Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 19:06

«Донецький аеропорт – це пікова точка» – помічник «кіборгів»


Харківського громадського діяча, волонтера Романа Доніка бійці називають відчайдушним волонтером. Він разом з командою везе допомогу в найнебезпечніші куточки Донеччини, туди, куди мало хто наважується доїхати – підтримує і захисників Донецького аеропорту. Сам він про себе каже: «російськомовний український націоналіст».

– Коли читатимуть відвідувачі сайту Радіо Свобода нашу з Вами бесіду, Ви вже будете далеко від Харкова. Ви вже прорахували маршрут, куди їхатимете з допомогою?

– Зараз у нас один маршрут – це північна частина Донецька, район Авдіївки, Піски, тобто там, де зараз ведуться найзапекліші бої. Ми туди їздили і раніше, це не пов’язано із загостренням ситуації, просто останнім часом ми їздимо туди.

– Цей тиждень пройшов під знаком забезпечення зимовою військовою формою української армії. Президент України Петро Порошенко заявляє, що армію мають забезпечити до кінця тижня зимовим одягом. Ви вже бачили той одяг, який видають армійцям?

– В принципі, я знаю, що форму шиють, вона є. В якій кількості і наскільки вона покриває всі потреби, я, чесно кажучи, не можу сказати, в нас цієї інформації немає. Я знаю, припустимо, що деякі військові частини отримали форму, але зараз її навряд чи будуть видавати, адже будуть чекати ротації. Коли місто Щастя стане місцем постійної дислокації, людей перевдягнуть. Щодо батальйонів територіальної оборони та Нацгвардії, – з приводу Нацгвардії Аваков сказав, нібито вони всі забезпечені, а в батальйонах територіальної оборони з бушлатами, як я знаю, зараз катастрофічна ситуація. Загалом, форма десь є, але поки що її не всі бачили, і я так підозрюю, що не всі й побачать.

– Навіть можна бачити за волонтерськими стрічками у фейсбуці, інших соціальних мережах: вони продовжують просити теплий одяг, светри, бушлати, куртки, пічки, дрова… Список дуже великий. Романе, скажіть, якщо подовжувати тему забезпечення армійців – за цей час якимось чином вдалося владі урівноважити, зробити більш стабільним це забезпечення? Бо ми продовжуємо бачити ці списки.

– Безумовно, якісь зміни є. Просто розумієте – ми повсякчас забуваємо про те, що ані Міністерство оборони, ані сама армія не були готовими до того, що в нас зараз відбувається. І всі нормативи, що були написані, писалися дуже багато років тому, вони були підтверджені близько 15-20 років тому, але складалися вони за тієї системи, яка мала зовсім іншу систему мотивації. Зараз половина Генерального штабу була б розстріляна – за радянської влади. Або ж, як мінімум, потрапила б у в’язницю. Всі ті чиновники, які відповідають за закупівлі, так само мали б дуже великі проблеми. Так само і в армії – в нас до сих пір немає гауптвахти, солдат практично безкарний. Він може послати командира, може відмовитися робити що завгодно. Командир може написати на нього рапорт, притягнути до відповідальності, можливо, навіть порушити кримінальну справу. Але це буде пізніше. Тобто, якщо абсолютно п’яний боєць починає грубіянити, важелів впливу на нього немає. І в нас вся армія опинилася у такому становищі. Тобто ми, безумовно, маємо якісь нормативи, які працювали 20, 30, 40 років тому і які в принципі не працюють зараз. Поняття, наприклад, зимового взуття у нас немає як такого. Немає поняття термобілизни.

– Тобто, тоді його просто ще не існувало?

– Звичайно. І потрібно розуміти, що за радянських часів у нас була загальна мобілізація. У нас взагалі не поставало питання про кількість людей, нікого не цікавило, скільки з них захворіють, скільки з них помруть, підхоплять запалення легенів.

– Одним менше, одним більше…

Настав критичний момент, і саме в цей критичний момент в нас почалася війна

– Абсолютно вірно. В армії була система шпиталів, система була врівноважена. Можливо, вона була не дуже людяною, але вона була врівноваженою. Зараз вона абсолютно незбалансована, і виходить так, що вона рветься всюди. Тобто, настав критичний момент, і саме в цей критичний момент в нас почалася війна. І, власне кажучи, маємо те, що маємо. Зараз, я так розумію, в деяких місцях, де видають форму нового зразка, зимову, то просять людей, які цю форму отримують, здавати назад бушлати, які в них були, тому що дуже багато людей з бушлатами ще з весни виходили. В принципі, люди йшли з казарм ще весною. І ці бушлати передаються батальйонам територіальної оборони. Деякі з них до сих пір якось не охоплені, їх потреби не покриті, хто в чому був – так і ходять.

– Яка в Вас інформація? Наскільки ця сучасна форма відповідає нормам за якістю? Бо так само надходила інформація, що з цим теж є проблеми – синтетика, ще якісь матеріали, які не годяться до бойових дій.

Із формою в нас виникла просто дика ситуація – тендер виграла компанія, яка сама не в змозі пошити цю форму

– В принципі, знову ж-таки, та форма, яка була заявлена, яку показували і яку затверджувало Міністерство оборони, вона, безумовно, зручна, зручніша за ту, що була до цього. Вона зручна, вона функціональна. Матеріал, з якого вона мала бути зроблена, можливо, на якихось пілотних зразках і був нормальний, але з формою в нас виникла просто дика ситуація – тендер виграла компанія, яка сама не в змозі пошити цю форму.

– Яка ніколи не займалася цим.

– Я цих тонкощів не знаю, можливо, чимось і займалась, адже якимось чином вони туди встряли. Але ця компанія перезамовляла цю форму – були субпідрядники, в яких ще були субпідрядники. І хоч це нібито пояснюється тим, що коли шиється форма – спочатку дається матеріал для пошиву і з нього вона шиється, але я так підозрюю, що частина форми з гарного матеріалу може просто йти на ринки, і для здешевшання процесу, на армію, припустимо, видається погана форма. Я не можу сказати абсолютно категорично, що генерал чи хтось інший краде. Тобто, є механізм, є способи для зловживання в цій ситуації. І виходить так, що та форма, яка показувалася – вона нібито одна, а та форма, яку ми бачили в шпиталі в Красноармійську, коли забирали поранених 79-ї аеромобільної і готували їх до відправлення до Дніпропетровська, – інша.

Вони кажуть: «Мультикан не горить, британка не горить, не плавиться, а ця (форма) – плавиться». Тобто, це хлопці з двох БТР, яких підбили в Донецькому аеропорті, це хлопці, які тільки-но отримали цю форму. Вони прийшли в ній в Донецький аеропорт, і, в принципі, польових випробувань ця форма не пройшла. Де і на якій ділянці, я, чесно кажучи, не знаю. Це повинна працювати Прокуратура, слідчі органи і дуже жорстко карати.

Люди поміж собою обговорюють, бо багатьох родин вже стосується війна, і волонтери про це говорять – про слабкості і недопрацювання служби забезпечення. Наприклад, кажуть, що БТР може бути, а можуть бути свічки відсутні. Є якесь спеціальне обладнання для боїв вночі, але немає якоїсь вартісної до нього запчастини. За цей час, на Ваш погляд, у чому є проблема в координації служб?

– Тут я думаю, що це не проблема координації.

– А чого в такому разі? З грошима і так все зрозуміло, а як щодо людського фактору?

В армії катастрофічна ситуація зі спеціалістами. Для того, щоб якісно полагодити зброю, на бронетехніці, потрібно знаходити гарних фахівців

– Ми стикалися з такою ситуацією, коли, наприклад, ми приїжджаємо, а на блокпості стоять хлопці й кажуть, що в них там щось не працює з оптики чи системи наведення. Вичерпався ресурс, накрився акумулятор. Ми дивимося на цей акумулятор й розуміємо, що ми такий знайти не зможемо – виготовлений в Радянському Союзі, більше ніж 20 років тому. От зараз дуже багато техніки відновлюється, тієї, що була законсервована, і все обладнання, в принципі, звідти ж. Тобто, воно з минулого століття, і елементарний акумулятор, припустимо, і ті речі, які мають свій ресурс, вони вичерпуються і їх немає чим відновлювати. Якщо б це була абсолютно нова техніка, це було б інше питання. Але нової техніки в нас зараз, на жаль, практично немає. Бувають випадки, коли передають техніку – Міністерство оборони відрапортувало, здається, нібито в 79-ту вони передали кілька одиниць бронетехніки. Насправді ж вони передали, за великим рахунком, металобрухт, на який збиралися кошти. В принципі, здається, Юра Бірюков відновлював частину з цих БТР. Тобто, це – законсервована бронетехніка. Розумієте, як раніше приймалася техніка? Коли заступав новий командир частини, техніка передавалася – от, наприклад, танчик – його завели – він працює. Чудово. Тобто ніхто нічого не перевіряв. Командир продовжує командувати частиною. Покомандував 5 років, пішов на підвищення, прийшов наступний. Завів танк – він працює. Але варто тільки цьому танчику чи БТР рушитися – всі трубочки, шланги, різні інші деталі починають сипатися. І він, звичайно ж, не їде. Так і виходить, що в нас немає нормальної техніки. А люди, які відповідають за відновлення, розконсервацію техніки… мабуть, повинні існувати якісь комісії з прийому техніки. Тому що, окрім всього іншого, у нас в армії катастрофічна ситуація зі спеціалістами. Для того, щоб якісно полагодити зброю, припустимо, на бронетехніці, потрібно знаходити гарних збройних фахівців. Або ж система наведення – ми шукали на заводі Малишева, це ж потрібно поїхати туди, зробити діагностику на техніці… але люди їдуть, у приватному порядку. Це загалом нормально. Навіть сама армія не може сказати, в чому проблема. Наша проблема в тому, що наша армія всі останні роки була трошки не для того.

– Але знову ж-таки повертаючись до координації. Спілкуючись з волонтерами, складається враження, що у них є якісь тертя із владою. Влада заявляє, що, мовляв, волонтери під ногами крутяться, от ми хочемо армії допомагати, допомагаємо, виділяємо страшенні кошти на це все, а тут волонтери кажуть, що і те не так, і се не так. Як Ви бачите відносини влади із волонтерами? Які вони – холодні, теплі?

– Я б знову ж-таки трохи розділяв: якщо ми кажемо про виконавчу владу – це одне, Міністерство оборони – це інше. В нас Міністерство оборони – це, в принципі, кожна людина, яка йде на якусь генеральську посаду, – має дати хабара, щоб отримати звання генерала. Хабар не маленький, порядку 100 тисяч доларів. Така сума озвучується. Тобто, людина, яка йде на посаду, сприймає це як свій бізнес. У нас всюди так – в судах, в прокуратурі. Він мало того, що повинен ці гроші відпрацювати, він має і якийсь прибуток врешті-решт отримати. Бо нащо ж туди йти? І тому система Міністерства оборони, ну не вся, побудована таким чином, особливо в останні роки, за Януковича, коли просто все розкрадалося, що, в принципі, прибуток отримує певне коло осіб. Прибуток отримує зі всього, чого тільки можна – пального тощо.

– Ви хочете сказати, що волонтери вибивають прибуток?

– Ні, волонтери заважають його отримувати, тому що ось, наприклад, елементарний тендер – потрібні шкарпетки. Щоб придбати шкарпетки – потрібно провести тендер. Потрібні тендерні документи, тобто вже є корупційні складові, які дозволять комусь кращому, спритнішому виграти тендер, а комусь – не виграти. Потім ці шкарпетки роздаються в частинах. Потім потрібно шкарпетки списати – готуються акти списання. Це величезна бюрократична машина, яка, в принципі, в умовах війни не повинна працювати. Основна проблема в тому, що ми маємо війну. Військові, що воюють – гинуть, отримують поранення, перебувають в жахливих умовах іноді. Волонтери це розуміють, вони це бачать та живуть з цим, часто вони беруть таку саму участь у бойових діях, іноді потрапляючи туди, а от чиновники з Міністерства оборони – в них нічого такого не відбувається. У них працюють ті ж самі циркуляри, ті ж самі папери, ті ж самі терміни. Тендер – 21 день, це якийсь там мінімум. В принципі, провести тендер та щось купити можна за півтора місяці.

– Але ж говорили в уряді, що будуть спрощені якимось чином ці бюрократичні процедури… цього не відбувається?

Вводити воєнний стан зараз, можливо, не вигідно, з економічної точки зору тощо. З іншого боку, без воєнного стану не вирішуються елементарні питання

– Безсумнівно, будуть. Але коли? Наша проблема в том, що ми маємо якісь половинчасті рішення, невизначену ситуацію. Ми всі розуміємо, що вводити воєнний стан зараз, можливо, не вигідно, з економічної точки зору тощо. З іншого боку, без воєнного стану не вирішуються елементарні питання. Тому що в нас, в принципі, все, в тому числі й Міністерство оборони, живе в режимі мирного стану. Ті ж самі чиновники ходять на роботу, ті ж самі чиновники працюють по 8 годин, ті ж самі чиновники перекладають папірці, роблячи все це поволі, тому що, в принципі, для них нічого не змінилося. Так само працює митниця – є законодавча база, на основі якої потрібно працювати. І вони працюють. В тому-то й справа – формально до них взагалі немає ніяких претензій. Вони обкладені папірцями. Тобто, у нас в міністерствах немає самодурів і немає ідіотів. Всі люди там далеко не дурні, грамотні, і вони прекрасно розуміють – вони все роблять за законом. Але в даному випадку, в умовах війни, це – саботаж. Але щоб змінити нормативну базу, потрібна Верховна Рада. Це все час, це все опір і лобіювання певних груп.

– А отже, це буде нескоро, бо ще мають відбутися вибори, а після виборів – певні процедури, після чого буде відкриття нового скликання Ради, а це все – людські життя, це час, і не зрозуміло, як будуть розвиватися далі події.

– Абсолютно вірно. Міністерство оборони намагається зберегти обличчя, заохочуючи волонтерів…

– Так, зараз там і грамотами нагороджують, і нагородами, і волонтерські ради організовують, і радниками запрошують волонтерів. Але чи це дозволить змінити ситуацію?

Бірюков зараз радник президента і помічник міністра оборони. Безумовно, якісь повноваження він отримає. Але бюрократичний механізм залишиться тим самим

– Ні, це не дозволить нічого змінити. Причина проста: припустимо, Юрій Бірюков зараз радник президента і помічник міністра оборони. Безумовно, якісь повноваження він отримає. Але бюрократичний механізм залишиться тим самим. Він буде змушений грати за тими правилами, які йому запропонують. Так, можливо, десь він зможе щось пришвидшити або запобігти крадіжці. Але при всьому цьому, він не зможе нічого змінити кардинально. Він навпаки… Я не знаю, чесно кажучи, наскільки ефективно працюватиме фонд «Крила Фенікса», якщо Бірюков буде займатися роботою міністерства. Я думаю, фонд втратить, напевне.

– Романе, а хто працює з Вами, у Вашій команді? Це люди з різних міст чи це все – харків’яни?

– Здебільшого це харків’яни, є кілька людей, що працюють віддалено, вони допомагають нам з вантажами, допомагають щось збирати, пересилати тощо. Є, звичайно, стійке ядро, 10-20 людей, є люди, які працюють частіше чи рідше. Ми намагаємося дати людям зрозуміти, що кожна людина, яка вийшла в магазин і щось придбала, принесла на точку, де всі збираються, може стати волонтером. І так воно і є. Просто в нас не у всіх є можливість, не у всіх є сили чи ресурс для того, щоб допомагати більше. Але в принципі всіх людей, які надають допомогу, ми вважаємо нашими волонтерами.

– Ви кожного дня на своїй сторінці у фейсбуці публікуєте списки потрібних речей. Як люди відгукуються сьогодні? Їх менше? Чи рівень залишається тим самим? Бо влітку така шалена активність спостерігалася – найрізноманітніші акції проводилися, та й люди були якісь заведені. Але це природно – є стомленість.

– Люди втомлюються.

– І звикають, мабуть?

– Безумовно. Коли були перші смерті, це був шок. Це нормально, це природно. Війна – це взагалі дуже дорога та дуже виснажлива річ, і люди теж втомлюються від всього цього. І війна, окрім всього іншого, виснажує економіку.

– А отже, і гаманці людей.

Є стабільна категорія людей, які кожен місяць нам допомагають

– Абсолютно вірно. Є стабільна категорія людей, які кожен місяць нам допомагають зі своєї зарплатні. Є люди, які розчарувалися. Вони чекали, що прийде президент, і, як він обіцяв, за два тижні зачистить Донбас, і все. Є люди, які розчарувались, але повернулися назад і продовжують допомагати. А основна проблема в тому, що немає національного накалу, вже наступає своєрідне отупіння серед людей. І в принципі, економічна складова: починаються проблеми з роботою, долар росте, починається якась там інфляція, економіка зазнає великих ударів. Зараз скоротилася допомога, яку люди приносили з дому. На початку все було набагато простіше, адже всі мали якісь ресурси, якісь резерви, речі, які дома не використовуються чи використовуються мало, а в армії могли б стати у пригоді. Але зараз все це вже винеслось, потрібно купувати, тож спостерігаємо невеликий спад. Але знову ж-таки, невеликий чи великий – все це відносно.

– Повернемося до Вашої останньої поїздки. Ви були у Донецькому аеропорті – там і досі тривають запеклі бої, з’явилася інформація, що знову Росія туди постачає зброю, вибухівку на допомогу бойовикам. Ми зараз обговорюємо героїзм українських хлопців. Скажіть просто: хто ці хлопці? Як Ви відчуваєте, чим вони дихають? Що їх змушує боротися, адже не дарма їх називають у народі «кіборгами»?

Донецький аеропорт – це окрема сторінка цієї війни. Донецький аеропорт – це своєрідна пікова точка, яка знаходиться на вістрі

– Розумієте, Донецький аеропорт – це окрема сторінка цієї війни і її неможна роздивлятися зараз в контексті зруйнованої будівлі терміналу. Я пам’ятаю нашу першу згадку про Донецький аеропорт, коли ще десант був по периметру всього аеропорту, «Альфа» зайняла центр управління польотів, там були проблеми з їжею і ще щось. Це було майже пів року тому. І весь цей час там були люди. І розумієте, люди, які там були, припустимо, 3-й пост спецназу, який зараз пішов на ротацію, люди, які стояли довкола, артилерія, той самий «Правий сектор» – це цілий фронт, який наразі працює саме на Донецький аеропорт. І Донецький аеропорт – це своєрідна пікова точка, яка знаходиться на вістрі. Це такий процес, в якому люди живуть дуже довго. І, скажімо, відступити чи відмовитися від Донецького аеропорту тим людям, які за пів року втратили масу своїх знайомих, друзів, побратимів, які прожили там місяцями, важко.

Саме навколо донецького аеропорту сформувалася бойова одиниця батальйону«Правого сектору»

І знову ж-таки, Донецький аеропорт – це нове формування бойового братства, яке не було прописано в статуті. Тому що, припустимо, для того, щоб не була відрізана дорога на Донецький аеропорт, постійно відбиваються атаки в Пісках. Постійні обстріли Авдіївки. Це комплекс заходів, які дозволяють людям захищатися та воювати там. Саме навколо донецького аеропорту сформувалася бойова одиниця батальйону «Правого сектору». Це і артилерія, яка стоїть навколо та прикриває.

– Я читав, що Ви захоплюєтеся бойовим духом і міцною мотивацією хлопців із «Правого сектору» й інших батальйонів, спецназівців?

– Вони всі різні – «Правий сектор» дійсно унікальне формування, їх секрет у патріотизмі.

– Скажіть, багато там служить людей з Донецької області?

– Служать і з Донецької, і з Луганської областей, і харків’ян багато.

– Наскільки саме донеччани та луганчани готові захищати сою землю? Бо тут ми зустрічаємо переселенців, і люди є різні. Вони хоч тут вже і врятовані, нагодовані, вдягнені, все одно кажуть: «Ви укри!» і так далі.

– Ті, хто був налаштований патріотично, йшли у добровольчі батальйони. Потрібно розуміти, що на момент мобілізації, коли все тільки починалося, в Донецькій та Луганській областях в принципі було досить проблематично піти до армії добровольцем. Я не знаю, чому. Ще не було всіх цих самопроголошених «республік», але люди… у мене є друзі з Донецького аеропорту, вони зараз воюють в батальйоні «Донбас», тому що вони не змогли через військкомат піти до української армії. Чи то це був саботаж на місці, чи ще щось – я не знаю. Була маса охочих, були черги під військкоматом, але їм не дали можливості служити в армії. Зараз всі вони у добровольчих батальйонах.

– Коли читаєш Ваш щоденник, викликає захоплення, як Ви описуєте, як Ви їдете до хлопців, що інколи доводиться і танками, і на БТР діставатися. Про Вас кажуть, що Ви дістаєтесь туди, куди ніхто не доїжджає, в найвіддаленіші куточки. Розумію, що всіх секретів не можна розповідати, але на що доводиться інколи йти?

– Є задача, її потрібно виконати. Розумієте, ми, як і всі волонтери, починали з того, що поки ще не було відкритих бойових дій, щось привозили, щось відвозили тощо. Кілька разів ми потрапляли на передову і розуміли, що там немає того, що ми возимо. Це потрібно доставляти безпосередньо туди, на передову. Тому що, якщо з базового табору має піти якась техніка з водою, яка має її розвезти по блокпостах, ця техніка може не виїхати через низку причин: обстріли, засади тощо. І в принципі, прийшло розуміння того, що є місця, куди потрібно доставити – ми й доставляємо. І оскільки ми в цьому вже не місяць і не два, нас там вже знають, в нас вже встановилися відносини з командирами частин, нас вже знають в обличчя, і навіть якщо нас зупиняють на якихось КПП, то це чиста формальність, адже потрібно відрапортувати, хто їде. Хоча всі нас прекрасно знають. Іноді зі своїх машин ми пересаджуємося на військову техніку, але я не кажу, що на бронетехніку. Яка можливість є – такою й користуємося.

– Повернемося до Харкова. Як Вам сьогодні тут живеться? Наскільки комфортно? Ви спостерігаєте зміни у нашому суспільстві від лютого?

– Безсумнівно.

– Ви просто якось сказали, що Харків – це інертне, спокійне місто, людям байдуже, хто тут буде – білі чи червоні і так далі.

Харків’яни зрозуміли. Що приїжджають якісь відморозки з Росії, стріляють по жилих районах

– Я й зараз не змінюю своєї думки, все залишилося точно так, як і було. Окрім одного. Раніше ситуація була якою: харків’яни вважали, що прийшли порушники спокою, приїхали «бандери», приїхали «правосеки», ламають нашого Леніна, захотіли захопити нашу адміністрацію, і тоді харків’яни захищали свій спокій – ось це тихе болото, комфортне й сите, де вони живуть. Зараз їх внутрішнє відчуття не змінилося, але в них змінилися пріоритети. Вони зрозуміли, що бандерівці, які повинні були приїхати і щось там поламати, по-перше, не приїхали, а по-друге, виявилися не найбільшим злом, яке може принести ця війна. Що, виявляється, є якісь там чеченці, які приїжджають. Навіть не чеченці, а кадирівці. Що приїжджають якісь відморозки з Росії, стріляють по жилих районах. Тобто, вони зрозуміли, що це загроза їх добробуту, ситості і в принципі в них змістилися акценти. Я не можу сказати, що Харків категорично змінився. Але деякі люди зрозуміли, що помахати російським прапором – це одне, а коли заходять російські танки з найманцями – це трошки інше.

– Ви так само якось сказали, що якщо ми хочемо змінити щось у Харкові, то варто впроваджувати ідеї українського світу. За Романом Доніком, з чого складається український світ?

Є багато людей, які етнічно – росіяни, за документами, але в душі вони – українці

– Насправді, Україна має дуже великий потенціал. І, за великим рахунком, те, як нас знищували, – от всі вважають, що євреї – це нація, яку пригнічували, вони кудись там йшли тощо – так їм було, куди піти, вони могли піти. А українцям не було, куди піти. Протягом сторіч українську націю нищили, як тільки могли. Нація жива, нація відроджується і потенціал має колосальний. І якщо говорити про російськомовне населення, про росіян, які живуть в Україні – я так розумію, є багато людей, які етнічно – росіяни, за документами, але в душі вони – українці. Я так підозрюю, що просто їхнім предкам переписали національність, а самі вони українці, просто до кінця цього не розуміють. Я й сам на половину росіянин – за документами.

– Ви себе називаєте російськомовним українським націоналістом. Як формувалося це розуміння? Ви виросли на Черкащині, але жили потім у Харкові. Раніше, коли харків’янина питаєш: «Хто ти є? Українець, росіянин чи ще щось», відповідали: «Мені байдуже».

Є нація і є потреби нації. Нація – вона як дитина, постійно розвивається. Це організм, здатний до самоорганізації

– Є нація і є потреби нації. Нація – вона як дитина, постійно розвивається. Це організм, здатний до самоорганізації. І він має різні потреби, як дитина – їй потрібне молоко матері, а через п’ять років їй м’яса подавай чи ще чогось. У нас все йде так, як має йти, і відродження нації відбувається незалежно від тих людей – палких націоналістів, від того ж Яроша чи «Свободи», тобто, від тих націоналістів, які є провідниками національної ідеї. Я пам’ятаю своє дитинство – ми росли в часи, коли називатися українцем було навіть якось незручно. Я жив певний час в Росії, в Ленінграді, в Москві – і були створені всі умови для того, щоб людина почувалася незручно. Але зараз, особливо після Майдану, називатися українцем – велика честь.

– Це вже гордо, це вже модно. Але повалення пам’ятника Леніну – це частина Вашого плану зі створення або розгортання ідей українського світу? Чому я так ставлю питання: бо навіть ті, хто був за його демонтаж, пригнітив спосіб того, як це все робилося, називаючи повалення пам’ятника Леніну вандалізмом. Говорять, що все це потрібно було робити цивілізованим шляхом. Вас не лякає цей радикалізм? Чи не може він у Харкові і далі ширитися на народні пам’ятники, на тих людей і так далі?

– Нехай собі шириться. Я ставлюся до цього спокійно.

– Так, але повалення пам’ятника – це ідея Вашого розуміння українського світу?

Повалення пам’ятнику – це звільнення від культу Леніна, яке, безумовно, було необхідним

– Повалення пам’ятнику – це звільнення від культу Леніна, яке, безумовно, було необхідним. Інше питання – як повалили цей пам’ятник. Повалили – і все. Ми вже це зробили. Точніше, не ми. Я взагалі був у полях, мені прийшло СМС: «Пам’ятник Леніну звалений». Потім друге СМС. Загалом мені 4-5 людей надіслали повідомлення, просто зв’язок був дуже поганий і я дізнався про це з СМС. Повалили й слава Богу. Щодо методів – можливо, вони були не зовсім коректними. Але зараз абсолютно марно про це говорити.

– Але я чому так ставлю питання: одна моя колега цікаво написала у блозі: «Набрехали, бо говорили, що все будуть чинити законно». А ми бачили, як за поваленням спостерігала спинами міліція, і як ухвалювалося рішення про демонтаж буквально за 10 хвилин до повного повалення.

– Розумієте, ми зараз намагаємося говорити про речі глобальні в дуже вузькому проміжку часу.

– Але це питання моралі, питання законності і питання, як ми, харків’яни, українці, будемо жити, за якими правилами.

– Ми будемо жити за тими правилами, за якими ми будемо жити. Рано чи пізно ці правила будуть створені, я думаю, вони будуть нормальними й цивілізованими. З культом Леніна потрібно було щось робити? Безумовно. Я вважаю, що це ненормально, коли люди, які поклоняються Леніну, ходять з триколорами, з георгіївськими стрічками, в той час як наші хлопці з ними не просто воюють – їх катують, знищують, тож це ненормально. Якщо є, припустимо, такий подразнювальний фактор як Ленін – це хвороба. Це нарив.

– А мені здається, що від того, що прибрали пам’ятник Леніну, в головах людей мало що зміниться.

– Ні, в головах нічого не зміниться. Але є ідея, яка здатна об’єднати. Ленін – це демонстрація сили нової української формації в Харкові.

Якою для Вас є об’єднуюча ідея харків’ян і українців?

Україна – самодостатня країна і нам потрібно брати найкраще з тієї ж Європи, ті ж механізми, які там працюють

– Зараз, безумовно, перемога. А взагалі, знову ж-таки – я не можу сказати, що я палкий прихильник інтеграції кудись там, я просто переконаний, що Україна – самодостатня країна і нам потрібно брати найкраще з тієї ж Європи, ті ж механізми, які там працюють і переносити це на себе. Але нам не потрібно нікуди прямо з головою занурюватися. Тому я думаю, що становлення української автономної та самодостатньої держави – це те, над чим потрібно працювати.

– Ви завжди кожен свій звіт, кожен допис завершуєте словами: «Перемогти легко, якщо допомагати». Кількома реченнями – що зараз найнагальніше, на що можуть звернути увагу наші читачі й чим вони можуть допомогти?

– Теплі речі, які можна носити в армії, термобілизна, термошкарпетки, ті речі, які застосовуються військовими, не яскраві. Найактуальніше зараз – це тепло. Це й горілки хімічні, горілки бензинові, газові. Основна проблема зараз в теплі. Ну й ліки. Як складова.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG