Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 21:43

Фото Ірини Довгань, прив’язаної до «стовпа ганьби» у Донецьку, вмить розлетілося світом. Першою його опублікувала газета «Нью-Йорк Таймс». Після цього знімки жінки, над якою знущалися місцеві жителі, потрапили не до одного видання. Нещодавно заручницю бойовиків угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним, визволили з полону. Туди вона потрапила за те, що допомагала українській армії. Подробиці свого ув’язнення й знущань вона розповіла Радіо Свобода. З Іриною Довгань розмовляв Олексій Мацука.

− Ми повернулися до міста. І там вже все було забито сепаратистами або «ополченцями». Я не можу називати їх сепаратистами. Це були «ополченці». Вони були вже у місті. Їх була величезна кількість. Однією рукою я кермувала, іншою − розмахувала білим шматком тканини, який дала жінка у Верхньоторецькому. Коли ми віддавали ці «дубки», а волонтери їх отримували, я зробила фотографії.

− Фотографії чого?

− Ось цих «дубків».

− Тобто камуфляжної форми?

− Так. Там фігурувала досить велика сума грошей. І я хотіла зробити звіт і перед Тетяною Ричковою, куди я віддала цей камуфляж, і перед людьми, які здавали мені гроші. Це і стало причиною, чому я опинилася там і чому мене так жорстоко катували.

− Вони Вас побачили?

− Ні, я провезла цей планшет і повернулася додому. Ще з тиждень ховалася у підвалі, бо місто сильно обстрілювали. Планшет із фотографіями, листуванням із Тетяною Ричковою, із грошовими звітами дуже «палив» мені руки. Я намагалася його закопати. А потім приїхав один чоловік із величезною кількістю своїх речей, який вивозив усе це з міста. І він сказав, що ніяких проблем, він проїде. І я, сховавши цей планшет, замотавши його у речі доньки, передала той планшет. На жаль, у нього на блокпосту відняли машину. І ця людина просиділа там довше, аніж я. Його звільнили через три або чотири доби після того, як звільнили мене журналісти. Наступного дня знайшли цей планшет, у нього вибили, чий він. Знайшли мене, вибили всі паролі. Я сказала поступово все − пін-коди, паролі…

Як сепаратисти знущалися над Іриною Довгань

− Мене завели до кімнати. Їх було близько десяти. Потім приходили нові, може, до людей п’ятнадцяти. Був там і сумнозвісний Заур. Фотографії аеропорту Донецького, коли приїхали осетини, його ж фотографії знайшли у мене в планшеті. Це був дуже серйозний пресинг. Він мене і бив, і стріляв біля вуха. Це його ідея була, щоб я кричала «Зіґ хайль!». Він цього вимагав. Але коли я вже закрила руками голову і просила змилуватися… Я кричала, що не буду кричати «Зіґ хайль». Це ж взагалі ненормально для адекватної людини.

− А як вони себе поводили? Їм це подобалося?

− Ну звичайно. І там постійно був пресинг сексуальний. Я не можу повторювати ці слова. Ось ми тебе зараз тут… Це ж я кажу своїми словами… А те, як вони це говорили − це інакше: «Як ти хочеш − туди або туди, скільки ти любиш одночасно?». Розумієте, я тоді вже не була героїнею − я закрилася руками, повзала підлогою і кричала, і верещала, кричала: «будь ласка, не треба, я мама, я бабуся, у мене один рік онуці». Я волала диким криком, Ви розумієте? Це захисна реакція. Який героїзм у цей момент? Тут він стріляє, тут він у голову цілить пістолетом, тут він біля вуха стріляє. Я контужена, приголомшена. Тут вони мені цей «Зіґ хайль» у вуха кричать. Вони мене штовхають…

«Стовп ганьби» Ірини Довгань: знущання та побиття

− Там я побачила неймовірну кількість людей «кавказької національності». Їх там була просто неймовірна кількість. Я боялася відкрити очі, бо проїжджали якісь машини з безглуздими написами «Алах Акбар».

– Вони просто їхали вулицею?

− Так, вони зупинялися, робили, що хотіли, вони розмовляли своєю мовою, я не розуміла, що вони кажуть, вони підходили, смикали мене за волосся, били мене по вухах. Потім хтось під’їхав на цій машині «Алах Акбар» і вийшов, сказав, щоб всі розійшлися, і крикнув: я зараз їй прострелю колінну чашечку. І він присів за кілька метрів від мене і довго цілився. Я знову кричала, верещала.

− А місцеві жителі десь були?

− Ну звичайно. Теж били. Чоловіки місцеві не били. Був один чоловік літній, який сказав: «я б тобі в горлянку свинець розплавлений із задоволенням залив». Але на цьому закінчилося, і в основному били жінки. Була одна дуже садистська жінка, яка била мене по голові. Це була яскрава блондинка, молода. І вдарила вона мене якось так професійно. Ось це був дуже сильний біль. І в голові у мене якось дуже гуло, свистіло, і я не бачила нічого якийсь час, тому що я осліпла наче від цього удару. Потім все відновилося, я знову почала щось бачити. Потім просто мене били ногами. Була оскаженіла жінка, вона підскочила до мене з машини. Чоловік її залишився сидіти за кермом. Вона підбігла до багажника, кидала звідти в мене помідорами. Підбігла до мене з двома помідорами і вдавила мені їх в очі. По-садистському. Зараз це вже смішно. А тоді − цей томатний сік потік на по обличчю. Я потім всю ніч витягала з волосся кісточки від помідорів цих. Складала це все в купку і викидала в туалеті. Потім була бабуся літня під 70 років, яка проходила повз, спираючись на паличку. І вона мене дуже довго била, дуже боляче цією паличкою − по голові, по спині, по плечу. У мене ось ще лишилося синці від її ударів.

− І що говорила?

− «Фашистка, вбивця». І я кричала їй, що я нікого не вбивала, я нічого поганого не робила. Найстрашніше було, що молоді люди фотографувалися на моєму фоні.

Фото, яке врятувало життя Ірини Довгань

− Я так розумію, якби не ця фотографія чи не цей мотель… Це велике щастя, яке зі мною сталося. Давайте говорити реально. Те, що мене туди вивезли спонтанно…

− А як журналісти там опинилися, Ви знаєте?

− Я бачила вже через томатний сік, після того, як мені ці помідори на обличчі розмазали, зовсім інші обличчя − спочатку з’явився Маурісіо, я знаю, як його звуть, це той самий з «Нью-Йорк Таймс», який опублікував фотографію. І я заглядала, як могла, йому в обличчя і думала: може, він за мене заступиться, або що? Але він без усіляких емоцій сфотографував і зник − це буквально були секунди. Потім із іншого боку я побачила іншого журналіста, який теж мене сфотографував. Він довше ходив довкола мене, з різних боків. Я так зрозуміла, що це журналіст із російського телебачення «Дощ». Я теж сподівалася, може, він якось заступиться? Але ні. Мене потім відвезли. І ось власне завдяки їм − я жива і вільна. Завдяки цим кадрам, цим журналістам. Я дуже дякувала, бачила особисто цього Маурісіо. І я йому не знаю скільки разів потиснула руку.

  • 16x9 Image

    Олексій Мацука

    Олексій Мацука – український журналіст, ведучий Радіо Свобода з 2014 року. У квітні 2014 року увійшов до списку «100 героїв інформації», вперше опублікованого організацією «Репортери без кордонів». У жовтні 2014 року Олексію Мацуці присуджено міжнародну премію International Press Freedom Award організацією «Канадські журналісти за свободу висловлювань» (англійською: Canadian Journalists for Free Expression).

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG