Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 13:07

Маємо боротися за культуру на політичному полі – директор берлінського театру Горького


Юрген Майєр, виконавчий директор берлінського театру Максима Горького (фото з сайту www.gorki.de)

Юрген Майєр, виконавчий директор берлінського театру Максима Горького (фото з сайту www.gorki.de)

Київ – Культура – це єдиний прийнятний інструмент для розв’язання суспільних проблем, переконаний Юрген Майєр, виконавчий директор берлінського театру Максима Горького. Цю найменшу сцену у місті цього літа визнали в Німеччині театром року, а у грудні там презентують український документальний проект «Щоденники Майдану». Сам Юрген Майєр ще донедавна був одним із керівників Гете-Інституту, і приїхав до Києва, щоб поділитись досвідом у сфері культурного менеджменту в рамках міжнародної конференції, яку влаштувала ця організація. Радіо Свобода поговорило з ним про те, де брати гроші на театр і як витримувати мистецьку конкуренцію у Берліні.

– До театру Максима Горького Ви керували такою масштабною культурною інституцією, як Гете-Інститут. Чому вирішили працювати із меншим проектом?

– Я починав кар’єру культурного менеджера саме у театрі, музичному театрі. Я походжу з Берліна і у 80-х я працював там з вільною трупою. Після 15 років роботи з великими інституціями я відчув потребу повернутися у середовище, де безпосередньо твориться мистецтво. Там опиняєшся дуже близько до процесу і можеш брати в ньому участь, підтримувати близький контакт із акторами, – а не лише з політиками та іншими культурними менеджерами.

– Розповідаючи про театр Горького, Ви зазначили, що маєте проблеми з фінансуванням. Чи це поширена ситуація у Німеччині?

– Так, і що менший театр, тим відчайдушніше він має боротися за кошти. Така проблема існує з 90-х, коли Німеччина об’єдналася – у держави просто не вистачало грошей, щоб підтримувати усі інституції і на заході, і на сході. Усі, хто працюють в культурі з того часу, звикли до цих труднощів і навчились з ними справлятися.

– У Німеччині державне фінансування театрів становить приблизно 80 відсотків. Звідки надходить решта 20?

У нас переважає репертуарний театр. Це значить, що студія має від 15 до 20 вистав, які змінюються досить часто. У середньому ми працюємо над постановкою від шести до десяти тижнів

– Так, це нормальне співвідношення. У нас переважає репертуарний театр. Це значить, що студія має від 15 до 20 вистав, які змінюються досить часто. У середньому ми працюємо над постановкою від шести до десяти тижнів. Щоб підтримувати таку систему, потрібно багато працівників. Наприклад, зараз на нашій сцені вранці тривають репетиції нової вистави, яка з’явиться за шість тижнів, а вже ввечері техніки мають переоблаштовувати сцену для вечірньої вистави. Тобто фактично для такого ритму потрібно вдвічі більше персоналу. Але лише так можна забезпечити різноманітність. Із цих 20 відсотків 10 становлять касові збори, решта – надходження від спонсорів та певних інституцій, які підтримують проекти.

– Ви казали, що освітні ініціативи можуть бути прибутковими. У який спосіб?

– Обговорення освіти розпочалося у Німеччині близько 15 років тому. З одного боку вона стосувалась спеціалізованих шкіл та університетів, з іншого – самого викладання мистецтв у школі, на яке дедалі більше бракувало ресурсів. І в культурних інституцій з’явилась ідея організовувати таку освіту для молоді самостійно. Наприклад, щоб студенти могли приходити до театру і вчитися режисурі або акторській грі. Це була успішна ініціатива, тому що на освіту завжди легше дістати грошей, аніж на мистецтво. Ми, наприклад, отримуємо кошти від приватного фонду, що спеціалізується на освіті.

– Ви також згадували про проект «Подвійний пас». Розкажіть про нього детальніше.

– У цієї програми футбольна назва, а її суть полягає у тому, що великі театри, які мають постійне приміщення, підтримують невеликі вільні трупи. Їх досить багато у Німеччині, і для держави проблематично їх утримувати. Тому для них створили спеціальний фонд. Скажімо, з нами співпрацює одна трупа. Ми виділяємо для неї 25 відсотків з бюджету театру, а 75 отримуємо з фонду. І таким чином маємо кошти, щоб два роки дозволяти їм грати на нашій малій сцені. Для нас це цікавий досвід, тому що такі колективи працюють інакше – швидше, інтенсивніше. А для них це шанс потренуватися.

– Яку частку театрів у Німеччині фінансує держава?

У Німеччині усього близько 150 театрів із різним фінансуванням. Держава не утримує жодного репертуарного театру. Справа у тому, що нацисти використовували культуру, і театр, зокрема, як інструмент маніпулювання людьми. І нині вплив влади на культуру конституційно обмежений

– У Німеччині усього близько 150 театрів із різним фінансуванням. Але треба сказати, що держава як така не утримує жодного репертуарного театру. Справа у тому, що нацисти використовували культуру, і театр, зокрема, як інструмент маніпулювання людьми. І нині вплив влади на культуру конституційно обмежений. Саме тому фінансування відбувається не централізовано, а на рівні земель або міст. Так у Берліні є чотири театри, підпорядковані місту, близько 15 так званих «приватних» театрів, що мають постійне приміщення – вони менші і дешевші. І сотні вільних труп у пошуках грошей. Так у недільний вечір у Берліні можна побачити до 40 різних вистав.

– Як вижити у такій конкуренції?

– Потрібно розвивати свою аудиторію – мати певне «коло друзів» і розсилати їм анонси вистав, які їм можуть сподобатись. Інша річ – це маркетинг. Ми вигадуємо акції та спеціальні пропозиції для певних категорій відвідувачів. І, врешті-решт, класична реклама: афіші та оголошення у пресі.

– Хто ваша аудиторія?

– Ми почали дослідження аудиторії лише нещодавно, але на перший погляд до нас ходить здебільшого молодь, тому що ми ставимо мало класики і працюємо переважно із новими текстами. Але глядачі різняться за походженням – наприклад, серед них багато людей із турецької спільноти у Берліні, росіян. А тепер ще й ізраїльтян – молодим креативним людям важко лишатись там через війну і те, що суспільство стає дедалі консервативнішим.

– А на які тексти орієнтується театр?

– Скажімо, режисерка Яель Ронен, до речі, з Ізраїлю, робила виставу разом з берлінськими акторами, що походять із колишньої Югославії. У 90-х, як ви пам’ятаєте, там була війна, багато жертв серед мирного населення, сутички між християнами та мусульманами. В основу постановки Ронен лягли історії самих акторів. Ми поїхали із ними туди, де вони раніше жили і де траплялися усі ці жахливі речі, і цей досвід став матеріалом для п’єси. Під час війни акторам було по 25 років, і їхні батьки опинилися по різні сторони барикад, тож їм було складно відкритися одне одному. Це дуже політична річ. Інший режисер, гей, робив постановку про дорослішання гомосексуального хлопчика у маленькому німецькому місті і труднощі, з цим пов’язані. Але ми також ставимо «Дітей сонця» Горького та «Вишневий сад» Чехова.

– Тобто ви також працюєте з документальним театром?

– Не зовсім. Ми багато уваги звертаємо на естетичну складову, але починаємо із реальних біографій людей на сцені. Утім, зрештою, наша основна мета – це задоволення. Ми хочемо, щоб глядач розважався, хоча деколи беремо справді важкі теми.

– В Україні культура майже ніколи не є бізнесом. Наскільки ситуація відмінна у Німеччині?

Із початком економічної кризи дискусія про те, чи варто фінансувати «усе це мистецтво», може розпочатися знову

– Якщо ми говоримо про великі прибутки, то таке трапляється дуже рідко. Але працювати у великих інституціях – доволі надійно. Однак це завжди може змінитися. Із початком економічної кризи дискусія про те, чи варто фінансувати «усе це мистецтво», може розпочатися знову. Це також частина роботи культурного менеджера – ти маєш боротися за культуру на політичному полі, дбати про фінансування навіть під час кризи.

– У нашій країні саме триває ця дискусія – чи є культура у пріоритеті в часи війни. І поволі доходимо висновку, що саме брак уваги до неї великою мірою спричинив нинішній конфлікт. На вашу думку, чому культура має значення?

– Це сфера, де суспільство промовляє саме до себе. Відтворюючи те, що з нами відбувається, у картинах, фотографіях або на сцені, культура дозволяє подивитися на події інакше. Функція мистецтва – це такого роду просвітництво. Іншого способу розвиватися та вирішувати суспільні проблеми не існує.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG