Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 08:16

Живі діти міста Беслана про пекло і загиблих


Заріна Ціріхова (центр)

Заріна Ціріхова (центр)

Том Балмфорт, Діана Маркосян

Російські школярі, які пережили теракт, виросли. Через 10 років – їхні спогади, страхи, думки про майбутнє.

Заріна Ціріхова, 24 роки (на фотографії в центрі):

Ми з сестрою, як і всі, 1 вересня пішли до школи. Зараз я розумію, що тоді навіть у повітрі все говорило про біду. Якась тиша на душі, мама якось тривожно себе поводила, тобто інтуїція підказувала. 1 вересня взагалі не хотілось іти до школи, хоча я дуже люблю свята. Прийшли ми на лінійку, лінійка дещо раніше розпочалась, щоб ми на спеці не стояли. Звернули увагу на те, що в школі якось було брудно, зазвичай у нас чисто після ремонту, а тут брудно. Ми спустилися на лінійку і почули вистріли. До останнього я думала, що фільм знімають. Почала шукати де. Потім, думаю, мабуть, кульки в небо пускають. Потім, коли з’явились терористи, я не сприйняла. Я бачила все, я бачила цих людей, але повірити у це не могла. Тому так застопорилася і думаю: що далі, як? Невже це насправді, невже це з нами?

Побачила, як виглядає смерть. Батько мого однокласника – великий дуже, він був з нами. Терорист йому вистрілив у висок

Їх було спочатку осіб 10, згодом усе більше ставало. Вони були усі бородаті, в окулярах, з автоматами. Бігли на нас. Звісно, був страх. Я спочатку вибігла зі школи, мені якось вдалося це зробити. Але потім згадала, що Розіта там, я повернулася. Нас почали заганяти у спортзал. Вони розвісили у вигляді гірлянд бомби: по бокам, доріжка з бомб, над нами висіли бомби, на кільцях бомби були, ящики тротилові стояли. Запам’ятала дуже добре момент, коли побачила, як виглядає смерть. Коли нас стали заганяти, батько мого однокласника – великий дуже, він був з нами, його син зі мною вчився, і ще у нього був старший син. Він почав нас усіх заспокоювати: «Заспокойтесь, будь ласка, все буде добре». До нього підійшов терорист, схопив його за шию і поставив на коліна, тоді вони тільки ростом зрівнялись. Схопив і каже: «Якщо ви зараз не закриєте свої роти, я його вб’ю». А ми ніколи не бачили, перед нами ніколи не вбивали, ми не бачили війни. Ми стали одне одного заспокоювати. Але це терориста не зупинило, він йому вистрілив у висок. У того одразу закотились очі, він рухнув. Замість того, щоб його винести, його занесли углиб зали, щоб ми всі бачили, як кров розтікається. Ми дивились, він лежав прямо переді мною. Пам’ятаю добре, коли нам сказали: треба витерти кров. Витягнули його синів, щоби саме вони витерли кров. Я пам’ятаю, він зняв із себе сорочку, тре кров і плаче. Йому було так погано. Людина подорослішала буквально за 2 години, такий був погляд. На жаль, з них ніхто не вижив. Два брати та батько загинули.

Звісно, я переживала, думала, що мене немає дома, що я буду говорити, де я? Про це ж ніхто не знає. Я тоді вчилася у класі 8-му, я саме так міркувала: навіть якщо я прийду додому, буду розповідати, що ми були в заручниках, хто мені повірить? Так не буває, що дітей беруть в заручники. Якщо я мамі скажу, вона ж мені не повірить. На третій день вже було абсолютно все одно, як буде, аби швидше все закінчилося, аби швидше не бути в цій обстановці, не відчувати це все, не бачити страждання близьких людей.

Трупи були серед нас, цей запах, запах сечі, запах всього, духота. Постійна стрільба в стелю, постійні крики

Серед нас в перший же день чоловіків розстріляли. Їх поставили, повели, ми зрозуміли, що ми їх бачимо в останній раз. Серед нас були трупи. Юлія Рудик у мене була однокласниця, її сестра на другий день померла, у неї був цукровий діабет. Її не випускали. Трупи були серед нас, цей запах, запах сечі, запах всього, духота. Постійна стрільба в стелю, постійні крики. Вони могли когось вдарити, прикладом. Ми були в напрузі, бо розуміли, що в будь-який момент ми можемо просто злетіти в повітря. І ось ці три дні сидіти в цьому стресі, чекати невідомо якого результату. Було вже все одно. Шалено хотілося пити.

Коли трапився штурм, помітно було по терористах, що вони не були готові до цього. Мені здається, вони сподівалися, що влада зробить так, як їм треба, і якимось дивом складеться коридор, і вони підуть. Коли трапився вибух, була розгубленість, був шум, контузія. Люди, туман. Я не пам’ятаю, як я вилізла звідти. Я пам’ятаю, що після другого вибуху втекла. Переді мною лежала мати з дитиною, дитина була мертва. Вона до мене підповзає, штовхає: «Ходімо». Я її не знаю, навіть не пам’ятаю, якась жінка. Але сам факт, що вона залишила дитину. Я залишила свою рідну сестру, я себе за це картаю, але я можу знайти собі виправдання – це людський фактор, страх, він мені не давав міркувати. Коли я тікала, я пам’ятаю, мені Розіта сказала: «Заріна, не залишай мене». Я це почула після того, як вилізла, до мене дійшло, що вона мені сказала. Полізла назад. Я пам’ятаю, що я дуже сильно вдарилася, знепритомніла. Потім якось мене на ношах винесли. Я вважаю, що це дійсно диво, що ми з сестрою вижили, так, у нас травми, у сестри кульове поранення, у мене в голові осколки, ми погано чуємо.

У нас все було попереду, ми по суті починали жити, нікому нічого поганого не зробили. Чому Беслан?

Ніби пройшло 10 років, але теракт залишив свої наслідки. Здавалося б, життя триває, а все одно життя розділилося на до і після. Найприкріше, що до цих пір не знаємо правди, що в принципі ця правда за великим рахунком, окрім потерпілих, вже нікому не потрібна. Прикро, що за якісь помилки наших політиків просто розплатилися дітьми. Взагалі, коли я була в лікарні, я до себе нікого не підпускала, навіть маму. Я не розуміла: маленька школа, півтори тисячі людей, і цілий світ, і ніхто нічого не може зробити? Я не знаю точно, які там вимоги були висунуті, ніби – чотири президенти, вивести війська з Чечні. Я не знаю, як там що відбувалося, але було відчуття, ніби нас зрадили. Питання: чому ми, за що, чому діти? Адже у нас все було попереду, ми по суті починали жити, нікому нічого поганого не зробили. Чому Беслан? Донині, мені вже 24 роки, тоді мені було 14 років, відчуваєш на собі якусь відповідальність. Ти розумієш, що ти, напевно, особлива в чомусь, ти не просто звідти вийшла. Мабуть, Господь так захотів, що у тебе є на землі місія якась, що ти повинна, на тобі лежить відповідальність перед багатьма. Чому я пішла звідти живою, чому моя сестра? Ти живеш, і ти живеш з думкою про те, що замість тебе міг бути інший.

Діти героїчно себе там вели. Ми відразу всі подорослішали

Діти героїчно себе там вели. Ми відразу всі подорослішали. Ми якось дуже там один одного підтримували, насправді як одна сім’я згуртувалися там. Навіть багато дорослих себе так гідно не вели, як діти. Мабуть, дорослі розуміли все в силу своєї дорослості, мудрості, а ми, діти, сприймали це все, напевно, через рожеві окуляри. Я знаю точно, що після цих трьох днів ми стали абсолютно іншими людьми. Після цього я стала до церкви ходити, я стала вірити в Бога, я стала замислюватися про щось набагато серйозніше. Я розумію, що все тимчасово і ніхто не знає, що буде завтра. Ніхто ні від чого не застрахований. Знаю точно, що ми не захищені в нашій державі. Дуже б хотілося вірити, що на Беслані закінчилися теракти, принаймні, тоді хотілося вірити, себе заспокоювала: хай ми, моя школа, сусіди, люди Беслана весь удар, який належить Росії, взяли на себе. Як показав час, після цього були ще вибухи в метро, ще якісь, війна в Цхінвалі. Не припинилося після цього нічого.

Ми всі часто це згадуємо. Коли ти зустрічаєш людину, яка з тобою три дні сиділа в заручниках, для тебе це рідна людина. У мене є моя сім’я і є люди, які, може бути, я з ними деякими особисто не знайома, але я їх бачу, я дуже добре всіх людей запам’ятала. Усі по-різному це пережили. Мені пощастило, за великим рахунком, у мене з сім’ї ніхто не помер, але у мене загинуло дуже багато знайомих, мої однокласники улюблені, які часто, до речі, мене приходять уві сні.

Аміна Качмазова

Аміна Качмазова

Аміна Качмазова, 17 років:

Терористи говорили: викидайте свої телефони. Вони це все брали і просто ламали. Вони сказали: якщо ви зараз не заспокоїтеся, ми застрелимо цього чоловіка. Його застрелили, тоді, звичайно, всі замовкли

Я пішла в школу з двома подругами, Аліною та Лялею Кетовими, вони обидві загинули. Вони були старші за мене на 7 років, вони пішли в свій клас, я в свій. Далі ви знаєте, вибухи. Я була маленького зросту, я була майже в самому кінці, тобто була близько до виходу зі школи. Якби я збагнула, я мала б можливість втекти, коли почалося це все. Але я була маленька, я не могла зрозуміти. Я навіть не знала, що таке вибухи, ніколи про це раніше не чула. Потім бойовики вибігли, кричали, почалася паніка, і вони почали нас гнати в спортзал. Я спочатку з потоком людей забігла в котельню – це поруч зі спортзалом і там почала кричати, верещати. Одна старшокласниця почала мене втішати, притиснула до себе і почала мені казати: заспокойся, все буде добре. Потім виявили, що ми сховалися в котельні, нас почали виганяти звідти і говорити, щоб ми пішли в спортзал. Деякі змогли сховатися в якихось куточках, через дві години вони просто вилізли через вікно і опинилися на волі. Я побігла в спортзал, нас всіх туди загнали, говорили, щоб ми не шуміли, не кричали. Були по одній стороні люди, по іншій, а між людьми був коридор, він називався «живий коридор», по цьому коридору ходили терористи, говорили: викидайте свої телефони. Вони це все брали і просто ламали.

Звичайно, була паніка, ніхто не заспокоювався. Вони сказали: якщо ви зараз не заспокоїтеся, ми застрелимо цього чоловіка. Вони показують на чоловіка. Його застрелили, тоді, звичайно, всі замовкли, зрозуміли, що ці люди реально готові вбити, і вони прийшли за тим, щоб вбивати.

На другий день вони роздавали воду найменшим, тим, кому 6 років, до 6 років. Я маленького росту була, я сказала, 6 років що мені, і вони мені дали воду. Я обдурила їх. Їсти взагалі не хотілося, хотілося тільки води. Нас пускали в туалет. Там, хто міг, вони пили з раковини, з умивальників воду, кому це вдавалося, бо все одно терористи дивилися навіть там. Хтось приносив тим, які не могли встати, ти знімаєш з себе майку, її мочиш під краном, вона насичується водою, приносиш людині і вона просто її висмоктує. Усі знімали з себе одяг, тому що було дуже жарко, було душно від того, що тисяча з чимось чоловік. Взуття моє теж було, не знаю, де – у мене були нові туфлі дуже красиві, я їх не знайшла. А потім вночі з 2 на 3 вересня пішов дощ на вулиці. Звичайно, всі хотіли пити, дощ йшов. Мені було так шкода, бо вода пропадала даремно. Я плакала, я хотіла на вулицю, щоб попити води, постояти хоча б 5 хвилин і потім зайти назад. У другу ніч мені приснився сон, ми спали іноді вночі, коли вдавалося, мені наснився сон, що там моя сестра була рідна. Я встала і почала кричати: «Аїда, Аїда». Мене хтось заспокоїв. Це, звичайно, мені розповідали, я цього не пам’ятаю. Мене хтось почав заспокоювати, бо вони могли мене вбити.

На третій день взагалі не пускали ні в туалет, ні крапельки води, нічого

На третій день взагалі не пускали ні в туалет, ні крапельки води, нічого. Уже було зрозуміло, що щось трапиться. Наша класна була дуже героїчною. Коли вона думала, що почнеться штурм, постріли, вона говорила: «Залазьте за мою спину, я вас прикрию», Я не пам’ятаю, коли почалися вибухи, мене, напевно, оглушило хвилею вибуховою. У мене звуку взагалі не було, я нічого не чула. У моїй пам’яті це так: ніхто нікуди не біжить, люди лежать мертві. Я біжу в одну сторону, потім в іншу сторону, коли я біжу вже втретє, я бачу, що йде жінка, вона мене кличе: «Іди сюди». Я до неї підходжу, вона бере мене за руку, з іншого боку була ще одна дівчинка, і ми біжимо. Потім, як виявилося пізніше, ця жінка, яка мене врятувала, вона сплутала мене зі своєю дочкою, як потім вона сама говорила, вона подумала, що я її дочка, яка померла там же. Потім ми прийшли в їдальню, а потім ми побачили великий чан з водою, все, я вже нічого не пам’ятаю, я туди мало не пірнула. Я почала пити. Туди закинули гранату. Спецназівець російський на цю гранату ліг, щоб вона вибухнула, ми не постраждали. Він, звичайно, помер, герой Росії. Потім, коли нас витягали звідти, там такі високі вікна, а я не діставала, мене все штовхають – ну давай, вилазь, а я не можу, я не дістаю. Я пам’ятаю, це було так довго, на мене всі дивилися з ненавистю. Потім нас передавали як по ланцюжку від спецназівця до спецназівцю. Остання людина, яку я пам’ятаю, мене передали чоловікові, у нього була біла майка, не спецназ, просто осетин-доброволець. Я його не змогла потім знайти ніде. Це останнє, що я пам’ятаю. Потім я, напевно, втратила свідомість. Я пам’ятаю, я вже в Москві прокинулася через три дні.

Я добре все перенесла. Я така емоційна, я не закрита в собі. Коли ти говориш, легше стає. Потрібно говорити про це і все. Напевно, мій секрет щастя, успіху. Люди, які закриваються, їм боляче буває розкриватися. І коли запитаєш випадково не те, вони починають ридати. Звичайно, емоційно і психічно це дуже вплинуло. Бум, і ти злякався. Я не люблю бомбочки на Новий рік, ненавиджу. Це не весело, коли хлопчики запалюють бомбочки і кидають в ноги, це жахливо. Я ненавиджу ці бомбочки, цих хлопчиків. Феєрверки теж не дуже люблю, мені здається, це дорого і некрасиво. Це невиправдані витрати. Краще допомогти бездомним або нагодувати собаку.

Я спочатку була закрита, не підпускала до себе нікого, а потім якось стало краще

Нам дуже допомагали, я маю на увазі і матеріальну допомогу, і нематеріальну. У мене до цих пір є папки з малюнками дітей, з листівками, які мені надсилали. Нас запрошували скрізь, завжди всюди добре приймали. Я намагаюся теж відплачувати добром. Якщо якісь ситуації бувають, де потрібна моя допомога, я, звичайно, згадую все те добро й роблю, що в моїх силах. Ми відрізняємося, тому що ми дивилися в очі смерті, як кажуть. Коли це відбувається, ти розумієш, що життя – це найголовніше. Життя – це диво. І життя треба використовувати і витрачати з розумом. Мені подобається спілкуватися з людьми-«нетерактниками», які не були в теракті. Коли я пішла до університету, у мене почалося спілкування зі звичайними нормальними людьми. Я спочатку була закрита, не підпускала до себе нікого, а потім якось стало краще. Я влилася в їх колектив, але все одно є тоненька невидима риса. Ми різні. Я вчуся у них, вони вчаться у мене. «Нетерактники» – у Беслані це слово дуже популярне, «терактик», «нетерактник».

Олена Гаїтова (ліворуч)

Олена Гаїтова (ліворуч)

Олена Гаїтова, 22 роки (на фото – ліворуч):

31 серпня мені снився сон, що у нас вдома ліжко, навпроти ліжка стоїть велика шафа з дзеркалом. Я лежу, ховаюся за цим ліжком, бачу – у нас у всіх кутах сидять діти. До мене близько підходять люди зі зброєю бородаті. Я лежу, закрила очі: хоч би вони мене не побачили. Виходить, що в будь-якому випадку побачать, так дзеркало навпроти. Хоч би вони мене не побачили, хоч би не побачили. Тільки вони до краю підійшли, мене розбудили: йди в школу, вже пора. І вранці ми пішли в школу. Дорогою було все нормально. За школою є магазинчик, ми думали піти води купити в магазині. Я говорила: ні, ми не встигнемо тоді на лінійку. В результаті ми не пішли, і вийшло, що ми потрапили туди.

Казали, що ми йдемо в туалет, насправді шукали воду, де попити можна. Знаходили листочки від квітів і їли їх, щоб втамувати спрагу

Були моменти, коли вони почали знущатися над нами: сидіть, тримайте руки нагорі. Так минув перший день. Перший день вони були дуже насторожені, наче чогось побоювалися, чекали чогось. А потім спокійніші були. На другий день почали випускати, всі виходили, казали, що ми йдемо в туалет, насправді шукали воду, де попити можна. Ми знаходили листочки від квітів і їли їх, щоб втамувати спрагу. Виносили з класу книги, щоб якось на себе махати, роздати в спортзалі всім. Третій день нечітко пам’ятаю. Коли пролунав вибух, я просто встала, подивилася у вікно, бачу – хлопчик біжить. Я не знаю, про що я думала, я сіла назад. Думаю: чого я сиджу? Пішла до підвіконня, тільки на нього залізла, прогримів другий вибух. Мені стало гаряче, щось посипалося, я почала це все з себе струшувати. Ззаду була якась маленька дівчинка, яка тягнула мене назад. Я дивилася на неї, виходить, що я до неї не дотягуюся, бо я вже високо, там високі підвіконня, я все одно обернулася, якось взяла її за руку і викинула через вікно. Вона не бігла, вона боялася, стояла, ждала, поки я вилізу звідти. Я вилізла, ми разом з нею побігли. Я після цього її не бачила, не знаю, хто це була. Поранень не було ніяких, були маленькі садна, опіки. Все, мене відразу посадили в швидку допомогу і відвезли в лікарню. У лікарні пролежала я чотири дні. Приїхала додому. У школі я була з братом старшим. Я приїхала додому, вдома тато неголений, в чорному весь, мама в чорному. Я не зрозуміла, що відбувається: «Чому ви все в чорному?». І мама мені каже: «Розумієш, зараз такий час, що треба. Таке трапилося». Вони мені не говорили, що трапилося, до останнього. Я питала: «Де Алан?». Вони говорили: «У лікарні». – «Коли ми до нього поїдемо?» – «Завтра, сьогодні вже пізно». Відправили мене в душ, я вийшла, мама сидить на дивані з фотографією великою і каже: «Це все, що від нього залишилося». Він загинув у школі, на 4 роки за мене старше був.

Чим більше часу проходить, біль не вщухає, навпаки, буває складніше

Раніше було трохи легше, тому що ми були трохи менші, не розуміли всього. Тобто ми не розуміли, що нас був цілий клас, після цього 7 чоловік з мого класу, мої друзі, їх вже немає. Ми розуміли, звісно, переживали, але не так, як зараз. Чим більше часу проходить, біль не вщухає, навпаки, буває складніше. Тому що зараз ми найбільше усвідомлюємо: якби, не дай бог, щось подібне повторилося б, я б, напевно, сіла і не встала б. Тоді у дітей була сміливість, бо ніхто ніколи не бачив таке, а зараз би все по-іншому було, і переживаєш по-іншому.

До теракту було 4 паралельних класи, після нас об’єднали в один, зібрали лише один клас

Мені здається, в Беслані немає таких людей, які думають або відчувають по-іншому. У Беслані маленькі діти, які тоді ще не народилися, народилися потім, їм зараз по 10 років, навіть яким по 6 років, вони прекрасно всі знають, що сталося, що в цій школі було, скільки людей загинуло, який це день був. У Беслані всі переживають, як єдине горе, там немає такого: ти там був – тобі не пощастило, я там не був – мені пощастило. Ні, там в будь-якому випадку в цю школу потрапили чийсь брат, сусід, друг, однокласник. У будь-якому випадку торкнулося кожного. Мені здається, дуже згуртувало людей, особливо молодь, особливо дітей, які були там. Ми постійно буваємо разом, у нас немає знайомих з іншого кола, ми дуже прив’язані один до одного. Мені здається, до життя ставимося по-іншому. Коли тобі випав другий шанс, реально в тебе життя було на волосині, і випав другий шанс прожити, ти вже живеш іншими думками. Ми зараз повинні прожити життя за тих, кому не вдалося пожити разом з нами, які залишились в цей день там. Згадуємо, звичайно, завжди. Навіть якщо десь сидимо компанією, у нас в будь-якому випадку заходить мова за теракт, обговорюємо, згадуємо моменти, коли ми вчилися разом, мріяли. У початкових класах писали листи в майбутнє, ми писали про себе, ким ми виростемо. Коли ми закінчували школу 4 роки тому, нам зачитували ці листи: я виріс, живу там-то, живу в Америці. Насправді цих дітей вже немає з нами. Діти після цього дуже швидко подорослішали. У нас як таке дитинство було до 12, нам було 12 років, все, що до 12 років, і стали різко дорослими, думки інші. У нас до теракту було 4 паралельних класи, після нас об’єднали в один, зібрали лише один клас. Потім роз’єднали на два, у другому класі було багато новеньких, з інших шкіл перейшли до нас. А в нашому класі були всі, хто був у заручниках.

Христина Дзгоєва

Христина Дзгоєва

Христина Дзгоєва, 21 рік:

Я ходила по трупах, по людям. Я нікого не помічала. Ми сестру не знаходили. Вона померла. Їй було 10 років

Коло школи постояли зовсім трішки. У нас лінійка була. Я обернулася – люди в чорному. Я не зрозуміла, хто, що. Почали підходити до нас і почали кричати: «Школа захоплена Ніхто не зможе втекти». Тоді ми побігли в сторону спортзалу. Я не була ні з мамою, ні з сестрою, вони окремо від мене були. Я побігла і потім знайшла їх в спортзалі. Три дні ми сиділи разом. Коли був вибух, ми окремо сиділи. Втратили один одного в той момент. Коли я бігла зі школи, я бачила маму, як вона лізе через вікно. Я ходила по трупах, по людям. Я нікого не помічала, крім мами, так я вийшла, вистрибнула сама і втекла. Ми сестру не знаходили. Вона мене питала: «Ти не бачила?» Я говорю: «Ні». Мені не сказали, що вона померла. Я потім зрозуміла, що її більше немає. Їй було 10 років.

Вона була весела, вона знаходила спільну мову з дітьми, я була зовсім іншою. Я більше думала про себе. Мені її не вистачає. На кладовищі я розмовляю з нею. Іноді легше буває.

Буває якийсь острах. Неважливо, скільки часу пройшло, все одно від кожного шереху я боюся. Я боюся тут бути. У Москві я якось відволікаюся. А тут біля школи живу. І зараз знову ці дні.

Розіта Циріхова, 20 років (праворуч):

У школу ми пішли – я, Оленка і ще з нами дівчинка була, наша подруга. Заріна трохи старша за мене. Вона, якщо чесно, не дуже хотіла йти 1 вересня, вона хотіла запізнитися на лінійку. А так, як я переходила в 5-й клас, для мене це було все нове – починаєш класи міняти, бігати по класах, а так до 4 класу ти в одному класі лише сидиш, по школі не гуляєш особливо. І тому, коли я прокинулася 1 вересня, я хотіла піти туди, встигнути, нічого не пропустити. У нас новий класний керівник, все було нове. Виходить, я її теж з собою підтягла. Мама каже: «Сходіть разом. Все-таки Розіта переходить в 5-й клас, все нове. Треба». Вона теж зібралася, зі своєю однокласницею пішла в школу, і ми втрьох. Там розділилися, кожен клас стоїть біля свого, я теж зі своїм класом стояла. Стрілянина почалася. Я повернулась, я спочатку думала, що це кульки лопаються. Коли повернулась, побачила, що біжать, почалася якась метушня. Я спочатку не зрозуміла, що відбувається, що робити. Мене жінка за руку взяла і потягла в сторону спортзалу. Там вибили скло і через це вікно нас стали піднімати в школу. Коли я зайшла в спортзал, я побачила Олену, вона мене покликала до себе. Я до неї сіла і так ми просиділи перший день. Погано ставало. Спочатку давали пити, навіть перший час приносили фініки, дітям роздавали фініки, а потім перестали воду виносити, нічого взагалі не давали, практично не випускали, по 10 осіб, можливо, якось.

На другий день я вже бачила сестру, як вона йде. Був такий момент, як вона виходить зі спортзалу і рукою мені робить, поцілунок, типу – па-па. Тоді теж не знала, куди вона йде, що з нею буде. У залі спочатку не вдавалося з нею зустрітися. Потім вже на третій день так вийшло, що я спочатку сиділа з Оленою, але дуже сильно пити хотіла, до нас підійшла жінка зі своїм сином, він був моїм однокласником, він загинув, вона попросила разом з ним сходити, щоб ми попили. Ми йдемо, мені сестра кричить: «Розіта, куди ти йдеш Зараз тебе вб’ють». Тягне мене до себе. Я сіла, але у мене ні сил не було. Я просто сиджу, поруч з нами – хлопчик, і мене на нього поклали. Я вже розумію, що я хочу сильно спати, у мене закриваються очі.

Я встала на вікно і зістрибнула, я навіть не пам’ятаю, як я зістрибнула. Побігла. Куди бігти, я не міркувала, просто треба бігти. Сіла, де гаражі, там такий спуск був, в цьому спуску теж люди сиділи, діти в основному. Я присіла, на них дивлюся: у кого ока немає, хтось весь у крові, у когось щось взагалі незрозуміле. Я сиджу, думаю: боже мій, добре, що у мене все нормально. Потім погляд опускаю вниз і дивлюся на ногу, у мене в нозі дірка. Але мені не боляче. Жар сильний, вона горить, але не так боляче, я навіть не помітила цей біль в порівнянні з тим, що у мене було з вухом, воно теж горіло, дуже сильно заважало, ніби там щось є. Звідти мене витягли вже і повезли в лікарню.

Травми, які отримала я там, з кожним роком дають про себе знати. З кожним роком нова болячка, біль

Ви знаєте, ми можемо зібратися в компанії і обговорити це. Звичайно, якась образа залишається, біль. Біль завжди присутній, тому що втрачаєш близьких людей. У мене в класі дуже багато загинуло. З усіма ти дружив, з усіма спілкувався, і вже немає цих людей. Зараз, звичайно, можливо, щось простіше згадуєш, ніж тоді, але все одно біль залишається. Легше не стає. В пам’яті це завжди є. Травми, які отримала я там, з кожним роком дають про себе знати. З кожним роком нова болячка, біль – це не дає забути. Тому що, припустимо, у мене зі слухом проблеми – це мені заважає, звичайно, жити. Я розумію, як би було, якби мене там не було. Зараз би я і чула добре. Тобто легше не стає. Мені було 10 років, коли я туди потрапила – це дитина. Але я вже не відчувала себе дитиною. Коли виходили на вулицю після цього, у нас тема для розмови була абсолютно інша, не дитяча. Швидко всі подорослішали. У мене дитинство поділилося до теракту, після теракту я взагалі інший була. Зараз я вчуся в Москві на 5-му курсі, закінчую вже. У мене сестра туди поступила, якось так вийшло, що я потрапила туди. Але це ніяк не пов’язано з тим, що я хотіла з Беслана втекти. Мене сюди дуже тягне, я хочу сюди приїхати, але просто, якщо дивитися на майбутнє, то робота знайдеться, але тут не така зарплата, якої буде вистачати. Тому залишуся, швидше за все, в Москві. Але, мені здається, я повернуся сюди.

Оригінал публікації на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG