Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 10:45

«У неділю 16 листопада 1924 року вперше в Харкові відбувся радіоконцерт, влаштований радіотоварийством», – так повідомила газета «Пролетар» про експериментальний перший ефір української радіомовної станції з Харкова. А у січні 1925 року трансляції радіопередач стають регулярними. Тепер 16 листопада є професійним святом для українських радійників, телевізійників і робітників зв’язку. Нинішні радіостанції – це складні інженерні технології, студії обладнані не лише мікрофонами, а й комп’ютерами, відеокамерами, щоб відвідувачі сайту радіоканалу могли чути й бачити гостей передачі. Тим часом у першій харківській радіостудії стояв рояль і мікрофон. Напередодні 90-річчя українського радіомовлення Радіо Свобода з’ясувало, завдяки пресі 20-х років минулого століття, яким був перший ефір і як реагували харківці на голоси з гучномовців.

90 років тому 16 листопада був звичайним недільним днем. У харківських газетах – жодного оголошення про перший радіоконцерт, який готувалися передати в український радіопростір увечері. Цього дня журналісти газети «Пролетар» писали про «протест комуністичного інтернаціоналу проти білого терору в Естонії». Передова стаття мала промовистий заголовок: «Геть естонських катів!».

Радимо організувати радіогурток і виписувати приймач – редакція

У рубриці «У столиці» оприлюднюється звіт міської влади «Що зробила харківська міськрада за рік», де йдеться про успіхи в електрифікації, водопостачання, трамвайного господарства і будівництво нових селищ із квартирами для радянських робочих тощо. 16 листопада далеко не на першій шпальті радіо присвячується кілька абзаців. Назва статті властива тогочасному совєтському пафосу: «Радіо – важіль культури». У ній йдеться про актуальність нового засобу агітації радянських людей.

«Інтерес до радіо великий. Ми повинні прийти на допомогу кожному працівнику, який хоче встановити радіоприймач», – закликає дописувач «Пролетаря». Газета повідомляє, що до редакції звернулися робітники міханічної майстерні Сталінського металургійного заводу з проханням розповісти, де і за скільки можна купити радіоприймач. У день прем’єрного ефіру приймач можна було придбати за 150 рублів. «Оскільки радіоприймач коштує дорого, радимо організувати радіогурток і виписувати приймач на зібрані гроші», – радить газета металургійникам.

(Із архівів Харківської бібліотеки імені Короленка і бібліотеки ХНУ імені Каразіна)

Перші радіообміни між Берліном і Харковом

Першому ефіру Української радіомовної станції передували роки технічних пошуків, дослідів і розробок харківськими інженерами та науковцями. Із серпня 1920 року в столиці радянської України працювала приймальна радіостанція міжнародних зносин. Тут приймали бездротові радіотелеграфні повідомлення з Берліна, Константинополя, Лондона, Мадрида, Москви, Парижа, Рима. Через півроку збудували іскрову передавальну радіостанцію. Разом із приймальною вони утворили радіокомплекс, який отримав назву «Харківська потужна радіостанція міжнародних зносин».

Для прийому передач із Харкова на території України встановили 64 приймальні станції. Столиця радянської України отримала можливість радіотелеграфного обміну з радіостанціями, розташованими в Західній Європі, на Балканах і Близькому Сході. Мало хто знає, що вже 1921 року техніки майстерні потужної станції міжнародних відносин зібрали перший в Україні оригінальний радіоприймач з двома потужними форпостними телефонами і рупорами, що нагадували за формою грамофонні труби. Перша гучномовна установка могла приймати не лише морзянку з Москви, а й концерти з Берліна.

«Ніжною флейтою співає Науен про самогубство збанкрутілого банкіра»

11 вересня 1921 року люди, які гуляли доріжками саду «Грядущее» (нині – парку імені Шевченка) стали свідками звукового дива: з гучномовців зазвучала симфонічна музика. Це була перша трансляція концерту з самої столиці Німеччини! Пізніше рупори додатково встановили на іподромі та в приміщенні всеукраїнського центрального виконавчого комітету.

Чутки про надзвичайні «труби» ширилися містом неймовірно швидко, і це – при тому, що музика і голос звучали нерозбірливо, з завадами. Черги з охочих почути радіотелефонну передачу тяглися на кількасот метрів. А 1922 року харків’яни змогли слухати передачі з Москви та Берліна.

Згодом радіогеографія ширилася, про що свідчать дописи і фотоілюстрації в харківській пресі. На пожовклих шпальтах можна побачити фото, як британські робітники слухають радіо прямо в вагоні електротрамваю дорогою до фабрики. Ще на одній світлині – робітники в Англії слухають радіоконцерт.

Хоча агітатори всесвітньої комуністичної ідеї були не в захваті від того, що українці купують закордонні приймачі та ще й слухають буржуазне радіо. «Ніжною флейтою співає Науен про самогубство збанкрутілого банкіра. Пропитим тенором, що захлинається, розповідає Варшава про розстріл робітників. Солідним коротким кашлем доносить Лондон про крадіжку діамантового намиста у леді Вільдтічінер. Про згорілу під час пожежі домівку родини лудильщика кудахкає Париж», – кепкує на початку 1925 року у статті «Даєш радіо» журнал «Полум’я».

Утім, повернімося до осені 1924 року. В українському радіопросторі ще лунають позивні московських радіостанцій: радіомовної станції імені Комінтерна і Сокольницької станції імені Попова. Їхні радіогазети (а так тоді називалися програми радянського радіо) люди слухали, затаївши подих, у цехах фабрик і заводів, у кутках клубів, у навчальних закладах селищ і міст Харківщини. Уряду радянської України так само хотілося мати свою радіомовну станцію в Харкові для вільного поширення в українському радіопросторі «політико-просвітницької й агітаційно-пропагандиської роботи».

«Світовий радіоефір має стати надбанням звільненого пролетаріату!»

Харків 20-х років – столиця радянської України. Тут очільники республіки виношували і втілювали задуми щодо нового життя за комунізму. У першій столиці УРСР інтелігенцію ще не переслідують за українське мислення, мову і мистецтво.

У середині 20-х до Харкова переїхав Курбас із «Березолем». Тут всесвітньовідомий режисер вільно експериментує, дивує і шокує – і глядача, і критику. Тут у Харкові гуртується письменницька еліта: Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Микола Куліш, Василь Елан-Блакитний – їх називали новою письменницькою генерацією.

Але згодом Сталін не пробачить їм відроджене національно-культурне українське піднесення. У криваві 30-ті роки майже усі патріотичні письменники, музиканти й артисти загинули насильницькою смертю від рук сталінської тоталітарної машини. Пізніше мистецький вибух 20-х – початку 30-х років літературознавці назвуть епохою «Розстріляного відродження» України.

У 20-х роках, за задумом компартійців, радіо мало стати трибуною, ба навіть сценою для молодих представників пролетарської культури. Новостворене Радіотоварийство України пафосно виголошувало: «Ми передбачаємо, що на сьомому році життя совєтських республік світовий радіоефір має стати надбанням звільненого пролетаріату, його могутньою зброєю зі сплячкою ведмежих кутів і з культурним застоєм, бо мова сонця дає можливість чути живе слово і своїх вождів свого мистецтва», – писали засновники РТУ.

Керівництво Всеукраїнського центрального виконавчого комітету та Рада народних комісарів захопилося створенням радіостанції. Кремлівський уряд обіцяв фінансування відкриття радіомовних станцій як у Росії, так і в Україні (зокрема й у Харкові). Та гроші, виділені під цей проект, пішли переважно на московську радіостанцію «Комінтерн».

У Харкові зрозуміли, що до них черга дійде не скоро. У слобожанському місті радіотелефонні студії, що працювали на військових, існували давно, тож спеціалісти були, і їм дали доручення сконструювати таке радіо, яке б стало рупором радянських ідей.

«Оббили кінськими попонами стіни студії й отримали пристойний звук»

Керівники Компартії й уряду Григорій Петровський і Влас Чубар перед інженерами ставили термінове завдання: запустити українське радіомовлення до сьомої річниці Жовтневої революції, але технарям не вдавалося подолати відлуння звуку, яке відбивалося від стін першої студії. Розповідає Віталій Артеменко ветеран радіозв’язку, якому вдалося відшукати архівні документи про підготовку першого радіоефіру:

«Коли інженери перейшли до приміщення, де мала бути студія, то почули якесь незрозуміле явище. Коли диктор говорив у мікрофон, а в сусідній кімнаті або десь під будинком сиділа людина зі своїм приймачем, аби контролювати звук зі студії, то в навушник чула, що йде якийсь гул, схожий на ковальські міхи при роздуванні жару. Інженери ніяк не могли збагнути, як прибрати цей гул. Привезли з Таранівки дрова, ними обклали стіни студії, ніби звук покращився, але все одно був із вадами. Тоді привезли з Валок глечики, горщики, їх розставили у різних місцях кімнати. Все одно: жодного поліпшення звуку. А в цей час урядовці підганяють: хлопці, коли, коли.

Пошуки інженерів тривали доти, доки до них не зайшов військовий начальник Олександр Іванович Єгоров. Посидів, подивився, подумав і пішов. Цьогож дня він запитав своїх розвідників: «А що ви робите, коли вночі йдете в кінну розвідку?». А ті йому: «Та що, знімаємо попони, і ними замотуємо копита, щоб не цокали по землі». І тоді, це вже було 15 листопада, дві підводи попон розвантажили під будинком центрального партійного клубу. Оббили кінськими попонами стіни студії, ввімкнули мікрофон і отримали досить пристойний звук».

Сама українська радіомовна станція розташувалася в двох кімнатах клубу партійної еліти в центрі Харкова, на вулиці Римарській, тепер там – обласна філармонія.

«Говорить Харків! Вам, вам, вам!» – перші слова в радіоефірі

Кореспондент журналу «Полум’я» з подивом описує облаштування кімнати радіоінженера. «Маленька будівля відправної станції. Мерехкотять катодні лампи. Дроти, шнури. На стіні біля якихось витків, дошок неймовірні надписи: «Струм 15500 вольт. Смертельно! Не торкатися», – йдеться в репортажі «Полум’я».

За традицією радіотелефонних передач, експериментальний ефір української радіомовної станції технік-зв’язківець почав словами: «Алло, алло, алло! Говорить Харків! Вам, вам, вам! Працює в Україні перша радіотелефонна станція». Прем’єрна радіопередача тривала 22 хвилини – це був концерт артистів і симфонічного квартету.

Розповідь про історичний пробний радіоефір з’явилася на шпальтах газети «Комуніст» через два дні після самої події. «У неділю, 16 листопада, був даний перший радіоконцерт з установленого радіотоварийством УРСР радіопередавача, передбаченого для обслуговування робочих клубів і окремих радіолюбителів Харкова. У концерті брали діяльну участь артисти державного музичного квартету імені Вільома, які явилися таким чином першими радіоартистами України. Концерт був прийнятий гучномовцем установленим у центральному партійному клубі. Робота радіотелефонної передачі і гучномовного приймача була досить задовільною. Радіопередавач установлений у приміщенні військової радіостанції», – сухо, з канцеляризмами пишуть про перший радіоефір з Харкова у російськомовній партійній газеті «Комуніст».

Перший радіоконцерт слухали майже півтори тисячі людей

Ще через кілька днів, 21 листопада, газета «Пролетар» інформувала радянських робітників та інтелегенцію, як артисти виступали перед спеціальним звуковим приладом:

«…Артисти виконували свої номери перед спеціальним приладом. Концерт могли приймати всі радіолюбителі міста Харкова, що мали радіоприймачі. В центральному партійному клубі, де був установлений потужний гучномовець, концерт слухали майже півтори тисячі людей. Музику, спів, розмови було чутно пречудово чітко. Здавалося, що артисти, виконуючи той чи інший номер, були присутні тут же у залі. Артист Держдрами, товариш Юрський спочатку декламував у залі клубу, потім вирушив на радіостанцію, де повторив той самий номер перед мікрофоном. Різниця ледь вловлювалася», – ділиться враженнями журналіст російськомовної газети «Пролетар» у матеріалі під заголовком «Радіоконцерти».

Нижче у цьому ж матеріалі жирним кеглем анонсувався повтор першого радіоконцерту 21 листопада. Тогочасні друковані видання повідомляли про плани радіотоварийства УРСР проводити регулярні радіоконцерти, а також про підготовку спеціального журналу «Радіополум’я», який планували передавати вечорами.

Оперна співачка знепритомніла в першій студії

Віталій Артеменко, дослідник історії створення радіомовної станції, коли переповідає легенди про перший ефір, обов’язково згадує трагікомічний випадок з оперною співачкою, що трапився в мікрофонній (так у ті часи називали студію).

«Артистка перед тим, як виступити перед мікрофоном, попросила інженерів, аби перед нею посадили людину – щоб бачити її враження. Вони швидко відшукали двірника і посадили перед нею. І коли двірник подивився на саму артистку, то він побачив позаду плакат біля передавача. Для того, щоб туди ніхто не лазив, там повісили плакат із зображенням черепа з двома кістками і надписом «Вб’є». Від побаченого у чоловіка обличчя стало кам’яним. А артистка, бачачи, що він засумував, докладала всіх зусиль, аби його розвеселити, розмахувала руками, притупцьовувала тощо. А коли закінчила виступ, запитала: «Перепрошую, а Вам що не сподобалося?». А двірник їй у відповідь показав рукою: озирнися. Вона озирнулася, бачить слово «Вб’є» і непритомніє», – згадує історію Віталій Артеменко.

Декламацію було погано чути через атмосферні розряди

Найемоційніше про свій перший ефір розповіли автори радіожурналу «Радіополум’я»: «У сусідній кімнаті товпляться артисти. Не схожа на звичайну вбиральню в театрі: там – звичне очікування свого виходу, тут – щось нове, хвилююче. Мікрофон. Який він! Як із ним поводитися?»

« – Скажіть, чи треба грати в саму трубу?

– Яку трубу?

– Мікрофон – маленька кругла пластинка!»

«По черзі заводять одного виконавця за іншим в мікрофонну.

– Як тут співати? Тут і Шаляпіна не було б чутно. Подумайте самі: крихітна кімната і ніякого резонансу, вся повністю оббита!

Переконали, що так потрібно. Поставлений біля мікрофона. Починає:

– Вмикайте мікрофон!

…Нарешті номер виконаний.

– Ну що? Успіх?

– Хто його зна. Можливо успіх, а може й провал. Глядачів зовсім не видно».

Несміливо входить радіолюбитель.

– Можна зайти? Я, бачте, відряджений із клуба Антропова; не те, щоб відряджений, а так, думаю, піду подивлюся.

Через секунду він – у центрі уваги:

– Як мене було чутно?

– А мене? Я декламувала.

– Декламація була погано чутна, через атмосферні розряди.

Я ніяких атмосферних розрядів не робила. Ви, значить, мій номер сплутали з чиїмось іншим».

Головним завданням радіо компартійці вважали миттєве поширення «газети без паперу і без відстані» – це їм заповів батько радянської пропаганди Володимир Ленін. Тому радіотовариство УРСР розпочало трансляцію головних газет радянської України. Щовечора з 19-ї до 21-ї години на центральних площах Харкова з установлених гучномовців лунали радіогазети для робітників, селян, військовослужбовців, молоді та дітей.

Наприклад, радіогазета «Пролетар» копіювала свою друковану «сестру». Щоправда, в 20-х роках у назвах кількох газет містилося слово «Пролетар», тож тепер складно з’ясувати, матеріали якого саме друкованого «Пролетаря» зачитували громаді. Ще в листопаді 1924 року на сторінках «Полум’я» з’явилося рекламне оголошення радіоверсії журналу. Читачам, а отже й слухачам, обіцяли виступи відомих політичних діячів, найкращих лекторів, письменників, артистів і музикантів.

«Номери будуть надсилатися безкоштовно всім тим, хто має радіоприймачі», – анонсували в редакції «Полум’я» свій радіожурнал. І вже з січня 1925 року, за попередньо надрукованою програмою, тричі на тиждень лунали регулярні передачі цього радіожурналу.

Спершу це задоволення було доступне лише у містах і робітничих селищах. Лише у 1927 році газети оголосили про початок встановлення так званих радіотарілок в оселях харків’ян. Програми з Харкова було чутно як по Україні, так і в європейських країнах. Таким технічним здобутком могли похвалитися в 20-х роках минулого століття лише три радіостанції Радянського Союзу.

Матеріал підготовлений за сприяння бібліотеки Харківського національного університету імені Каразіна та бібліотеки імені Короленка

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG