Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 15:51

Знаєте, хто такі чорні люди? З кольором шкіри це визначення нічого спільного немає. Чорні люди – це українські бійці, які повертаються з передової неоголошеної війни Росії проти України. Вісім днів під «градами», мінометами, артилерією, «смерчами», снайперськими обстрілами з території Росії в Новосвітлівці в Луганській області, де от в ці дні й ночі точаться бої, – і боєць повертається чорним, як вугілля. Вісім днів, коли тебе розстрілюють, а ти навіть не можеш відповісти, як слід, бо це ж війна «неоголошена».

Земля всмоктується просто під шкіру, незмивно. За цей час також людина практично втрачає здатність висловлюватися звичайною мовою – залишається лише десятиповерховий мат. Також не піддається практично жодному вербальному опису радість тих, хто зустрічає на базі тих, хто повернувся після цих восьми днів. Так не зустрічають ні після тривалих подорожей, ні після довгих розлук, ні після лікарень. Це зовсім інше.

21 серпня авангард «Айдару» повернувся з Новосвітлівки. Про цей добровольчий батальйон у Луганській області ходять уже легенди. «Тут якщо хтось тільки обмовиться про сепаратизм, «Айдар» голову відірве», – розповідають нам у Старобільську. Це місто, а також Сватове на півночі Луганської області зажили слави «мудрих міст», їхні жителі не впустили війну в свій дім. Вони з рушницями виходили проти сепаратистів і відганяли їх далеко-далеко. Так вони самі сьогодні не без гордості про себе розповідають, хоча в Старобільську, по секрету, можуть зауважити, що на початку навіть там було п’ятдесят на п’ятдесят за Україну і за Росію. Але здоровий глузд переміг: місто чисте, мирне й синьо-жовте.

«Айдар», розповідають місцеві, проїхався по всіх усюдах в околицях, замалював написи «Росія», замість них вивів акуратненько українські прапори й «Слава Україні!», «Луганщина – це Україна» та «Єфремов Буй!» Щодо останнього, то на звільнених територіях Луганщини в людей одне з перших запитань до киян: «Чому Єфремов досі не у тюрмі?» Вони просто сподіваються, що хоч люди зі столиці їм можуть пояснити те, чому в їхньому сприйнятті немає жодного раціонального пояснення.

«Не треба нам сала, привезіть рації, хлопці гинуть без рацій!»

«Те, що там десь кажуть про війну, щось там розповідають, – це все не те. От я зараз повернувся звідти, – каже боєць батальйону «Айдар», родом із Херсонщини, від камери відмахується, не хоче світитися. – Сепаратисти так не могли б воювати. Там наркомани, кримінал був на початку. Тепер проти нас воюють професійні російські військові, щоб ви навіть не сумнівалися».

В ангарі військової бази по телевізору йде мультик, його героїня дзвінким дитячим голосом наспівує: «Життя має бути веселим, життя має бути веселим…» У цей же час десь поруч починає не своїм голосом вити чоловік, викрикуючи прокльони. «Що це?» – питаємо в бійців афганської сотні. «Це в нього істерика. Командира вбили сьогодні. Нашого командира», – пояснюють стримано, без емоцій. 21 серпня в зоні АТО вбили командира 8-ї афганської сотні «Айдару» Олега Міхнюка.

«Не треба нам сала, не треба нам вареників, привезіть нам рації. Хлопці гинуть без рацій!» – кричить інший боєць «Айдару» волонтеру. Це приправляється гігантською порцією мату.

Із передової неоголошеної війни завжди приходять якісь новини. Одна з останніх: «гради», артилерія з території Росії по українських позиціях – це вже вчорашній день. Сьогодні до цієї інфернальної канонади приєдналися «смерчі», вогонь ведеться вже й з них, розповідають «айдарівці».

«Якби не сховалась під ванну, не вижила б»

І, водночас, війна неймовірно одноманітна в своїй потворності. Те, що відбувається на Донбасі, – це справжня російська рулетка й тонко продумана технологія Мордору. І кожен день зараз – це рулетка для тисяч людей і Мордор різного ступеня тяжкості для всіх українців. І кожен день те саме, і не відомо, як довго це триватиме.

Українці – на фронті й у заблокованих Луганську і Донецьку, – мов підневільні ляльки, вимушені грати в цю російську рулетку. А ті, хто її запустив, місцеві сепаратисти, давно втекли, відійшли на другий план. Від них сто раз тут відхрестилися всі, хто колись вірив у «референдум», доброго Путіна чи Росію Достоєвського. На зміну Росії Достоєвського прийшла Росія злісного карлика, який зруйнував життя мільйонів людей, громадян України.

«Ми весь час грали в одну й те саму гру: російську рулетку. Чуєш гуркіт «Града», летить він, і ти тільки думаєш: влучить чи не влучить? Пронесе чи ні? У нас же в Луганську немає нормальних бомбосховищ. Сховаєшся в підвалі, накриє будинок – і буде вам братська могила», – розповідає луганець, який дивом вирвався з міста на якійсь шаленій маршрутці, що йшла невідомими манівцями зі сміливцем-водієм за кермом.

«Ми тут розмовляємо російською, ми тут виросли на російській культурі, ми тут себе почували русскіми. Але ж до якої гидоти опустився Путін? Як ми будемо після цього з росіянами співіснувати?» – запитує луганець Олексій.

Дитсадок і школа, до яких ходили його діти, розгромлені. Він не знає, в якому стані його квартира й офіс. Він щодня чує про те, як згорають цілі під’їзди від снарядів. Його гра в рулетку закінчилася два місяці тому, коли разом із родиною довелося тікати з рідного міста в самій «сорочці й джинсах».

«А я, коли почула, як снаряд летить, і все ближче, ближче до нашого будинку, я, подивіться на мене, змогла сховатися під ванною. А там місця-то для моєї комплекції не було, але ж якось змогла втиснутися туди. Якби цього не зробила, то загинула б», – розповідає 60-річна Любов Іванівна з Луганська. Щасливий кінець смертельної гри.

Оті чорні «айдарівці» з передової не лише «голову знесуть за сепаратизм», вони, якщо що, то й можуть з автоматом у руках з’явитися перед очі тих, хто відповідає за розселення переселенців на звільнених територіях. «Щоб мамочка з немовлям на руках не спала на підлозі», – кажуть вони. Тут відроджується таке собі народне месництво, що хоче заступити всі багатолітні несправедливості корупції й руїни – у голові й у зовнішньому світі.

А міліція і ДАІ, до речі, евакуювавшись з Луганська, з потроєною силою навалюються із «законними вимогами» на місцевих підприємців, як ті зізнаються. Адже їм треба компенсувати втрату звичних вотчин, де зараз триває Мордор, вотчинами новими, неушкодженими війною і завдяки тому такими «перспективними».

За кілька десятків кілометрів від передової всі розуміють, що нічого не можна залишати на завтра, що якщо можеш допомогти, то роби це сьогодні, не зволікаючи ані на мить, і що найбільша радість у житті – це повернення «чорних людей» на базу. На самій передовій і в окупованому Луганську, який от просто у ці хвилини російські бойовики й озброєні сепаратисти знищують як місто, як простір, придатний для цивілізованого життя людей, – запущена російська рулетка. Вона вже нівелює будь-які закони цивілізації, нівелює все, що вибудовують і вимислюють люди в цьому житті.

І, до речі, настав час забути раз і назавжди телекартинки «живих щитів» сепаратистів по всьому Донбасу. Ці щити померли або іммігрували до своєї любої Росії. Натомість залишилися на межі виживання сотні тисяч українців, між якими та рештою України немає реальної ментальної, психологічної прірви. Російська пропаганда збрехала нам і про це, сфабрикувавши «народ Новоросії» і «русский мир» по-донбаськи. Різниця тільки в тім, що в одних є досвід переховування під ванною у розгромлених будинках під час запущеної згори гри в російську рулетку.

Жанна Безп’ятчук – журналістка Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Жанна Безп’ятчук

    На Радіо Свобода з 2013 року. Вивчала політологію в Києво-Могилянській академії, закінчила магістратуру з європейських студій у коледжі Європи (Польща), навчалася журналістики в Данській школі журналістики та університеті Суонсі (Уельс, Велика Британія). До Радіо Свобода працювала журналістом в інтернет-виданні «ПіК України», кореспондентом і редактором у журналі «Тиждень».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG