Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 18:19

Свобода замість Леніна у Маріуполі


Проукраїнський мітинг у Маріуполі, вересень 2014 року

Проукраїнський мітинг у Маріуполі, вересень 2014 року

Загострення ситуації в зоні бойових дій на сході України останніми днями призвело до кількох випадків порушення перемир’я і в околицях Маріуполя – другого за величиною міста Донецької області і найбільшого міста області, що є під контролем українських військових.

Минулої неділі в Маріуполі відбувся черговий – втім, не надто численний (близько тисячі осіб) – мітинг на підтримку єдності України, на якому виступав і міський голова Юрій Хотлубей. Минулої весни Хотлубей підтримував дії сепаратистів, навіть носив георгіївську стрічку, але після того, як Маріуполь був втрачений для так званої «ДНР», зберіг свою посаду і тепер послідовно виступає за неподільність України. Подібна політична життєстійкість не викликає подиву в цьому прифронтовому і приморському місті. Прихильники «Опозиційного блоку» ( фактично колишні соратники Віктора Януковича) впевнено виграли в Маріуполі нещодавні парламентські вибори, однак політично активна частина населення переконана, що навіть за несприятливого розвитку ситуації українські військові місто сепаратистам не віддадуть.

Про те, яким чином у кризовій зоні поєднуються нове українство й симпатії до Росії, Радіо Свобода розповів маріупольський політичний активіст Валерій Бурaк, за професією викладач англійської мови.

Валерій Бурак

Валерій Бурак

– Я, власне, білорус. До 25 років жив у Білорусі, вчився в Білорусі, працював у Білорусі, одружився в Білорусі. У мене дружина білоруска, у мене обидва сини білоруси. Я іноді буваю на батьківщині, але не дуже часто – останнім часом просто не хочеться туди їздити. У 1989 році ми переїхали з чорнобильської зони, де працювали неподалік від реактора, в Маріуполь, тут народився наш молодший син. Коли в 1991 році в Маріуполі з’явився український прапор, я дітям своїм показав цей прапор і сказав: «Ось, дивіться – це прапор вашої країни». Я був просто щасливий побачити цей прапор, хоча, звичайно, навколо було більше негативу щодо України і взагалі щодо всього українського. Маріуполь тоді ще називався Жданов. Потім настали 90-і роки, лихоліття. Ми часто виїжджали з країни, жили якийсь час у Польщі, два роки провели в Америці. Загалом, дивилися на навколишній світ і, чесно кажучи, після повернення звідки б то не було просто не хотілося в Маріуполі жити. Тому що було таке відчуття, що країна загниває. Але торік, коли трапився Майдан, я змінив своє ставлення до України. Я викладаю англійську мову, в основному працюю вдома. До мене щодня приходять учні – і дорослі люди, і зовсім молоді. Дехто з них, коли бачить український прапор у моїй кімнаті, дивиться на нього з побоюванням, хтось дивиться з нерозумінням. Я намагаюся пояснити: це прапор вашої країни! Однак часто від батьків і від довколишніх вони чують зовсім інше. Втім, за останні півроку-рік, як мені здається, все-таки менталітет жителів міста почав змінюватися.

– Маріуполь, схоже, не всіма його жителями сприймається як Україна. Можливо, навіть більшістю населення місто не сприймається як Україна?

– Складно сказати... 2 березня цього року, коли я дізнався, що на будівлі міськвиконкому вивісили російський прапор, тут же покинув роботу, подзвонив, кому можна було з колег, комусь із друзів і сказав: «Я йду туди, на площу, а ви – як хочете». І ми там провели мітинг. Утім, назвати це мітингом було складно, бо мітинг, скоріше, проходив з іншого боку, коло міськвиконкому, де сепаратисти вивісили російський прапор. А нам пояснили: якщо хочете збиратися – будь ласка, але збирайтеся з протилежного боку будівель, щоб ви не перетиналися. Нас там була буквально купка, близько сотні осіб, не більше, а по той бік стояли 5 або 6 тисяч осіб. Звичайно, у мене тоді був дуже нехороший настрій. Після мітингу я подзвонив колегам, на яких розраховував (у тому числі з приватної школи, в якій колись працював), і поставив запитання: «Чому вас там не було? Ви ж їздите в Канаду з учнями, виїжджаєте до Англії. Чому вас там не було?!». Мені відповіли: «Ти розумієш, у нас же в місті дуже специфічна публіка. Вони ж можуть завтра не прийти на наші уроки, бо вони не на українській стороні». Я говорю: «Зачекайте, але ці люди не їздять в Росію вчитися! Вони своїх дітей везуть вчитися до Англії, Канади, США!». Ось так я намагаюся досі до людей достукатися...

– Можливо, для більшості містян просто немає великої різниці, який прапор над Маріуполем – Росії чи України?

– Ми саме в неділю на мітингу обговорювали – ну от скільки активного проукраїнського населення в Маріуполі? Навіть просто проукраїнського. Загалом, дійшли висновку, що, можливо, 20-25 відсотків. Це підтверджують, до речі, і підсумки голосування до Верховної Ради: «Опозиційний блок» (вважайте, проросійські сили) в нашому місті набрали «50+» відсотків голосів. Це, по суті, все ті ж самі люди нашого колишнього президента, які, щонайменше, не мають заперечень щодо життя в Росії, в Новоросії.

– Що ж, за Вашими відчуттями, велика ймовірність того, що Україна втратить Маріуполь?

Я живу в Україні. Я нікуди не збираюся звідси їхати, бо Україна – це моя країна

– Я сподіваюся, що цього не станеться. На мітингу був присутній мер міста Юрій Хотлубей, до якого, чесно кажучи, у мене особисто була мінімальна довіра. 2 березня на тому, першому мітингу, він не до нас вийшов, а вийшов на той бік, на сепаратистський. Там його чекали, там він щось говорив. Але це сьогодні, здається, вже не надто важливо. Вчора, звичайно, публіка відверто намагалася перекричати Хотлубея, але він все-таки сказав: я впевнений у тому, що Маріуполь залишиться українським містом. І я йому, чесно кажучи, сьогодні довіряю. Це чинний мер, його обрало населення, і він повинен допрацювати свій термін. Він, зрештою, перед жителями за свої дії навесні вибачився. За великим рахунком, незалежна Україна тільки-тільки народилася. Це народження з болем і з муками. Ось так набувається незалежність. Минулої весни я був у Києві, і після повернення додому, пам’ятаю, подумав: це не те що абсолютно два різних міста, це дві різні країни. Але я говорю всім і собі самому: я живу в Україні. Я нікуди не збираюся звідси їхати, бо Україна – це моя країна.

– За Вашими оцінками, більшості громадян Маріуполя байдуже, під якою владою жити?

– Більшості, думаю, так, якщо лиш вони отримають від влади мінімальний набір послуг. Звідки це береться? Маріуполь у радянський час формувався ледь не як табірна зона. Ті люди, які працюють сьогодні на комбінаті «Азовсталь», на комбінаті імені Ілліча, в «Азовмаші», йшли голосувати за «Опозиційний блок», бо їм говорили: ви від нас залежите. Якщо ви не проголосуєте за нас, то втратите все! Ви втратите роботу, ви втратите зарплату і, відповідно, все інше. Ось це совкове мислення, утриманство, на жаль, присутнє в Маріуполі.

– Ви відчуваєте себе жителем прифронтового міста? Все-таки у Вас там поруч лінія розмежування та розподілу сторін.

Усе навколо працює. Усі школи функціонують в звичайному режимі

– Перемир’я періодично порушується, але активною прифронтовою смугою місто було на початку вересня, коли люди відверто і масово бігли мало не світ за очі. Закривалися магазини, був помітний загальний знервований стан. Сьогодні такого нервового стану я не відчуваю. Мої учні на заняття приходять. Усе навколо працює. Усі школи функціонують у звичайному режимі. Усі дитячі садки працюють. Останній тиждень ні стрілянини, ні вибухів особливо не чути.

– На недільному мітингу було ухвалене рішення (принаймні, ваш мер заявив про це), що центральні площа і проспект міста, які до цього носили ім’я Леніна, будуть перейменовані так, як цього захоче народ. Якби зараз народ захотів, як би він назвав цю площу і вулицю?

Пам'ятник Леніну у центрі Маріуполя, серпень 2014 року

Пам'ятник Леніну у центрі Маріуполя, серпень 2014 року

Площа, яка була площею Леніна, називатиметься площею Свободи. А проспект Леніна вирішено назвати проспектом Миру

– Останній тиждень іде збір підписів за перейменування центральної міської площі і центрального міського проспекту. Мер міста сказав, що, в принципі, рішення вже ухвалене. Площа, яка була площею Леніна, називатиметься площею Свободи. Це нормально. Це правильно. На місці, де стояв пам’ятник Леніну, тепер стоїть християнський хрест. Щоправда, його наші «активісти» постійно намагаються зламати. Учора я побачив, що знову хрест зламаний. А проспект, який був проспектом Леніна, вирішено назвати проспектом Миру.

Маріуполь – один із найважливіших центрів української металургії та машинобудування, великий морський порт. У квітні 2014 року місто взяла під контроль самопроголошена «ДНР». 13 червня влада в Маріуполі знову змінилася, і місто фактично стало адміністративним центром Донецької області.

Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG