаганди, то вона взагалі діє незалежно від наявності чи відсутності фактів і завжди готова підкинути потрібну кількість «розіп’ятих немовлят».

То, може, Банкова збирається відступати до станції Чоп Закарпатської області, щоб «не спровокувати» господаря Кремля?

Прикро, що офіційний Київ ще не повідомив світову громадськість і друзів України на Заході, що повномасштабна (хоча й повзуча) агресія Збройних сил Росії на території України вже розпочалася. А часу обмаль. Інтервенція може прискоритися.

Натомість відомо, що глава адміністрації президента Борис Ложкін відвідав Сочі (місто, яке є «літньою столицею» Росії, бо поблизу відпочиває Путін), де був узгоджений формат зустрічі між представниками ЄС, Росії і України (чомусь без США). Перша така зустріч відбулася у Берліні. Вже домовлено і про інші зустрічі, в тому числі Путіна з Порошенком (у присутності високопоставлених представників ЄС та Лукашенка з Назарбаєвим), на якій російський лідер заявить, що готовий піти з Донбасу, якщо офіційний Київ відмовиться від Криму і якщо це питання буде знято з міжнародного порядку денного. І це тоді, коли у США обговорюється закон про заборону визнання Криму російською територією…

Якщо Петро Порошенко погодиться на непристойну пропозицію Путіна, це стане величезною національною зрадою і початком політичного кінця президента України, обраного в травні 2014 року…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG