Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 04:57

Доброволець про російських снайперів, місцеве населення та довіру до штабу АТО


Гість «Вашої Свободи»: Євген Шевченко, доброволець, сержант, боєць АТО.

Ірина Штогрін: Пане Шевченко, Ви надовго приїхали в Київ?

– Пару днів, так би мовити. Планувалася відпустка, але, мабуть, вона буде дуже короткою.

– А добровольці все ж таки залишаються добровольцями навіть після того, як вони вступили у добровольчі батальйони і можуть, наприклад, не повернутися з відпустки?

Немає жодних паперів. Ні контракту, ні посвідчення, ні відрядження, ні паперу, що я знаходжуся у зоні АТО

– Теоретично так. Тому що на сьогоднішній день у нас у багатьох, у мене в тому числі, немає ніяких паперів. Тобто ні контракту, ні посвідчення, ні відрядження, ні паперу про те, що я перебуваю у зоні АТО. Теоретично так: мене там взагалі не було, і я там не є по паперах.

Але, звісно, це наше рішення, тому якихось перепон чи інших думок немає. Чекаємо на наказ і повертаємося назад. Бо треба звільняти нашу землю. Якщо не ми, то хто? Це таке питання в голові. Якщо ми не ми, то хто? Як на Майдані, так і там.

– Що технічно, наприклад, треба Вашому підрозділу для того, щоб зв’язок був, чи для того, щоб мати можливість добре бачити, що відбувається вночі?

Снайпери першими вбивають у кого є рація. Наші троє офіцерів в Іловайську перші загиблі, працювала група, російські професійні снайпери

– Взагалі, в ідеалі у кожного бійця має бути особиста рація з гарнітурою тілесного кольору, щоб не виділялося. Тому що снайпери якраз першими вбивають тих, у кого є рація. Це завжди є командири. Наші троє офіцерів, які загинули в Іловайську, перші загиблі, то це якраз працювала група снайперів. Вони «прибрали» трьох офіцерів, у кого були рації.

– Що ви говорили між собою? Звідки взялися ці снайпери? Хто вони?

– Це російські професійні снайпери.

Про це немає сенсу говорити. Це і так зрозуміло.

І ще один такий важливий момент. Дуже гарна у них зброя, бронебійні патрони, тому що у всіх цих трьох випадках куля пройшла бронежилет наскрізь у четвертого й п’ятого рівнів захисту.

– Навіть п’ятого?

– Так, обидві плити пройшла.

– Скажіть, будь ласка, а Ви довіряєте своїм командирам?

– Своїм – так (довіряємо ­– ред.). А що стосується командування штабу АТО, то там дуже багато чого ми бачимо і чуємо, там незрозумілих ситуацій дуже багато.

– Вони, у свою чергу, скаржаться на те, що, мовляв, добровольці трохи анархісти, не завжди слухаються.

Ми не завжди слухаємося, бачили, як знищуються цілі бригади

– Звісно, ми не завжди слухаємося, тому що ми бачили, як знищуються цілі бригади. Чому нам слухатися їх, коли вони тисячами людей на м’ясо кидають?

Я два тижні тому був проїздом через Слов’янськ і особисто спілкувався з хлопцями з 30-ї бригади. Їх всього у строю залишилося 78 чи 79 чоловік на той час з чотирьох тисяч осіб!

– Це вони Вам сказали?

– Так, це особисто.

– Ви можете розказати. Я скажу, чому. Ми намагаємося отримати інформацію. Понаписували інформаційні запити, намагаємося зв’язатися з рідними. А мами кажуть, що вони вже не можуть спілкуватися зі своїми хлопцями – тих немає, зв’язку немає, а ті, хто живі, не можуть вони з ними спілкуватися, не хочуть говорити. І по суті ми не можемо дізнатися реально, що там було, відповідальність командирів, які рішення ухвалюються.

Операція готувалася по знищенню бригади сумісно з російськими військовими

– Усіх деталей, звісно, я не знаю. Розумію, що ситуація була така. Їх у полі виставили. Те, що я знаю, там були помилки (звісно, умисні чи неумисні – не нам, так би мовити, казати) і штабу, який безпосередньо давав накази по розміщенню, і помилки були офіцерів, які безпосередньо там перебували з ними. Тому що бліндажі наприклад, від важкої артилерії мають бути у три накати, тобто перший, другий, третій, а потім вже мішки з піском. А хлопці казали, що там один накат робили та й все. Але вони навіть не знали, як треба правильно. Тобто, вони не знали. І ситуації незрозумілі по відходу.

Таке враження, що повністю операція готувалася по знищенню цієї бригади сумісно з російськими військовими. Тому що, коли їх там накрили «градами», артилерією, то вони, звісно, почали відходити і були повністю пристріляні шляхи відходів. Тобто з ДШК розстрілювали колону, вже яка відходила. Там конкретно була не те що засідка, а конкретний підрозділ, який з важкої зброї (12,7 калібр) розстрілював. Звісно, що прошивали і бронежилети, і каски. Урятуватися було важко.

– А гроші – це важливо? Тому що кажуть, що вам платять великі гроші, і ви просто пішли «заробляти на смертях» на схід.

– Так, десь у ЗМІ я чув, що нам платить Коломойський по тисячі доларів у місяць.

Але це не відповідає дійсності. Грошей взагалі немає, їх бракує. І дуже добре, що нам волонтери навіть такі речі, як цигарки, надсилають. Тому що для тих хлопців, які курять, це дуже важливо. Буває, що немає грошей, щоб купити щось необхідне. Самі по 50 гривень, по 100 гривень у кого. Така ситуація.

За три місяці нам видали перший раз десь пару тижнів тому зарплату, так би мовити. Там тисяча сто з чимось гривень. Але відрахували якісь податки. І на руки видали 980 гривень. Це перший раз на третьому місяці нам видали.

– Ви розумієте, що Ви зараз таку «річку» добровольців зупинили, тих, хто думали заробити у Донбасі грошей? Хоча, кажують, до вас стоїть черга.

– Так, стоїть черга.

Хто не отримував жодного разу зарплату, 2 400 гривень мали видати. Сказали вибачте, хлопці, грошей немає, їдьте по домівках

Мої хлопці приїхали і мали отримали, так би мовити, «бойові». Ті, хто не отримував жодного разу зарплату, 2 400 гривень мали видати. Принаймні, нараховано. Але сказали, що, вибачте, хлопці, грошей немає, їдьте по домівках. Нам дали 2-3 дні на відпочинок. Ось ми і роз’їхалися.

– Пане Шевченко Ви для себе вже знайшли відповідь на запитання: що рухає тими людьми, з якими Вам довелося воювати?

– На жаль, такий факт, що то просто зазомбовані люди, які дивилися постійно російське телебачення. Українські канали там мало хто дивиться. Дивився у той час, зараз вже не дивляться.

Ситуація була не дуже така вже й погана. Коли ми заходили в міста, в населені пункти, то перший день, перші день, два ситуація приблизно 50 на 50. Тобто 50% нас підтримують, а 50% чекають, що ми будемо розстрілювати, вішати і «розпинати на хрестах дітей», як була новина у Слов’янську. І ці люди реально вірять у те, що ми будемо це робити. Вони ховаються по домівках, ніхто не виходить, бо зайшла Нацгвардія, зайшов «Донбас», а це якісь «головорізи», «убивці», «маніяки» якісь. Але проходить дуже короткий проміжок часу, буквально 2-3 дні – ситуація змінюється докорінним чином. І вже 3-4 дні – уже 80% на 20%, я так сказав би.

– Чому так швидко?

– Вони бачать, що ми абсолютно нормальні хлопці, ми розмовляємо російською, тобто переважна кількість особового складу батальйону «Донбас» –це взагалі місцеві жителі з Луганської і Донецької областей. Абсолютно нормальне ставлення. Ми їм надаємо допомогу. Тобто гуманітарну – їжу, якусь воду, харчі, психологічну. Вони приходять. Ми зайшли у місто – вони починають до нас приходити потрошку. Один, два, три, а потім групами: а як там, а розкажіть, а що там? І вони бачать, що ми абсолютно нормальні люди, і ми їх захищаємо. Це по-перше.

Другий чинник такий, що коли українська армія була далеко ще, «ДНР», «ЛНР» ніби встановили свою владу, ніби все було нормально, спокійно, добре. Коли вже почалися активні дії, як тільки ми підходимо до міста, то вони розуміють, що їм залишилося 2-3 дні максимум у цьому місті, і починається анархія – грабування, вбивства, рекет. І за 2-3 дні, як ми заходимо, відбувається цей хаос, і люди вже не знають, що взагалі відбувається, що це триває. Ми заходимо – все це закінчується, весь цей безлад, а вони вже бачать цю різницю, що було, і що стало.

А щодо тих, хто безпосередньо бере в руки зброю, хто воює, то тих, кого ми захоплюємо, переважна кількість до останнього тижня, так би мовити, або наркомани, або кримінальники – хто тільки місяць, як вийшов з в’язниці, хто півроку, як вийшов з в’язниці. Або такі люди… Їх навіть шкода. Алкоголіки. Ми і зараз їх відловлюємо. Ми пару днів тому проводили зачистку у Попасній, вскрили одну квартиру. Місцеві жителі нам допомагають. Вони здають усіх сепаратистів з адресами, з прізвищами, хто був на блокпостах, хто ходив зі зброєю. Інформацію всю цю надають. Вскрили одну квартиру сепаратиста. А вони пішли у Первомайськ. Коли ми зайшли, то вони відступили. Там було досить багато їхніх фотографії на блокпостах. І почали ловити цих людей, які на фото у Попасній.

То реально хворі люди. Їм платили по 200 гривень, давали горілку, автомати в руки. Мені їх просто шкода

То реально хворі люди. Вони вживають алкоголь кожного дня. І нічого з ними не поробиш. Їм платили по 200 гривень, давали горілку, автомати дали в руки. Вони є на фотографіях. Але що з ними робити? Мені їх просто шкода. Тому що одна справа – це російські найманці, чеченці, яких треба вбивати і жодних розмов, а інша справа – це наші люди. В принципі, нормальні. У кожного свої проблеми. Ну, не знаю. Це, мабуть, вже влада готує цю програму по десепаратизації цих регіонів, як з ними працювати. То вже таке.

– Пане Шевченко, Ви сказали: росіяни, чеченці, найманці. Росіяни – це громадянство, а чеченці – це національність. Чи маєте Ви особисту ненависть до людей, які є громадянами Російської Федерації, і до людей, які є чеченцями?

– Ні, звісно, не маю.Я взагалі добра людина. Мені важко ненавидіти.

Я розумію, що для російського народу на сьогоднішній день це велика трагедія. Така сама, як була, наприклад у Німеччині у 1930-х роках. Потім, у підсумку, що сталося у 1945-у – повністю зруйнована країна, безліч загиблих і таке прозріння, яке наступило. Вони зрозуміли, коли відкрилися всі ті факти пропаганди, інформаційної війни, там Геббельс працював, тобто і знищення народів, розстріли, газові камери, табори. На сьогоднішній день те, що я бачу, що відбувається в Росії, то те ж саме. І я не маю ненависті до громадян, саме як до громадян. Мені їх більше жаль. Те ж можна сказати і про чеченців, і про казахів, які воюють, яких я зустрічаю.

Хто воює, їх треба вбивати і все. Що стосується народів – мабуть, зрозуміють з часом. Сподіваюся

Безпосередньо ті, хто воює, то там питань немає. Просто їх треба вбивати і все. А що стосується народів – мабуть, вони зрозуміють з часом. Сподіваюся.

– Різниця між Німеччиною 1930-х років і Росією полягає в інформаційному полі. Зараз кожна людина теоретично, потенційно може знайти відповідь на свої запитання. При тому, що джерела інформації відкриті, при тому, що всі мережі переповнені відео і фотографіями, ті люди, які собі повірили в один момент, що українці – це «фашисти», «головорізи» і «найманці», я не знаю, США чи «світової змови проти слов’янства», їх переконати нічим неможливо.

Чи можливо? Можливо, Ви маєте інший досвід?

– Я думаю, що неможливо на сьогоднішній день. Тому що вони вірять свято в ці факти, навіть в абсолютно абсурдні. Але російська пропаганда, інформаційні джерела працюють у цьому напрямку добре, так би мовити. І знімають сюжети. Незрозуміло, де вони їх знімають. Вони знімають їх на території Росії.

Коли розповідала ось ця жінка, що розіп’яли дитину на хресті у Слов’янську, а його матір возили на танку по площі, зігнали усіх на майдан і змушували дивитися на все це.

– А Ви людей у Слов’янську не питали, вони чули про це, вони, можливо, щось бачили?

– Ніхто нічого не чув, ніхто нічого не бачив. Звісно, і не міг бачити.

Але я Вам скажу, що ситуація у Слов’янську дуже добра на сьогоднішній день. Там дуже багато майорить українських прапорів. Взагалі ситуація добра.

Я думаю, що на сьогоднішній день ситуація, яка відбувається в Росії, як вони у все це вірять, як сприймають, тобто вони абсолютно сфабриковані речі вважають правдивими, а правдиву інформацію, як ми надаємо, наші ЗМІ, вони вважають сфабрикованою. Поки людина не приїдуть у той Львів…. Я якось вийшов на канал Zello, а там «антимайдан» Донецьк» чи щось таке. Там якийсь росіянин чи з Пітера, чи звідкись розповідає, що ось у Львові діти маленькі ходять і вже кидають «зігу» (це привітання фашистське) – як це взагалі можливо? І так далі йде потім спітч.

Зрозуміло, що це річ абсурдна. Ця людина в це вірить. Вона зможе переконатися в тому, що це не відповідає дійсності тільки у тому випадку, якщо сама особисто приїде у Львів і побачить, яке це гарне місто, які там люди сонячні.

– Журналісти теж змушені ставити абсурдні питання. Тому що зокрема у міжнародній закордонній пресі багато пишуть про те, що у добровольчих батальйонах воюють якраз українські націоналісти – «фашисти», «нацисти», «соціал-націоналісти».

Чи зустрічали Ви такий людей, які носять у собі таку думку, що в Україні мають жити лише українці, лише люди з білою шкірою і інші не мають права на цій землі перебувати?

– Я, чесно кажучи, жодного разу не зустрічав таких людей і таких думок. Навіть якщо і зустрів би, то мені було б важко спілкуватися з такими людьми.

Звісно, вони десь є. Мабуть. Так само, як і в Росії є ці угруповання, спілки цих фашистів, нацистів. У Росії їх набагато більше, ніж в Україні. Це стовідсотково. Але ж хто про це каже?

– Ви сказали: інформаційна війна. Ми весь час до цього повертаємося. Дуже важливе питання. Я хочу почути Вашу відповідь. Знову ж таки у закордонній пресі пишуть про те, як страждає мирне населення таких великих міст, як Луганськ і Донецьк, і знову ж таки є заява міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch про те, що українські «гради» стріляють по житлових кварталах.

Чи доводилося Вам, пане Шевченко, бачити, коли з тих чи з інших причин українські військові чи добровольчі батальйони наносили шкоду житловим кварталам, тобто тим місцям, де є (а ви це знали, чи знали українські військові) мирне населення?

– Я Вам розкажу про такий випадок, який був у нас в Попасній. Нас підтримувала там артилерія. Артилерія – це така річ, що ось є гармата, гаубиця, і є точні координати, поправка на вітер і все інше. Гармата випускає десяток снарядів. І ось дев’ять снарядів влучає у ціль, а один снаряд пішов з відхиленням на кілометр. Це може бути будь-який заводський брак. На 100 грамів менша вага у цьому снаряді – його траєкторія на кілометр уже може бути в сторону. Або ж при вильоті він зустрів птаха якогось – вже на кілометр. Тобто, звісно, це війна, нікуди не подінешся, такі речі іноді, на жаль, відбуваються.

А щодо випадку, то в Попасній нас підтримувала артилерія. Коли ми зайшли у місто, зв’язалися з нами артилеристи і попросили терміново під’їхати на одну адресу поруч з блокпостом, який вони розстрілювали артилеристи за нашими даними, координатами. Ми поїхали і подивилися – все нормально, будинок цілий. Жодних питань. Їм телефонуємо, що все нормально, будинок цілий. І питаємо: чого ж саме цей будинок? А він каже: там моя родина живе. Розумієте? Це рішення артилерії.

Ось такий випадок. Я не буду його коментувати. Я просто розповів Вам, як є.

– А про «гради»?

– Про «гради»? Я таких випадків не знаю. Тому що там, де ми йшли, наш батальйон, то ми з «градами» не пересікалися нашими. Так, чую, що вони працюють. Особливо по Первомайську. І вночі, і вдень вони працюють. Але я особисто такої інформації не маю, тому не можу Вам надати її.

– Про що розмовляють хлопці, коли відпочивають, про що думають? Про що ви мрієте?

– Ну про що розмовляємо? Про дівчат. (Сміється). Про дівчат. Ну, таке. Інше, новини. Ми ж так само дивимося новини, як і всі люди. Тобто те, що відбувається на нашій ділянці фронту, тобто в нашому місці, а це Лисичанськ, Попасна, Первомайськ – це такий трикутник, як наші хлопці в Іловайську, тому що зв’язок постійний є. І ми це знаємо, обмінюємося думками, підтримуємо один одного: тримайтеся – ви тримайтеся. Тобто така розмова.

Про що мріємо? Чесно кажучи, ми живемо в такому вимірі дводенному. Є сьогодні і є завтра. Сьогодні відпочиваємо, а завтра нас у караул. Чи сьогодні у нас бойовий вихід чи йде зачистка по місту, а завтра відпочиваємо. Ну ось так. Сьогодні – завтра. Сьогодні – завтра.

Про що ж ми мріємо? Звісно, ми всі мріємо про сильну, багату, патріотичну, вільну країну і спокійну, і мирну. І про мирне небо над головою. Чекаємо. Чекаємо і ми робимо зі своєї сторони все для того, щоб прискорити цей процес, щоб цей час наступив якнайшвидше. Ну, ось так.

– А на «укропів» хлопці ображаються?

(Сміється). Не ображаються.

– Чому?

– Я коли почув перший раз «укроп», то я так: ну, «укроп» і «укроп».

– Українською «кріп» – це від слова «кріпкий», «міцний».

– Я не знаю, наскільки кріпкий чи які там асоціації. Але саме слово «укроп» мені подобається. Я навіть приїхав ось у Київ, а у нас там в одного хлопця побачив шеврон чорно-зелений, вони типу «Укроп». І я собі хочу такий придбати. Мені подобається.

– Пане Шевченко, я Вам бажаю здоров’я! І щоб ми зустрілися тоді, коли Україна буде мирною!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG