Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 13:18

Богдан Горинь

Вплив Радіо Свобода на людину часів радянського тоталітаризму спробую пояснити на такому прикладі. Для фізичного здоров’я в’язня який перебував у затхлій камері зі штучним освітленням і закритим вікном, мало велике значення раз на добу, згідно з тюремними правилами, подихати свіжим повітрям у закритому дворику. Побачити небо, сонячне світло, вдихнути свіже повітря.

Подібну короткочасну радість відчували небайдужі до долі України люди великого радянського концтабору, яким у задушливій політичній атмосфері бодай годину на добу вдавалося почути «Говорить Радіо Свобода». Слова, думки, повідомлення, що линули чистою українською мовою, скріплювали душевні сили, вселяли віру в недовговічність темряви.

Уперше я почув «Свободу», коли наприкінці серпня 1968 року повернувся з радянського концтабору, і невідомі благодійники із Заходу (здогадуюся, що це могла бути Надія Світлична зі США або Галя Горбач із Німеччини) передали мені радіоприймач ВЕФ, який випускала потужна фабрика електротехнічних виробів у Ризі, столиці Латвійської РСР. У вільному продажу цих приймачів не було: їх могли придбати лише туристи у спеціальних магазинах. А у республіках Балтії вони були у вільному продажу. Українці з Західної Європи, США, Канади, придбавши цей радіоприймач, дарували його своїм рідним і часто колишнім політв’язням.

У Львові та Києві було у продажу чимало різного типу радіоприймачів, але їхня відмінність від ВЕФу полягала в тому, що у них не було коротких хвиль, а лише довгі і середні. А передачі з-за кордону транслювалися саме на коротких хвилях. Ось чому ВЕФ користувався такою популярністю. До того ж, це був виріб на високому рівні відомої у світі фабрики, яку напередодні проголошення незалежності Латвії обслуговувало біля 20 тисяч осіб.

Сумніваюся, чи слухав хтось в УРСР передачі радіо «Визволення» у 50-ті роки 20-го століття. У всякому разі, не знаю жодної людини зі свого оточення, яка мала б приймач, здатний вловлювати передачі з-за кордону. Ось чому подарований ВЕФ став для мене неймовірною радістю серед житейських клопотів, оскільки після концтабору влада призначила мені додаткове покарання – впродовж 8 років тяжку фізичну працю на різних підприємствах. Приходячи після роботи додому, єдиною відрадою було налаштувати ВЕФ на короткі хвилі і шукати голос «Свободи». Моє захоплення пересиланням «Свободи» було таким великим, що я радив своїм друзям спеціально поїхати до Латвії, придбати цей приймач і мати об’єктивну інформацію про події у світі, в СРСР і зокрема в Україні, почути про історію України і про її сучасне становище.

У 1971 році після відбуття терміну покарання вийшов на свободу мій брат Михайло Горинь. Розповідаючи йому про розмаїті події я як найбільшу подію відзначив можливість завдяки ВЕФу слухати голоси радіостанцій «Німецька хвиля», Радіо Свобода, «Бі-Бі-Сі», радіо «Ватикан». Брат був захоплений моєю інформацією і в числі перших, найбільш потрібних для життя речей вважав придбати ВЕФ. Контакт між Львовм і республіками Балтії був досить добре налагоджений: чимало моїх знайомих їздили до Вільнюса та Риги, щоб придбати стелажі для книжок. Придбав стелаж для книжок і радіоприймач ВЕФ і мій брат Михайло. При кожній зустрічі нам було про що поговорити.

1972 року Україною пронісся ураган репресій. За потужністю він у кілька разів переважав попередній, 1965-66 років. Серед арештованих – видатні українські шістдесятники Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура та інші. Оточений кегебістською агентурою, я добре усвідомлював, що найменший мій промах закінчиться тюрмою. У той час я мешкав із батьками у місті Ходорові Львівської області. Уже на наступний день після арештів 13 січня закордонні радіостанції передали цю тривожну новину. Це означало, що треба сподіватися обшуку. Такою була практика КДБ: спочатку арешти головних намічених осіб, а потім чергова хвиля обшуків. Сподіваючись непрошених гостей, я усе, що могло цікавити чекістів – листи, які мені надходили з-за кордону від Віри Вовк із Бразилії, Геник-Березовської з Чехословаччини, від українських друзів – Стуса, Світличного та інших, а також щоденники, власні статті, матеріали самвидаву, світлини, – все це склав у мішок, і батько відніс її на іншу вулицю до нашої далекої родини.

Невдовзі в час моєї відсутності чекісти через вікно влізли до моєї кімнати і почали шукати матеріали, які дали б підставу завести кримінальну справу. Заглядали в усі щілини, перевернули хату, а доказів знайти не могли. Були дуже розчаровані. До захованих матеріалів я довгий час не заглядав. З часом вони стали неоціненним матеріалом під час написання мемуарів, які вийшли в трьох книгах під назвою «Не тільки про себе». «Як тобі вдалося все це зберегти?» – питали мене друзі, яких «почистили» чекісти і більшість забраних речей не повернули. «Допоміг ВЕФ!» – пояснював їм.

Коли доля закинула мене на реставрацію старовинного замку у місто Мукачеве Закарпатської області, єдиною розрадою було слухання закордонних радіопередач. Я ділився новинами з робітниками, з якими працював, і це викликало вороже ставлення до мене з боку начальника дільниці. Змушений був звільнитися, став кочегаром. Через кілька років після репресивної хвилі 72-го року настала відносна тиша. Підписаний 1 серпня 1975 року у столиці Фінляндії Гельсінкі Прикінцевий акт наради з безпеки і співробітництва у Європі вселяв надію на можливі зміни і бодай часткове потепління політичного клімату в СРСР. У Росії, в Україні, інших республіках створюються групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Боротьба цих груп за права людини вийшла на міжнародну арену. Радіо Свобода передавало усі документи, звернення, інформацію про діяльність цих груп. Ініційована Заходом кампанія боротьби за права людини у світі і зокрема в СРСР вважаю найгеніальнішим винаходом Заходу у боротьбі з тоталітарним комуністичним режимом.

Як і в кінці 60-х років люди в Україні продовжували їздити за різними речами у республіки Балтії, привозячи радіоприймачі марки ВЕФ. Кожний, хто уцілів під час репресивної хвилі і відчував потребу знати, що діється у вільному світі і в комуністичній імперії, не розлучався з ВЕФом. Коли я почув, що Зиновія Красівського зі Смоленська, де він 4 роки перебував у психіатричній лікарні, перевели у львівську психіатричну лікарню, і розповів про це братові Михайлу, ми вирішили вдвох відвідати Красівського у лікарні, яка віддавна мала назву «На Кульпаркові». Постало питання: що ми йому принесемо? Щаслива думка: подаруємо йому ВЕФ.

Уперше в житті ми побачили по-справжньому психічно хворих людей, які називали себе гучними іменами – хто Наполеоном, хто Хмельницьким, Христом. Їхнє життя проходило в ірреальному світі. Зиновію Красівському як здоровій людині вдалося завоювати авторитет серед бідолашних – вони його слухали і виконували його накази. У всякому разі, хворі не чинили перешкод під час нашого спілкування, хоча деяких непокірних санітари силою зв’язували і на наших очах давали їм уколи. Важко передати ту радість, яка спалахнула в очах Красівського, коли ми вручили йому ВЕФ. Коли його звільнили з психіатричної лікарні, кожного разу під час наших зустрічей – Красівський 88-го року був членом УГС, часто бував у мене на помешканні, я тоді очолював Львівську обласну організацію УГС – згадував про подарований йому ВЕФ: «Коли ви мені його принесли і я почав через навушники слухати закордонні радіопередачі, то по-справжньому зрадів, що ми в Україні не самітні, що за Україну ведеться битва у вільному світі, на передній лінії тої боротьби за кордоном – Радіо Свобода».

Під час розмови з друзями, аналізуючи зміст закордонних радіопередач, у яких ішла мова про Україну, мені часто приходили на думку слова Василя Симоненка: «Йде на світі люта битва за твоє життя, твоє буття». Василь Симоненко поетичною інтуїцією дуже точно схарактеризував роль України у світовому геополітичному просторі. Було тверде переконання, що без України не може існувати велика російська імперія. Розуміючи загрозу для світу велетенського монстра, Захід був зацікавлений ослабити його силу, порушити його моноліт. Тут співпали інтереси трьох складових: активної частини національно-свідомою інтелігенції в Україні, української діаспори, яка мріяла про вільну Україну, й українського відділу Радіо Свобода і політики США. Ці тенденції з особливою силою проявилися у 80-х роках, коли відбулися радикальні структурні зміни у керівництві та діяльності Радіо Свобода.

На мій погляд, заслуговує найвищої вдячності України директор «Свободи» Джордж Бейлі, який, звільнивши байдужого чи ворожого до українських національних проблем керівника Української служби Радіо Свобода Миколу Геруса, на його місце серед великої низки кандидатур призначив досвідченого політика, авторитетного науковця, виваженого дипломата, серцем і розумом українського патріота Анатоля Камінського, завдяки якому «Свобода» стала українськім голосом, виявом внутрішніх прагнень народу до демократії і незалежності. Сталося це якраз у той час, коли в Україні та інших республіках загниваючої імперії під назвою СРСР зароджувався вирішальний етап національно-визвольних рухів. З часу призначення Анатоля Камінського керівником Українського відділу Радіо Свобода національно-свідомі сили в Україні відчули лікоть побратимів, єдність дум і прагнень, власну потребу якнайтіснішого співробітництва. Без перебільшення можна сказати: Радіо Свобода стало рупором ідей українського національно-визвольного руху. Без допомоги «Свободи» не було б можливості через мізерний тираж самвидаву донести до широких кіл громадськості думки борців за демократію, свободу і незалежність рідної країни.

Вражають окремі приклади дивовижної оперативності працівників «Свободи», яким допомагали позаштатні журналісти з різних міст Німеччини, Франції, Великобританії та інших країн, які підтримували регулярний телефонний зв’язок з керівництвом УГС у Києві та Львові. Як голові Львівської обласної організації УГС мені часто доводилося організовувати мітинги. Всі мітинги прес-служба УГС записувала на диктофони. У мене збереглося біля сотні магнітофонних касет з різними записами нашої діяльності – конференцій, з’їздів, мітингів тощо. Запам’ятався один із великих мітингів у Львові, записаний на диктофон. У той час у Львові перебували як туристи українці з Німеччини, які перед від’їздом мали зі мною зустріч. Я передав через них касету з записом мітингу для вручення Галі Горбач. Через два дні слухачі Радіо Свобода почули автентичні виступи братів Горинів, Чорновола та інших.

Така оперативність робила колосальний вплив на небайдужих до долі України людей. Мало не щоденні телефонні зв’язки зі штатною працівницею кореспондентського пункту «Свободи» у Нью-Йорку Надією Світличною давали можливість забезпечувати «Свободу» найновішою інформацією з України, зачитувати заяви, листки прес-служби УГС, щотижневі інформатори, в яких був огляд подій за тиждень. Зі свого боку, Галя Горбач отримані матеріали поміщала у газеті «Українське слово», розсилала для інших ЗМІ у вільному світі. Завдяки «Свободі» національно-визвольний рух набирав обертів, міцнів, а з ним росла надія на розпад СРСР, на можливість відновлення української незалежної держави. Про нові випуски редагованого В’ячеславом Чорноволом «Українського вісника», про відновлення Української гельсінської групи, про заснування УГС, її програмний документ – декларацію принципів, – вся ця інформація була висвітлена у передачах Радіо Свобода. Завдяки «Свободі» боротьба українців за побудову власної держави дістала повне й об’єктивне висвітлення.

Дві структури документально відтворили політичні процеси, які відбувалися в Україні наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Це – Радіо Свобода, в якому акумулювався колосальний інформаційний матеріал, на основі якого можна писати дослідження про ті часи. І другий чинник – це матеріали, зібрані КДБ. Вони зберігаються в архівах колишнього КДБ і без них історія України, як я часто жартую, була б набагато біднішою. Не знаю, чи зберігся в Українському відділі Радіо Свобода архів. Але якщо зберігся, то його матеріли – це літопис боротьби кінця 80-х – початку 90-х років. Щодо архіву КДБ, то він зберігся, й одна третина третьої моєї книжки мемуарів «Не тільки про себе» побудована саме на цих матеріалах.

Сподівання вибороти незалежність стали реальністю 24 серпня 1991 року: Україна проголосила незалежність. Вважаю, що велику допомогу і безпосередню участь у цій події належить Радіо Свобода – спільному виразникові дум і прагнень української діаспори і материкової України. Протягнувши через залізну завісу один одному руки побратимства, ми спільно вибороли українську незалежну демократичну державу. Це – наша спільна перемога.

Богдан Горинь – колишній дисидент, політичний і громадський діяч, народний депутат України 1-го та 2-го скликань

(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG