Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 00:50

Друга світова війна і нинішня Україна: до болю знайомі сюжети


Білборд біля Волновахи, що неподалік Донецька

Білборд біля Волновахи, що неподалік Донецька

Раніше це було лише теорією: загравання західних демократій із Гітлером… прагнення капіталу Франції, Британії та США до взаємовигідних відносин із німецькими одержавленими промисловими концернами… нехіть англійської та французької молоді навіть думати про війну задля виконання міжнародних зобов’язань своїх держав… освистаний в Оксфорді та Кембриджі Черчилль, який говорив про всесвітню небезпеку, яка йде від нацистської Німеччини… І, зрештою, Адольф Гітлер, визнаний у 1938 році журналістами (і зовсім не геббельсівськими, а американськими!) «провідним миротворцем».

Ну, а далі, вже в останні тижні перед початком війни – постійні намагання лідерів Франції і Британії домовитися з Гітлером та натиснути на союзну Польщу, щоб та задовольнила німецькі вимоги – віддала Ґданськ і так званий «коридор» між основною територією Третього Райху і Східною Пруссією. А на додачу погодилася на переговори про повернення Німеччині частини Сілезії – мовляв, тамтешнє населення у своїй більшості дуже любить Гітлера. І навіть за десять днів до вторгнення нацистів до Польщі британський уряд продовжував твердити, що, мовляв, у новітній суперечці між Німеччиною та Польщею немає нічого, що могло б виправдати застосування сили. Наче то була просто «суперечка», в якій рівнозначно винні обидві сторони…

Раніше це було лише теорією. Сьогодні українці не зі своєї волі отримали можливість поєднати тим чи іншим способом свої абстрактні історичні знання з гострими відчуттями, спричиненими конкретним політичним моментом. Скажімо, потрапивши під обстріл «Градів», завезених на Донбас за велінням великого кремлівського вождя. Чи ховаючи рідну людину, вбиту вояками «Русского Райха»… пробачте, «русского мира». Чи гинучи від обстрілу російських танків на землі України. Під невпинний акомпанемент заяв європейських демократичних лідерів про їхню «велику стурбованість ситуацією» та «необхідність домогтися миру».

Возлюбити Гітлера «для блага Європи»

Уявіть собі: навіть 23 серпня 1939 року британський прем’єр Невіль Чемберлен, дізнавшись про Кремлівський пакт між двома найбільшими тоталітарними державами, підписаний Молотовим і Ріббентропом, не знайшов інших слів, крім того, що, мовляв, «в Англії вважають, що для блага Європи необхідною є британсько-німецька співпраця». Того ж дня під час засідання французького уряду міністр закордонних справ Жорж Бонне прямо заявив: «Чи повинні ми сліпо дотримуватись союзу з Польщею? Чи не було б краще, навпаки, підштовхнути Польщу до компромісу?». Тобто до передачі Німеччині значної частини території включно з виходом до Балтики, що мало б наслідком утрату Річчю Посполитою своїх портів і військово-морських сил.

А наступного дня міністр закордонних справ Британії Галіфакс у виступі в Палаті лордів заявив: «Ми не думаємо вимагати від Німеччини, щоб вона жертвувала своїми національними інтересами». У відповідь Гітлер 25 серпня запросив до себе британського та французького послів і довго розповідав їм, як він прагне дружити і співпрацювати з західними демократіями, що йому огидна сама думка про війну з ними і що цій співпраці заважає лиш осоружна Польща, штучно змайстрована зі шматків трьох імперій; от розв’яжеться (очевидно, самопливом) польське питання – і настане в Європі мирна тиша.

І навіть тоді, коли вранці 1 вересня 1939 року бомбардувальники Люфтваффе завдали масованого удару по промисловим центрам і залізничним вузлам Речі Посполитої, а танки і бронетранспортери Вермахту перетнули кордон і ринули вглиб Польщі, у столицях західних демократій ще чутно було голоси про необхідність зупинитися… домовитися… замиритися… жити дружно…

1939-2014: замкнені кола історії?

А коли Друга світова війна таки розпочалася, то на Західному фронті перші півроку вона була «дивною» – фактично без бойових дій. Британські літаки розкидали над Німеччиною агітаційні листівки, французькі вояки на «лінії Мажино», яка вважалася неприступною, грали в футбол. Воював, і героїчно, на теренах усіх океанів, лише британський флот – адже командування Адміралтейством уряд змушений був віддати Вінстону Черчиллю. І той зумів знешкодити майже всі німецькі крейсери-рейдери, які діяли на океанських шляхах сполучення, і мінімізувати загрозу морської блокади Британських островів підводними човнами Кріґсмаріне. А реальної допомоги Польща, яка чинила опір понад місяць, так і не дочекалася.

Це не було випадковістю. Мудрагелі з урядів Британії та Франції вирішили змусити Німеччину піти на мир за допомогою економічних важелів. Мовляв, якщо перерізати шляхи експорту до Третього Райху стратегічно необхідних матеріалів і продовольства, то військова промисловість зупиниться, а голодні народні маси повстануть проти Гітлера. От тільки не було враховано, що від свого нового союзника Сталіна нацистський фюрер отримає чимало з того, що йому потрібно до війни. А також союзна, але до часу нейтральна Італія буде закуповувати у західних демократіях буквально все, що завгодно – і їй продаватимуть затребуване, бо ж вона нейтральна. Крім того, німецький народ у ті часи настільки вірив у геній свого фюрера (за даними спецслужб, рівень підтримки Гітлера перевищував 90%), що був готовий затягнути паски в надії на майбутні молочні ріки з киселевими берегами після «возз’єднання всіх арійців у межах однієї Германської держави».

Ну, а коли Гітлер накопичив достатні сили, він прийшов узяти те, що йому було потрібно, до Осло й Амстердама, Брюсселя й Парижа, Белграда й Афін.

Після того європейських капітулянтів та миротворців замінили Черчилль і де Голль, але можливість зупинити фюрера швидкими й ефективними діями була втрачена – попереду постала довготривала й кривава війна. Та війна, про переддень і початок якої ми досі знали лише з теорії…

Утім, останнє твердження стосується не всіх українців. Адже 1 вересня 1939 року німецькі літаки бомбардували, поміж інших міст, і Львів, Луцьк, Сарни, Тернопіль, Дрогобич; у складі Війська Польського вогнем німецькі танки зустріли 100 тисяч українців. Так, ті, хто тоді вів бій із нацистами, уже відійшли у вічність, але їхні діти та онуки, які пам’ятають розбомблені Люфтваффе будинки, вокзали й лікарні, ще живуть серед нас. І знову над ними нависла та сама загроза, тільки вже не від нацистського, а від іншого фюрера; і знову історія повторюється, коли радіо й телебачення приносять їм вістки про «глибоку стурбованість», «економічні санкції» та «необхідність взаємних поступок та досягнення миру на основі компромісів».

А тим часом, вельми ймовірно, у глибокій таємниці російські генштабісти розробляють плани просування «русского мира» далі на Захід, до Вільнюса й Варшави, Братислави і Праги. І хто їх спинить? Ані Черчиллів, ані де Голлів у нинішній Європі не видно, чи не так?

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG