Доступність посилання

logo-print
07 грудня 2016, Київ 16:53

«Буває, що броня регулярної армії нас просто кидає» – розвідник «Айдару»


Із бійцем добровольчого батальйону «Айдар» ми зустрілися в шпиталі. Він розвідник, тому не може ані назвати ім’я, ані показати широкому загалу обличчя. Отримав поранення – куля калібру 5,45 розірвалася у м’язі. «Так і бігав, думав – заживе», – каже він. Але стало зрозуміло, що без хірургічного втручання – не заживе. І ось ми сидимо з ним на лавочці біля хірургічного корпусу. Волонтери підходять, читають напис на його шевроні «Айдар», дякують, запитують, чим допомогти. Він від усього відмовляється, каже, що друзів у Києві є багато, і якщо щось знадобиться – принесуть... Хтось із волонтерок вмовляє, що принесе натільник. Починає розмову з наболілого, з «правди, яку навряд чи надрукують»...

– У добровольчому батальйоні «Айдар» я знаходжуся з кінця червня. Ключова проблема, як мені здається, і не тільки мені, те, що, якщо була б політична воля керівництва держави, то цей конфлікт ніколи не перейшов би в ту стадію, що є зараз. І в нас були два місяці назад всі шанси зробити так, щоб ні підґрунтя, ні приводу для введення російських військ – те що є зараз – просто не було б. Тобто, якщо б ми цей конфлікт загасили швидко, прогнали б цих людей, які взяли в руки зброю, плюс найманців якихось російських напівкримінальних, то тоді просто сьогоднішнього введення військ просто не було б. Чому так не сталося – причин багато, але ключова причина, я думаю – по-перше, некваліфіковане керівництво Міністерством оборони та штабом АТО, тому що ці люди, котрі цим займаються – таке враження, що вони мислять категоріями Другої світової війни досі. І це люди, котрі не мають досвіду керівництва подібними речами. Будучи цивільною людиною, я б ніколи не взяв до себе на роботу людину, не здатну виконувати свої обов’язки. Так само я не розумію, що роблять люди, які ведуть операцію так, як вона зараз проводиться.


– Банальний приклад – віддали наказ взяти Новосвітлівку, це передмістя Луганська. Новосвітлівку взято. Ми просиділи там пару тижнів під безперервним обстрілом мінометним, і «Градом», після чого звідти пішли. Питання: «Навіщо?». От навіщо все це було, для чого там загинули хлопці і взагалі, який сенс був у цій локальній операції? Так робиться багато чого.

Із чим брали Новосвітлівку? І яка зброя була проти вас?

– Ми, як батальйон «Айдар», у нас виключно стрілецька зброя, ну, і легке протитанкове – РПГ якісь, ще щось. В нас немає свого бронепарку. Нас підтримує бронею регулярна армія. Буває так, що броня регулярної армії нас просто кидає. Так було кілька разів, коли нас підтримували танки… Доходило до якоїсь гарячої фази – танк якийсь підбивали, чи ще щось – броня розверталась і їхала назад, ми залишалися самі. Таке бувало... Було під Георгівкою – біля Луганська. Просто броня розвернулася і поїхала.

– В який момент?

– У момент початку бою, ми ж не командуємо бронею, в них власне командування… З боку противника була артилерія і озброєні стрілецькою зброєю формування, тобто, насправді, броня нам потрібна для того, щоб просто прикрити наших хлопців в момент заходу будь-куди, в той чи інший населений пункт, чи просто нормально дійти до поля бою без втрат. І не завжди це виходить, на жаль. Не завжди на це можна розраховувати.


– Напевно не відкрию Америку для тих людей, котрі там знаходяться, якщо скажу, що є багато фактів і схоже на те, що люди за гроші, чи ще з якихось причин – генерали, полковники регулярної армії – просто здають сепаратистам ті чи інші операції, коли ми щось робимо, а до цього вже готові (противники). Ось і все. Якби всього цього не було, ми про це АТО благополучно забули б, як про страшний сон місяць чи два тому.

Те, що сталося зараз, ну, сталося, як сталося... Ми самі дали привід росіянам втрутитись просто довжиною конфлікту. Що вони зараз і зробили.

Стосовно політичного керівництва. Таке враження, що нас бояться просто. Це стосується і «Айдару», і «Азова», і подібних батальйонів

Стосовно політичного керівництва, таке є враження, що ми, з одного боку, нібито хочемо щось зробити – вибити противника з нашої території, але при цьому самі себе боїмося. Тобто, так-так, ми маємо це зробити, але не дуже швидко якось… Крім того, політичне керівництво, я не говорю зараз – президент… Це велика кількість людей, вони просто бояться добровольчих батальйонів. Тому що це люди, які прийшли туди добровільно, вони не мобілізовані, й це люди, яким не байдуже те, що відбувається в країні. І коли закінчиться АТО – це люди, які захочуть мати достатньо великий вплив на те, що буде відбуватися тут, у Києві. Таке враження, що нас бояться просто. Це стосується і «Айдару», і «Азова», і подібних батальйонів.


– Щодо звинувачення Amnesty International у тому, що «Айдар», мовляв, вчиняв військові злочини (як і інша сторона конфлікту). Чи можете Ви щось сказати з цього приводу?

– Ну, такі люди, як Amnesty International – це люди, які достатньо далекі від реальності, від того, що там відбувається. І те, що на їх думку є «недозволені методи війни», можливо, це просто необхідність. Говорити про те, що ніколи не буває випадків невиправданої жорстокості – наприклад, стосовно полонених, чи ще до когось – ні, так є – з одного боку, з іншого боку, треба розуміти. Я не знаю, чи стосується це «Донбасу», «Азова», але я дуже добре знаю, що батальйон «Айдар» – це люди, яких навіть у полон не беруть. Тобто нас або розстрілюють одразу, або – краще б ти в полон не здавався, тому що це нелюдські тортури.

Ми їздили не так давно, десь із місяць тому, невеличкою групою з батальйону «Айдар» на обмін полоненими. Це було під Дебальцево, на нейтральній території… Ми зустрілися там з деякими місцевими лідерами сепаратистів і обмінювались полоненими. І ось, коли ми взяли наших хлопців, це мотострілки були, не з нашого батальйону – просто мотострілки. Коли ми їх везли назад, на свою територію, вони нам казали в автобусі, коли дізналися, хто ми: «Хлопці, вам в полон краще не здаватися!». Тому, в такій ситуації говорити про якісь недозволені методи війни, мені здається, це не зовсім те. При цьому треба розуміти, що в нас же немає такого озброєння, як касетні бомби або фосфорні якісь снаряди. Ми маємо стрілецьку зброю і все.

– А випадки невиправданої жорстокості, які трапляються все ж-таки, що Ви маєте на увазі?

– Ну, а Ви можете уявити, як себе поведе людина, на очах якої міною чи снарядом «Граду» розірвало його друга, і цього дня, або наступного, він взяв когось у полон… Я, наприклад, не беруся спрогнозувати, як себе поведе людина, і навряд чи хтось візьметься це спрогнозувати. Якщо мова про це – так, таке є і таке буде.

Як це собі уявляє Amnesty International – якщо є полонений, то ми беремо у руки Женевську конвенцію, читаємо, що там написано і діємо так, як там написано… Так – ось: так – ні! Так не буде!

А все решта в тій чи іншій ситуації залежить від кожної окремої людини, наскільки він врівноважений, що він пережив чи не пережив… Так, це не добре, скажімо так, але засуджувати цих людей я теж не можу.


– Як часто Ви берете в полон противників? І що саме ви з ними робите далі?

– Достатньо часто це трапляється, але я можу впевнено сказати, що в 90 відсотках випадків – це звичайне утримання полонених, це допити відносно тієї інформації, якою вони можуть володіти теоретично і не більше того. З іншого боку, я не можу дати гарантію, що ніхто нікого не вдарив ніколи, чи щось подібне не сталося, таке буває також. Що стосується розстрілу полонених, то цього не відбувається, тому що ми дуже зацікавлені у збереженні полонених для обміну. Тобто для нас – це можливість витягти з полону когось із наших хлопців.

– Тортури?

Мародерства стосовно полонених та свідомого доведення їх до якогось нелюдського стану – такого не відбувається!

– Ні! Ось що стосується тортур – виключено, тому що, навіть, якщо хтось почне це робити, то його командир достатньо швидко це припинить... Ми нещодавно відвезли до Харкова, до консульства Російської Федерації двох військовополонених, це були громадяни Росії... Вони здалися самі. Вони приїхали, подивилися, що там відбувається – в «армії ЛНР», так званій, і вони нам в полон здалися самі, добровільно. Ми їх привезли до консульства в тому стані, в якому вони до нас потрапили, включаючи їхні особисті речі, годинники, ще щось. Тобто мародерства стосовно полонених та свідомого доведення їх до якогось нелюдського стану – такого не відбувається!

Ось це перемир’я! Кому воно потрібне? Навіщо грати в ігри, котрі є симуляцією за визначенням?

А взагалі хотілося б, щоб наше керівництво врешті-решт зайняло якусь тверду позицію щодо ситуації, яка є зараз, тому що взяти сьогоднішню ситуацію, ось це перемир’я: запитання – кому воно потрібне? Навіщо грати в ігри, що є симуляцією за визначенням? Хто кого хоче обманути? Ми самі себе хочемо обманути? Стан такого перемир’я, я вам скажу – в перший же вечір, коли перемир’я було оголошено, я вже їхав до Києва тоді, коли перемир’я з 18-ї години почало діяти, близько 20-21-ї години група наших хлопців наткнулася на засаду спецназу ГРУ Російської Федерації. Було вбито понад 10 людей з нашого боку. Ну, звичайно, якась кількість у відповідь з іншого боку. От перемир’я...

Артобстріли в Маріуполі… Тоді запитання – навіщо? Якщо ми хочемо показати перед Західною Європою, США чи кимось ще, що ми за мир і з нами можна домовлятися, мені здається, це давно не варто робити, тому що ми давно нікому не потрібні. Нам ніхто не буде допомагати – ні НАТО, ні Європа… Так, вони будуть висловлювати стурбованість, можливо, надішлють кілька бронежилетів, і на цьому все закінчиться. Не треба ні перед ким намагатися щось зобразити. В нас є чітке, зрозуміле задачння – звільнити свою територію від тих людей, які сюди прийшли зі зброєю. Ось і все!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG