Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 12:47

Дмитро Волчек

Театральний режисер Павло Юров 70 днів провів в заручниках у сепаратистів в Слов'янську, якими командував Ігор Стрєлков.

Павла і його друга Дениса Грищука схопили на вулиці, запідозривши в тому, що вони працюють на Київ. «Ніс зламали – це був перший удар, коли нас завели на територію СБУ, почали складати опис речей, і одразу ж я отримую в ніс. Починає крапати кров, у мене шок. Потім нас відтягують в гараж, там били руками, ногами, по голові, по корпусу. Денису порізали руку. Покликали якогось медбрата, він з одного боку перекисом обробляє йому руку, а з іншого боку його б'ють по ребрах. Мені так само вставляють тампони в ніс, щоб кров не крапала, і продовжують в спину штовхати», – розповідав Павло Юров в ефірі Радіо Свобода.

У підвалах СБУ, а потім в СІЗО міськвідділу міліції Павло і Денис залишалися до звільнення Слов'янська українськими військами. Наразі Павло вирішив розповісти про події на Сході України з театральної сцени. У Кельні на фестивалі Globalize: Cologne відбулося читання його п'єси «Військовий театр Донбасу». Друга назва проекту – «Новоросія Теорія і практика». «Основним завданням було показати невідповідність між тими речами, які декларуються і пропагуються, і реальним станом справ», – каже режисер. У текст, підготований у співавторстві з Анастасією Касіловою, увійшли фрагменти документальних матеріалів, в тому числі інтерв'ю, які звучали в ефірі Радіо Свобода.

Радіо Свобода Павло Юров розповів про свій проект:

– У мене є дві ідеї. Одна містить мою історію, те, що з нами відбувалося там, і те, що відбувалося з нашими друзями і близькими ззовні. Але це більш масштабна і більш особиста історія, я хочу всерйоз зайнятися цим пізніше. А цей проект – це спільна історія про події, які відбуваються на південному сході. Там були використані фрагменти моїх інтерв'ю та інтерв'ю Радіо Свобода з Іриною Довгань та головою незалежної профспілки гірників Донбасу Миколою Волинко. Матеріал про Ірину Довгань – один з найбільш емоційних, сильних і вражаючих. На читаннях в Кельні це був сильний момент, він справив враження на аудиторію. Ще я брав інтерв'ю Павла Канигіна з «Нової газети» з сепаратистами, з Антюфеєвим і Бородаєм, пости з «Фейсбуку» про волонтерів та інші матеріали.

– Тобто ви хотіли дати слово учасникам конфлікту з усіх боків?

– Так. Насправді звести цих людей в один простір і влаштувати їм розмову між собою дуже складно: невідомо, чи погодиться хтось з них, адже вони ворогують між собою. А в театральному форматі я можу відразу озвучити і ту, і іншу позицію, зіставити думки і однієї, й іншої сторони для розуміння всієї ситуації.

– Часто доводиться чути, що те, що відбувається на Донбасі не можна сприймати в чорно-білих кольорах, що все неоднозначно, що у ДНР і ЛНР теж є якась своя правда. Ви, вивчивши всі ці матеріали, погодитеся з цим?

– Я зрозумів, що складність полягає в тому, що по суті тут три сторони. Є проросійськи налаштовані люди, є проукраїнськи налаштовані люди, і є продонбасько налаштовані. Проукраїнський Донбас, проросійський Донбас і продонбаський Донбас. І ось цей продонбаський Донбас може, грубо кажучи, приставати або до проукраїнської сторони, або до проросійської залежно від ситуації. І це створює додаткову складність і заважає чітко проводити однозначну політику. Хоча Україні це і заважає, і допомагає, тому що створює внутрішню плутанину, яка робить позицію сепаратистів слабкіше.

– За Вашими відчуттями, чи довго протримається цей придуманий в Москві «проект Новоросія»?

– У мене основна ставка на донбаських бойовиків. Так під час Майдану я в основному покладався на Януковича, що він зробить таку безглузду, боязку або безглузду річ, яка в підсумку послугує на користь революційному українському рухові. Мені хочеться вірити, що в підсумку бойовики в Донбасі помиляться так глобально, що росіяни не зможуть це розгребти, і в підсумку може статися реальна ситуація об'єднання України з Донбасом. Для мене особисто «проект Новоросія» – це абсолютно театральна історія, аніматорство, яке спонсорується якимись людьми для їх власних цілей. Це театр абсурду і жорстокості, адже загинуло багато людей, це дуже жорстокий, злий театр.

– Ви після звільнення їздили на схід, в Слов'янськ?

– Так. Я був 15 вересня о Слов'янську один день, «Аль-Джазіра» знімала сюжет про те, що відбувалося зі мною та іншими заручниками.

– Яке враження на вас справило місто?

– Місто живе, там багато молоді з'явилося порівняно з квітнем і червнем, багато машин. Зрозуміло, що українська армія присутня, ходять люди з автоматами, і місцеві жителі вже до них звикли. Але, як і раніше, у мене відчуття, що люди не приймають жодну сторону, вони чекають, хто переможе. У них пригнічений стан. Я думаю ось про що: адже це 120-тисячне місто, і якби люди на початку вчинили опір сепаратистам з автоматами, якби вийшло хоча б 5 тисяч осіб, то нічого далі б не було. Під кінець бойовиків було 6000, але на початку їх було набагато менше, вони б не змогли вбити 5 тисяч людей на площі. Як ситуація з Майданом, коли «Беркут» міг легко напасти і всіх звідти винести, але цього не трапилося тому, що люди чинили опір і не йшли. Мені було дуже неприємно, що ця банда прибігла, захопила всіх, і жителі прийняли такий сценарій, і ні гордості, ні гідності, ні якоїсь власної позиції у них немає з цього приводу.

– У Вас була можливість побувати в будівлі, де була тюрма, в якій вас тримали?

– Я не був у підвалі, тільки в міськвідділі міліції, був в камері, в якій ми сиділи. Я відчував себе там напружено, незважаючи на те, що була знімальна група, все було домовлено з міліцією, там були українські військові. Все досить безпечно, але відчуття страху мене не покидало. Єдиний момент, коли я відчув себе в безпеці, – це коли всю знімальну групу завели в камеру і закрили її на деякий час, тому що так зручніше було знімати. У ці п'ять хвилин, які ми провели під замком, було найбезпечніше відчуття. Чи то тому, що ця камера захищала нас від сепаратистів, або вже, можливо, виробився психологічний механізм захисту будучи зачиненим, який включився і спрацював.

– За цей час багато українців побували в заручниках у сепаратистів і деяких Ви знаєте особисто. Чи підтримуєте ви контакти, чи створена група взаємодопомоги?

Ірма Крат зайнялася дуже щільно цим процесом. Із деякими хлопцями я підтримую стосунки – з Денисом Грищуком, Сергієм Лефтером, Ігорем Опрею. Із деякими хочу побачитися, щоб взяти у них інтерв'ю, як вони сприймали цю ситуацію, чим вона для них була. Щойно прочитав, що звільнили львівського журналіста Юрія Лелявського, який вдруге потрапив у полон. Він сам зі Львова, але працює в РИА Новости. Він з нами сидів у підвалі тиждень або півтора. Потім його знову в липні схопили, і він в Луганську був у полоні. Тепер його звільнили, це добре.

– Після звільнення Ви збиралися подавати позов проти Росії до Європейського суду в Страсбурзі. Цей процес триває, не передумали?

– Так, цей процес триває. Мені сказали хлопці з Української Гельсінкської групи, що підключився серйозний британський адвокат, який може добре провести цю справу.

– І якого вердикту Ви очікуєте?

– Тут не стільки важлива компенсація, скільки визнання того, що Росія дійсно доклала до цього руку, щоб це було очевидно, щоб це набуло широкого поширення, щоб люди розуміли, що скільки не брехати, скільки не пересмикувати, все одно ці речі розкриваються.

– Ви знаєте, що в Європі багато хто, особливо люди лівих поглядів, довіряють путінській пропаганді і думають, що в Києві при владі фашисти, а якісь антифашисти з ними борються на сході. Чи були якісь дискусії такого роду в Кельні після вашої постановки?

– Я таку думку чув, і цю позицію озвучував Сергій Жадан на своїй дискусії з іранським письменником, який живе в Німеччині. У нас після читань одна літня жінка запитала: чи відчуваю я вплив Америки на те, що у нас відбувається? Думаю, що ця пропаганда в Німеччині працює. Хоча люди, яких ми зустрічали, всі підтримують Україну. Але за великим рахунком їм байдуже до того, що тут відбувається. Уся ця ліва риторика впирається в неприязнь до Америки. У цьому, мабуть, і є вплив російської пропаганди, коли у всіх національно-визвольних рухах, які відбуваються в Україні, бачать «американську руку». Але люди в Польщі і в Німеччині мені говорили, що не вірять ЗМІ, тому їм важливо отримувати безпосередню людську реакцію. Мені здається, наш проект дуже вдало вписується в цю історію, тому що я більше концентруюся на особистих інтерв'ю з людьми, які реально існують. Це дає людську оцінку того, що відбувається і сприймається з великою довірою.

– Павле, Ваш прогноз художника: яким буде Донбас через рік, у жовтні 2015 року?

– Це дуже складне питання. Мені б хотілося з цими читаннями з'їздити в Слов'янськ, в Краматорськ, щоб отримати реакцію людей, які там знаходяться. Тут надто багато чинників – економічних, соціальних і політичних. Я вірю в те, що якщо в Україні будуть відбуватися системні глобальні соціальні зміни, то це відіб'ється на Донбасі. Мені б хотілося, щоб моє рідне місто було українським, а не знаходилось в центрі якоїсь «Новоросії». Я буду намагатися робити все можливе для того, щоб це відбулося.

Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG