Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 21:37

У полоні Гіркіна – проукраїнського активіста 10 днів тримали в заручниках у «ДНР»


Лікаря-анестезіолога та позаштатного журналіста Олександра Чернова сепаратисти тримали в заручниках 10 днів через його активну проукраїнську позицію. Аби вижити в полоні, довелось копати окопи та працювати ротним лікарем для бойовиків самопроголошеної «ДНР». Вирватись на свободу вдалось лише в Донецьку, куди його вивезли сепаратисти, поспіхом тікаючи зі Слов’янська.

– 26 липня мене викрали прямо в центрі міста Єнакієве. Троє озброєних людей в масках вискочили з мікроавтобуса, вивезли мене спершу на одну з автобаз, там впродовж півгодини трохи «помордували»: побили і погрожували розстрілом. Я зразу зрозумів, що вони знають хто я, тому що називали на прізвище. Звичували мене у написанні проукраїнських статей. Після цього мене вивезли у невідомому напрямку. Я весь цей час лежав зв’язаний, на очах – шапка, руки – в наручниках. Як потім виявилося, мене вивезли в Слов’янськ, у місцеве приміщення СБУ.

– Саме там над Вами скоїли самосуд?

Мене повели на допит до людини, яку терористи між собою називали «перший»

– Мене повели на допит до людини, яку терористи між собою називали «перший». Краєм ока я побачив знайомий вусатий профіль. Потім мені підтвердили, що це дійсно був Гіркін (один із лідерів угруповання «ДНР», – ред.) Хтось поставив йому, судячи з усього, ноутбук на стіл, показали мої статті і блог в інтернеті. Потім він підійшов і кілька разів ударив по обличчю. Дослівно вирок звучав так «на Семенівку, на передову, на довічне копання окопів. Погано працюватиме – розстріляти».

– Як з Вами поводились в полоні?

Усім розказали, що я не «ополченець», а «укр-нацик». Зрідка називали «правосеком»

– Усім розказали, що я не «ополченець», а «укр-нацик». Зрідка називали «правосеком». За цей час мене двічі сильно побили. Їли ми з загального столу, після сепаратистів доїдали, звісно. Пересування було обмежене. Волонтерів у «ДНР» багато: декілька десятків чоловіків, в основному жінки від 40 років і старше приходили, приносили їжу.

З деякими людьми, які мене там тримали, дискутувати було марно. У кількох розбомбили будинок, школу для дітей, дружин важко поранили. Я свічку не тримав, може це і українська армія. Це ж війна, в решті-решт. От ці люди взяли зброю і вийшли.

Зачепив один командир відділення: коли пролітав український винищувач, то він бігав по полю з автоматом і намагався його збити, пошкодити мотор. А потім я уже побачив, як він пристрелив одного з собак, який жив на блокпосту і почав кидатися на людей. Пристрелив, і відразу почали котитись сльози: гладив собаку по голові і ридав над ним. От такий людський фактор.

– Втім, як Вам все ж вдалось втекти?

– Мене доручили під контроль місцевому фельдшеру, сказали, що я буду корисним як лікар. Наступні два дні я був батальйонним лікарем. Кілька разів довелось надавати медичну допомогу так званим «ополченцям».

Раджу зберігати ясний розум і не впадати у відчай. По можливості, з мінімумом зусиль виконувати те, що від тебе вимагають, аби залишитися в живих

А потім оголосили термінові збори, цитую, що оголосили: «Хлопці, Росія відмовила нам допомогти, воюватимемо самі. Терміново покидаємо Слов’янськ і їдемо у Краматорськ. Нас, полонених, завантажили в КАМАЗ і вивезли в Краматорськ, а потім ми виїхали колоною у Донецьк. Там я побачив, що на дорогах стоять люди з мобільними телефонами і пропонували ополченцям дзвонити, куди їм треба. Я зробив кам’яне обличчя і теж попросив подзвонити, набрав донецького друга. На той час багато хто з колони відлучався, наприклад, в магазин, – так і я відійшов. Сів на маршрутку і втік до нього.

– Як варто себе поводити людям, які стали заручниками?

– Один із головних уроків – від долі не втечеш. Є обставини, які сильніші за нас, не варто сліпо протистояти. Окрім того, раджу зберігати ясний розум і не впадати у відчай. По можливості, з мінімумом зусиль виконувати те, що від тебе вимагають, аби залишитися в живих.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG