Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 05:07

«Мене тричі виводили на розстріл» – донецький художник


Інсталяція Сергія Захарова

Інсталяція Сергія Захарова

Ігор Стрєлков цілиться собі в скроню, внизу – рекламне гасло «Просто зроби це», бойовик із прапором Новоросії з клоунським носом тримає автомат, ще один «сепаратист» дивиться на перехожих очима інопланетного прибульця, новороська Смерть демонструє малюнок із збитим малайзійським «Боїнгом», плюгавий командир бойовиків на кличку Моторола посміхається поруч із величезною нареченою такі зображення минулого літа почали з’являтися в людних місцях Донецька. Відповідальність взяла на себе арт–група «Мурзилки». Незабаром з’явилося повідомлення про арешт художника Сергія Захарова, якого назвали «донецьким Бенксі», і про те, що його катують у підвалах захопленої сепаратистами будівлі СБУ. У середині серпня – коротка звістка про те, що Сергія випустили, але одразу ж заарештували знову, в кінці вересня – що він знову на свободі. Тільки зараз Сергій Захаров зміг вибратися з Донецька. Він розповів Радіо Свобода про те, що з ним сталося.

– Коли в інтернеті з’явилися фотографії Ваших робіт на вулицях Донецька, я був вражений Вашою сміливістю. Як Ви зважилися на таке? Чи думали, що Вас не знайдуть?

Сергій Захаров

Сергій Захаров

– Трішки, звичайно, безпечності було. Я виходив на зв’язок зі свого номера телефону і спілкувався з одним російським журналістом. Можливо, це вплинуло. У будь-якому разі, за мною стежили довгий час, як я зрозумів, тому що мені навіть давні коментарі в соцмережах показували. Вони впритул займалися мною.

– Ви розміщували роботи ночами? Довго вони висіли чи їх відразу знімали?

– Ночами нереально, тому що людей немає, роз’їжджають тільки озброєні деенерівці. Перший раз, коли ми виїхали, вже комендантську годину запровадили, ми виїхали о 4-й ранку, і машину зупинив деенерівский патруль. Могли мати неабиякі проблеми, але нам пощастило. Таким чином, ми розміщували їх вдень. Швиденько місце проглядалося заздалегідь, під’їжджали і розміщували, фотограф знімав, згорталися і їхали. Найкоротший час майже півгодини висів персонаж, і найдовший – близько двох діб висів, люди бачили. Усе робилося на плиті на кшталт дикту товщиною в сантиметр. Робити фарбування з балонів, трафаретами ми не могли, тому що це занадто довгий процес, а нам треба було за кілька секунд розмістити і забратися геть. Тільки коли Стрєлкова розміщували на фасаді будівлі, попередньо був зроблений трафаретом напис, а через якийсь проміжок часу був розміщений сам силует Стрєлкова.

– І як реагували перехожі?

Я хотів перевірити, як люди реагують. І реакція мені сподобалася: люди підходили, починали фотографуватися

– Я саме й хотів перевірити, як люди реагують. І реакція мені сподобалася: люди підходили, починали фотографуватися. Зараз ситуація така, що ніхто не висловлюється проти «ДНР», начебто всі за. Виявилося, що все-таки є люди, які думають інакше, супротивники того, що відбувається.

– Ймовірно, Вас можна назвати навіть не супротивником, а людиною, яка ненавидить «ДНР». У ваших роботах очевидна ця енергія ненависті.

Ненависть з’явилася після того, як півтора місяця я провів у підвалах. Перші 10 днів там не просто били, а катували

Командир бойовиків на кличку Моторола поруч із нареченою

Командир бойовиків на кличку Моторола поруч із нареченою

– Коли ми розміщували роботи, було ще лише неприйняття, а ненависть з’явилася після того, як півтора місяця я провів у підвалах і в мене були зламані ребра. Перші 10 днів там не просто били, а катували. Три рази мене виводили на розстріл. Я, можливо, не вибрався б досі, просто мені допомогли. Потрапити туди легко, а вибратися досить складно. Так що про чисту ненависть я можу говорити зараз, а тоді було просто неприйняття, та й до кінця не вірилося в те, що відбувається. Це все відбувається на твоїх очах, ти бачиш, як змінюється місто, на що воно перетворюється, і все це здається якимось сюрреалізмом, здається, що ось-ось має закінчитися. Але з кожним днем ситуація посилюється. І зараз не краще, хоча люди повертаються в місто, і воно стало менш пустельним.

– Отже, за Вами почали стежити. А як заарештували?

За мовою я зрозумів, що «особісти» – росіяни. Була дівчина в балаклаві із закритим обличчям, яка била і катувала

– «Вели» за номером телефону, я бачив у них у руках пристрій. Я був у майстерні, дві машини стояли біля будинку, було таке враження, що вони бачили мене по телефону, але знайти майстерню не могли, там досить заплутані вулички. Ніхто до мене не ломився, я вийшов, а вони чекали, зупинили мене, повезли в будівлю СБУ. Там поставили запитання: «Це ти?» – «Це я». Надягли наручники, посадили в мікроавтобус з автоматниками, поїхали, назад повернулися. Вдома був обшук, все було перевернуто, в майстерні теж. Забрали машину. Кинули в підвал. Це навіть не в’язниця за умовами: на бетонній підлозі люди лежать на якихось картонках, дихати неможливо. А там вже почалися навіть не допити, а просто побиття, залякування. За мовою я зрозумів, що «особісти» – росіяни. Була дівчина в балаклаві із закритим обличчям, яка била і катувала. У неї був така чітка російська говірка. Основна мета – принизити людську гідність. Після цього я був навіть не в камері, а в карцері з українськими військовополоненими. Потім вночі підняли мене і ще одну людину, відвезли в багажнику машини, потім перевантажили в інший багажник, перевезли нас на територію Пролетарського військкомату. Там били конкретно, інсценівки розстрілу були, тортури, коли замикають в залізний ящик, де дві людини ледве-ледве поміщаються, дві доби під палючим сонцем.

Арешт. Малюнок Сергія Захарова

Арешт. Малюнок Сергія Захарова

–Ви сказали, що Вас виводили на розстріл тричі?..

– Перший раз це було в СБУ. Вивели в інший кабінет, пересмикується затвор автомата, ця жінка каже: «Мені завжди цікаво дізнатися, що думає людина перед смертю». Я їй відповів: «Почитай Достоєвського, він це описує». Тоді здавалося, що лякають. А в Пролетарському військкоматі, коли вночі п’яна охорона тебе піднімає, виходить командир, який бухає з тьолками, вже за адекватність їх ніхто не міг поручитися. Відповідно, було страшно, коли пістолет пересмикується, ставиться до скроні, кажуть, що зараз ми тебе застрелимо. Третій раз вивезли, сказали, що зараз будете копати собі могили. Після цього заявили мені, що я все-таки залишуся жити, а людині, яка була поруч зі мною, сказали, що точно розстріляють. Потім нас відвезли назад. Ми 10 діб були, як брати-близнюки, прикуті наручниками. Причому у нього була прострелена ступня і перебинтована рука. А у мене на руці, коли били кийками і битами дерев’яними, величезна гематома здулася. Тобто у нас було дві правих руки. Відповідно, ми були пристебнуті: у нього права рука й у мене, в дуже незручному становищі. І так 10 діб. Рука вже чутливість втрачала. 10 діб нас тримали як братів-близнюків: і поїсти, і в туалет удвох. Це дуже було жорстоко.

У в'язниці угруповання «ДНР». Малюнок Сергія Захарова

У в'язниці угруповання «ДНР». Малюнок Сергія Захарова

– А хто ця людина? Військовополонений?

Малюнок Сергія Захарова

Малюнок Сергія Захарова

– Ні, молодий хлопець з міста Шахтарська. Його взяли за те, що він подзвонив по телефону, який прослуховувався, нібито на тому боці були представники «Правого сектора» або щось таке. Він комусь подзвонив, його розпитували з приводу блокпостів. Йому інкримінували коригування. Власне кажучи, там контингент ділиться на порушників комендантської години та алкашів, а всі інші – це «коректувальники». Хто б не був, це «коректувальник».

– Багато людей було в тюрмі?

– Так. Кожен день нові надходять. Багато «ополченців», багато навіть якихось чинів, які обіймали посади і десь проштрафилися: у них свої внутрішні війни, вони потрапляють разом з усіма. Тут сидить якийсь чоловік, який напився і його забрав патруль, і тут же сидить якийсь начальник. Сидить людина, яка в минулому – бандит, а поруч із ним – начальник Київського райвідділу, вони в 90-х роках перетиналися в ролі ворожих сторін. І тут вони лежать поряд і один одному кажуть: «Ти міг собі уявити, що я буду разом з тобою в одній камері?».

– А що сталося з хлопцем, який до Вас був пристібнутий?

На території Пролетарського військкомату, крім нас перебували люди, які були просто рабами

– Про його долю я нічого не знаю. Мене відпустили на десяту добу, причому несподівано абсолютно. Ми попросили хоча б вмитися: брудні, смердючі. Нам принесли відро з водою, відкрили ворота. На території Пролетарського військкомату, крім нас перебували люди, які були просто рабами: ті ж алкаші, яких патруль затримав. Їх піднімали о 8-й ранку, заганяли о 10-й вечора.

Зганялися автомобілі, тупо різалося все це на метал. Я дивувався, як можна було хороші машини різати

На майданчик зганялися автомобілі, такі прості –«Жигулі», «Лянча», і тупо різалося все це на метал. Продати машину неможливо, а так у них жива копійка. Машини різалися на метал і вивозилися практично кожен день у величезних масштабах. Я дивився і дивувався, як можна було хороші машини різати. І ці люди там кожен день працювали, а нас розміщували в одному гаражному боксі, в один момент їх вивели на роботу, а ми попросили вмитися, нам принесли відро з водою, а в цей час одна з «Газелей» розфарбовувалася в камуфляж. І мені хтось каже: «Художник, а ти зможеш її пофарбувати в камуфляж?» Я говорю – легко. Радий будь-якій можливості, аби не бути в наручниках. Я почав фарбувати цю машину. Хтось зронив: «Це зробиш і підеш додому». Спочатку ніби й не повірив. Але дійсно відпустили. У них навіть немає ніякого зв’язку, повний бардак, мої документи залишилися в будівлі СБУ. Ці мене відпускають, знайшли мені якусь сорочку, футболка була вся в крові, дали 5 гривень на проїзд. Я приїжджаю додому, там зустрічає моя дівчина. На наступний день ми йдемо в лікарню, я роблю рентген: так, дійсно перелом ребер, зліва і справа десятого ребра переломи. Дорогою з лікарні, недалеко від СБУ ми були, мені дівчина моя каже: давай зайдемо, заберемо твої документи. Ми разом ідемо, я заходжу в будівлю і вже не повертаюся. Там дивляться на мене: а що так мало відсидів? Ніхто не визначає термін конкретний, ти будеш сидіти стільки або стільки, це все за настроєм, кому що спаде на думку. І я залишаюся знову в цих підвалах. Єдине, мені пощастило останні два тижні в досить комфортних умовах утримувався – у готелі «Ліверпуль» на кухні, забрали мене і ще одного хлопця-«ополченця». Це колишній розважальний комплекс. Зараз там гарнізон стоїть, господарів там немає, відібрали у них все добро.

– Били і в СБУ, і в військкоматі?

– В СБУ били дерев’яними битами і гумовими кийками. А в Пролетарському військкоматі били всім безладно: прикладами, руками, ногами.

– Усіх підряд?

Намагалися лекції повчальні про того ж Стрєлкова читати, що це святий

– У Пролетарському прибулих, які порушували комендантську годину, алкашів, їх теж б’ють, але без фанатизму. А ідейних ворогів, як я і той, який був зі мною, вже методично і з ненавистю. Вони дивилися в ноутбуці фотографії наших робіт – я навіть не очікував такої реакції, з такою люттю вони їх сприймали. Причому намагалися лекції повчальні про того ж Стрєлкова читати, що це святий. «Якщо ти віруючий, ти плюнеш в ікону? Це все одно, що плюнув би в ікону». Стрєлков для них ікона. А може, їм просто потрібен був привід, щоб людину бити і катувати.

– Ви сказали, що вони практично Вас не допитували, але при цьому знали все – це з соціальних мереж?

– Уся інформація була. Запитували тільки про тих людей, які працювали зі мною. Коли «Мурзилки» збиралися, було близько п’яти осіб, ніби як група. Після того, як справа дійшла до розміщення картинок, кілька людей злякалися і відмовилися в цьому брати участь. Фактично нас залишилося двоє – я і фотограф, який їздив зі мною, він ризикував не менше. Я розмістив і втік, а йому треба було підійти, зробити знімки. Коли мене допитували, я з повною упевненістю сказав, що ця людина в Маріуполі, недоступна. Виявилося, що він не поїхав, був у Донецьку. Але пройшло гладко, він не постраждав ніяким чином.

– І взагалі з Вашої групи ніхто не постраждав, крім Вас?

– Так. Але хтось із сторонніх міг постраждати, цього я не знаю. У мене була сторінка «ВКонтакте», мені писали люди, пропонували допомогу, дівчинка якась писала, і при мені вони від мого імені, маючи мій телефон, поміняли пароль, тут же увійшли, і жінка-кат при мені листувалася з нею. Від мого імені вона списувалася з тими, хто пропонував допомогу. Ось це мені вже невідомо, постраждали люди чи ні.

– Ви думаєте, що Вас допитували і били люди з російських спецслужб?

Начальство розмовляє по телефону, щось таке, що це треба узгодити з Москвою, все це було чути

– Не думаю, я впевнений. У будь-якому разі, кілька людей. Те, що це російська агресія, – всім зрозуміло. Тому що, працюючи на кухні, я чув, як начальство розмовляє по телефону, щось таке, що це треба узгодити з Москвою, все це було чути. Ніхто цього і не заперечував. Навіть заарештовані «ополченці», частина з них росіяни, по говірці один із Осетії, інший із Тольятті. Але це авантюристи, які сюди приїжджають з Росії, зрозуміло, це не ті, які допитували, там вже інший контингент.

– А Ви не бачили кого-небудь з героїв Ваших робіт, на кшталт Стрєлкова або Мотороли? Ніхто не приходив на Вас подивитися?

– Ні, слава Богу. По-моєму, Мотороли в цей період не було в Донецьку. Але після того, як я намалював Стрєлкова, який хотів застрелитися, його якраз змістили з посади. Я жартома думаю: може, це наша заслуга?

– Такий магічний акт…

– Так, магічний ритуал, який ми здійснили, подіяв.

– Як Вам вдалося вийти на свободу?

– Моя дівчина працювала в силових структурах, зараз вона звільнилася, їй дали менти, які на «ДНР» працюють, телефон великого начальника, вона подзвонила йому. В принципі, це вплинуло на ситуацію. У будь-якому разі, він виявив інтерес до моєї долі. Мені чоловік з СБУ сказав: можливо, місяць, може, два, взагалі невизначений термін будеш сидіти. Але хоча б цей начальник зацікавився, почав питати, скільки ця людина сидить, що далі з ним робити. Це вплинуло на ситуацію. Коли мене привезли з готелю «Ліверпуль», вийшло так, що начальників в’язниці не було, там два начальники, в одного позивний «Шахтар», у іншого – «М’ясник», ні одного, ні другого не було, і мене знову помістили в камеру . Я думаю: боже, коли це закінчиться. Я з 9-ї до 5-ї вечора сидів у камері, не знаючи, залишаюся я або виходжу. Зрештою, хтось із них прибув і запитав начальника. Він дав згоду: так, випускайте. Тоді вже на волі опинився.

– Ви зараз вирішили залишитися в Києві і розповісти свою історію в картинках, у вигляді коміксу?

– Так. Перебувати в Донецьку я не можу фізіологічно, дивитися на озброєних «товаришів», які бігають по місту. Я, ще будучи в Донецьку, хотів все, що зі мною сталося, намалювати, але мене відмовили. У мене до того часу манія переслідування почалася. Кожен автомобіль, що проїжджає, кожен косий погляд – все це напружувало. Мені сказали, що не думай нічого малювати: прийдуть додому, щось побачать. Тому я там навіть ніяких начерків не робив.

– Сергію, що Ви думаєте про «Новоросію», надовго вона чи скоро впаде? Ваші відчуття?

Здавалося, що ось-ось це все закінчиться, прийдуть українські війська і наведуть порядок. Але зараз, здається, що Донецьк залишений, «злитий», як кажуть

– Коли ми розміщували графіті, здавалося, що ось-ось це все закінчиться, прийдуть українські війська і наведуть порядок, повернуть все. Але зараз, коли я від’їжджав, ситуація інша. Мені здається, що Донецьк залишений, «злитий», як кажуть. Люди повернулися, життя там налагоджується на побутовому рівні. Те, що там кожен день якісь залпи і десь стріляють – це вже звично для жителів. Мами молоді з колясками гуляють, хтось спортом займається, така картина мирного життя, незважаючи на те, що десь гримить. Про швидке звільнення, напевно, мова не йде. Мені здається, це територія, яка залишена, і що там буде далі відбуватися – незрозуміло. Спочатку здавалося, що це неможливо, довго не протримається, але вийшло все по-іншому.

Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG