Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 21:25

Розмова друзів дитинства: «майданівця» та «беркутівця»


Майдан Незалежності, 20 лютого 2014 року

Майдан Незалежності, 20 лютого 2014 року

Вони виросли в одному селі, разом гралися та ходили до одного класу. Один пішов служити в «Беркут», а інший працював будівельником. На Майдані вони зустрілися по різні боки барикад. Коли «майданівця» поранили на Інституській 20 лютого, «беркутівець» прийшов до нього в лікарню. Вони погодилися поговорити на камеру Радіо Свобода на вулиці Грушевського у Києві.

IСТОРІЯ «БЕРКУТІВЦЯ»:

Колишній «беркутівець». 22 роки. Ображений. Каже, що пишався тим, що в елітному спецпідрозділі, який «хабарі не бере, а державу захищає». Не знає тепер, що робити. Не вірить у те, що в «цій країні можна чогось самотужки досягти, все тільки «за гроші» або через знайомих». Каже, що «у кого влада, у того й сила». На його думку, на Майдані «народу не було, бо народ удома сидить, а не по мітингах бігає».

– Ви часто згадуєте те, що тут було?

– Декілька разів на день. Особливо ці звуки, як по трубі стукають. І вночі буває сниться.

– Які дні були найважчі?

– Та усі, практично. Таким холодом вистояти непросто було дуже.

– А як Ви думаєте, чому стояли ті і не розходилися – по інший бік?

– Ну там більша частина за гроші стояла людей.

– Ви досі так вважаєте?

– Так, я спілкувався з людьми, які стояли там за гроші, після усіх цих подій. Навіть були це мої знайомі. Щоправда, я особисто не бачив їх на Майдані.

– А по скільки, вони казали, їм платили?

– В залежності від статури і від виду спорту, яким займався. Були й такі, що машини купили на нашій крові.

– А Ваш товариш дитинства теж за гроші стояв?

– Ні, йому ні. Та й достатньо було тих, хто без грошей. Там було три категорії людей, на мою думку: за гроші, безпритульні і ті, що йдуть напролом. Шибайголови. Як мій товариш. Там народу не було, народ – він удома сидить, а не по майданах бігає.

Безпритульні в центрі сиділи – переночувати, поїсти. Практично від початку по літо вони тут залишалися.

А Ви з початку Майдану бачили цих безпритульних?

– Точно не бачив, але знаю. Було кілька днів перемир’я. Я переодягався і йшов у місто. Просто спілкувався. І бачив це все, як вони живуть, чим дихають. Мені не подобалась атмосфера на тому майдані. Сидить бомж п’яний, на моїх очах знімає шкарпетки, кидає у вогонь і одягає нові. Це був січень. Я не одного бачив, я багато бачив там таких.

– П’яний на Майдані у січні? А чи вживав «Беркут» спиртні напої?

– Так, вживав. Могло бути і в обід, і перед тим, як ставав на службу.

– Скільки спиртного могли випити Ваші товариші, поки стояли тут?

– Багато. Вживали, щоб зігрітися.

– Що Ви можете розказати про ту ніч, коли ось тут на цій колонаді стадіону «беркутівці» жорстоко на очах в усіх били двох хлопців, і, ймовірно, скинули вниз?

– Я знаю, що то були івано-франківські. Я сам був шокований їхньою жорстокістю. Вони тут такі жести кидали своїм землякам. Там же на передовій усі з Західної України, і вони між собою з’ясовували стосунки. Не знаю, звідки ті хлопці були потерпілі? і не знаю їхньої подальшої долі, але там стояла івано-франківська рота.

– Чи зрозуміли Ви, чому так багато людей 30 листопада приїхали до Києва і пройшлися багатотисячним маршем?

– Вони б так не приїхали, якби їм не наданий був транспорт. Там одиниці за свої кошти поприїжджали. Автобуси за невідомі кошти… Я впевнений в цьому.

– А який наказ Ви отримали 30 листопада?

– Зачистити, щоб не було жодної людини з цивільних. Зранку вже йшла підготовка і ми знали, що буде зачистка. Кількість людей не цікавила. Головне, щоб їх там не було взагалі.

– Але ж було кілька сотень тисяч 30 листопада?

– Вдень я не сперечаюсь. Було багато людей, багато провокацій з їхньої сторони. Кидали каміння. Все це почалося ще в 20-х числах. Я приїхав 21-го, 22-го заступив і вже летіло каміння в нас. Приїхали ми в другій ночі і о 4-й вже заступили. На Майдані. Ми не ховалися. Стояли по колу – з ВВ, «Барсом» – позаду з боку «Глобуса». Оточені були «вевешниками», а ми просто стояли і все. Внутрішніх військ було по тисячі з кожного боку. А наші стояли київські та львівські.

– Чи бачили Ви, хто тоді, як Ви кажете, кидав каміння?

– 22-го числа планували ялинку ставити. Кидали невідомі люди, хлопці спортивної статури. Бійки були, каміння летіло навіть «коктейлі». Вдень. А потім ввечері ще. Покидають і зникають. Каміння – граніт якийсь видовбаний. Десь 25-го числа полетіла бруківка. Теж там на Майдані. Кожен по два камінці ніс, кидав, тікав. Провокатори. Вони близько не підходили. А ми стояли всі дні до 30-го числа.

– Щодо «зачистки». Чи оговорювалось, як саме вона має відбутися?

– Планували, як завжди. Буквою «Г» чи буквою «П» зайти й відтіснити їх стіною. Вийшло не так, бо там вже не було тих провокаторів, спеціально для цього підготовлених. Залишились там прості люди – студенти, студентки й так далі.

– А які інструкції діють в таких випадках?

– Якщо загрожує щось працівнику міліції чи його колезі – то він має реагувати у відповідь.

– Ви 30-го числа бачили загрозу життю Вам чи Вашим колегам?

– Ні, не було такого.

– А чому ж це вилилося в таке жорстоке побиття цих хлопців та дівчат?

– Ну, їх попереджали, говорили, щоб йшли. Вони не послухались. От і посунули їх.

– Є якісь речі, за які Вам хочеться вибачитись?

– Є такі речі. Різне було. Бачив, як на коліна ставили, били. Так, звичайно, не можна. Усі ми люди. Чому? Не знаю. Просто він у формі, за ним влада – так він рахував. Це, звичайно, неправильно.

– Одна з думок, чому «Беркут» себе поводив так, полягає у тому, що Вас, нібито тренували на ув’язнених. Чи це правда?

– Ні. Це не правда. До всіх ми ставимося однаково. Якщо ти порушник, які до тебе можуть бути поблажки. А по друге, якщо ти стоїш, в тебе кидають каміння, палять – психіка не витримує.

– А як Ви тренувались?

– Я місяць побув в «учебці» і відразу відправили сюди.

– Тобто, тих, хто розганяв мітинг 30 листопада, вчили доганяти, бити спочатку по ногах, потім по нирках, а потім по голові?

– Ну, знаєте, як в народі кажуть – треба бити там, де не лишається синців. Так міліція завжди робила і робить до сих пір. Щоб слідів не лишалося.

– Кажуть, «Беркут» не дуже добре ставиться до міліції у синій формі?

– Ну, так. Бо міліція шукає порушника дрібного, щоб його обібрати. А я йшов у «Беркут», щоб захищати країну.

– А що Ваші хлопці говорили між собою, коли зрозуміли, що народ не розійдеться, поки не будуть покарані ті, хто студентів жорстоко побив?

– Прийдуть – ще вийдемо. Всіх поб’ємо, а «задню» не дамо. Я не чув, щоб хтось говорив, що це такі самі люди, як ми.

– Ви ж знали, що Ваш друг дитинства був на Майдані?

– Знав. Він приїхав на Майдан, очима мене шукав. А я не знав тоді, що він є. Певно, якби знав – теж би його очима шукав і хотів би теж дати резиновою палицею трошки. І він хотів мене покарати по-своєму. Вивести в люди, зняти шолом.

– Тепер Ви як думаєте, такі спецпідрозділи потрібні?

– Так, наша країна беззахисна. Спецпідрозділ приїжджає вже тоді, коли треба діяти. Після нього вже нічого не лишається. Після «Беркута» вже тільки розвалини і все. Ми потрібні, щоб зачищати, видаляти проблему.

– Хто стріляв?

Є така спецрота четверта. Вони задіюються у крайніх випадках. Ми тоді вже відступали (не «на камеру» пояснив, що на світанку 20 лютого їм сказали: «Ви ніхто. І звати вас – «ніяк». Робіть, що хочете» і ми почали відходити від стели). Але про снайперів я не знаю.

– Коли побачили, що почали убивати – страшно не стало?

– Та ні. Просто боялися, що люди теж зараз візьмуться за зброю, а ми стоїмо без нічого. У мене в самого в щиті дірка. З Майдану стріляли. Були провокатори, які кидались невідомо чим, а потім тікали.

– Як Ви ставитеся до того, що багато Ваших колишній товаришів по «Беркуту» пішли воювати у зону бойових дій?

– Там вони продовжують свою службу, захищають Україну. Тут вони в центрі Києва захищали «лице» нашої країни. Потрібно, щоб тут завжди був порядок. А зараз вони продовжують і захищають кордон.

– А знаєте, що вони там це роблять разом із майданівцями?

– Ні, цього не може бути. Вони окремо. Я у цьому впевнений. «Правий сектор» окремо, а вони окремо.

Вчора та людина мене підпалювала, а сьогодні я буду стояти пліч-о-пліч?! Немає довіри. Лише товаришу своєму довіряю, бо знаю його.

ІСТОРІЯ «МАЙДАНІВЦЯ»:

– Ігоре, чи є у Вас ненависть до людей, які вас поранили?

– Так, звичайно. Хочеться, щоб їх покарали. Я навіть не за себе – я живий і це добре. А ось тих хлопців, яких убили, закатували… За це має хтось відповідати. Це злочин проти народу.

– Чи можна встановити, на Вашу думку, хто конкретно стріляв, хто катував, хто віддавав накази?

– Думаю, так. Якби було бажання. Зрозуміло, що накази віддавав наш Віктор Федорович – негідник, а вже потім – його приспішники. Ну, наскільки я знаю не обійшлося й без Кремля. Думаю, Путін теж сюди приклав руку. А вже наша спецрота «Беркута», яка б мала нас захищати… А вийшло навпаки.

– Розкажіть свою історію: звідки Ви і як потрапили на Майдан?

– Я з Ямпільського району Вінницької області. Під час Майдану працював у Львові. Прийшов додому з роботи, дивлюся телебачення, а на Майдані вже є вбиті хлопці. Зрозумів, що треба щось робити. Тому поїхав, щоб записатися у Самооборону.

Приїхав до Києва 20 лютого о 5-й ранку. Ми навіть коли їхали, то вже були налаштовані, щоб покінчити з цим усім, попри все. Висадили нас 44 людини з автобуса. На той момент було ніби перемир’я. Барикади як такої вже не було, бійців Самооборони теж мало. Вони такі виснажені вже були після подій 18-го й 19-го числа. А потім все почалося.

Зі сцени сказали, що формуються резервні сотні. Я стояв у резервній сотні і коли побачив, що почали носити поранених – пішов уперед. Протигаз у мене був ще зі Львова, каску взяв і забрав у хлопця, який був тяжко контужений, металевого щита – трофейного. Став у ряди з хлопцями, які затуляли своїми щитами дірки у барикаді. Потім почув заклик: «Уперед» і ми пішли вперед.

Під мостом на вулиці Інститутській зупинилися – почали відновлювати барикаду. Коли зверху з’їхав водомет, ми були перед барикадою. Збило з ніг напором води. Я почав відступати і побачив, що йде хлопець – без щита, без каски і несе одного «коктейля». Я прикрив його собою й щитом, щоб підібратися до водомета. Ми таки його підпалили й він від’їхав назад.

Я повернувся за барикаду, трохи віддихався. Потім я став у ряд із десятком хлопців. Зверху по нас били. Гранати дуже часто рвалися. Було чути вже вистріли з вогнепальної зброї. Коли граната розірвалася зовсім близько – в голові запаморочилося – я опустив щит і тут куля…

Спочатку нічого не зрозумів, думав, осколок гранати… Куля потрапила в район стегна й пройшла навиліт через таз. Як встановили потім лікарі, куля була з гвинтівки СВД калібром 7,62 міліметра. Вона розбила кістку й перебила сідничний нерв.

– В якому стані Ви тепер?

– Замінили мені суглоб у Чехії у військовому шпиталі. Половину ноги не відчуваю, зараз ходжу за допомогою милиць.

– Що лікарі кажуть?

– У жовтні планується ще одна операція у нашому Київському інституті нейрохірургії. Є у нас такий професор Ігор Третяк, який зголосився допомогти. Дуже дякую йому за це.

– Чи знали Ви, що Ваш друг дитинства служить у «Беркуті»?

– Звичайно, знав. Не розумів, як так можна. Ми з ним дуже сварилися через це у соціальних мережах.

– А тепер?

– Ну, знаєте, війна війною. Але ж ми виросли разом. Він прийшов до мене в лікарню, коли мене поранили. Зігнув голову, але прийшов.

Що ж до мене, то я от думаю, все тепер по-іншому у моєму житті. Маю проблему зі здоров’ям, але сподіваюся, що все владнається. Хочу бути вчителем історії. Маю кохану – це медсестра з тієї лікарні, куди мене пораненого на Майдані доставили, тоді зголосилися взяти. Міг би померти, а живий. Але якби все повернути, я б вчинив би так само.

РОЗМОВА З ОБОМА ХЛОПЦЯМИ: «МАЙДАНІВЦЕМ» І «БЕРКУТІВЦЕМ». (Сидять поруч на сходах під колонадою стадіону імені Лобановського)

(Б) – Я думав, що він дурний, раз він туди поперся. Він у дитинстві був шибайголова, ліз, куди не треба. І зараз так само – чого сюди їхати? Я знаю, що він ніскільки не заробив. Коли дізнався, що він в лікарні – якось так не по собі стало. Тим більше, у нього день народження був 26-го, а я 27-го прийшов. Захотілося мені до нього. Поговорити після цього всього.

(М) – Заходить так помаленьку, голову вниз зігнув. Я кажу, що, совість мучить? Так, відповідає. Посиділи, поговорили трошки. Він пішов. Я ображений. Жили стільки, знаємо один одного. А так вийшло… Я його переконував. Мені було образливо, що він там, що він ще не перейшов за нас. Що він за владу, а не за народ. От і було образливо за це.

(Б) – Обох нас кинула держава.

(М) – Пішли одні, прийшли другі. Можливо, й цих доведеться так само скидати. Ми хочемо, щоб мир уже був, щоб влада була чесна й все помінялося на краще.

(Б) Щоб добре було. Щоб дали працювати. Хочемо жити у вільній країні від великих податків, від залежності. Атак – ціни великі, зарплати малі. Це все неправильно. При Януковичі було не краще. Я не стояв за Януковича. Я стояв за наказ, за порядок. Я не підтримую ні ЄС, ні НАТО чи Митний союз. Я хочу, щоб на нас рівнялися. Як колись було – за рахунок колгоспу жили всі міста. Трохи підняти колгосп.

(М) Ми постараємося, щоб нашим дітям жилося краще, ніж нам.

(М і Б) Ми один одному пробачили.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG