Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 18:41

Вацлав Гавел «Сила безсилих» (витяги з есею)


Вацлав Гавел, 29 грудня 1989 року

Вацлав Гавел, 29 грудня 1989 року

(Рубрика «Точка зору»)

Друкуємо витяги з есею відомого політика і борця з комуністичним режимом Вацлава Гавела з нагоди 25-ї річниці Оксамитової революції у Чехословаччині. Програмна стаття «Сила безсилих» була написана у 1978 році, вона присвячена боротьбі людини за свої права у посттоталітарному світі.

Східною Європою блукає привид. На Заході його називають «дисидентство».

Цей привид не є породженням небес. Він органічно притаманний системі, яка в нинішній фазі свого історичного розвитку вже давно не спирається, а через низку причин і не може спиратися на неприкрите і жорстоке беззаконня влади, що виключає будь-який прояв нонконформізму. А з іншого боку, ця система настільки політично інертна, що фактично не допускає ніякого протесту в своїх офіційних структурах.

Хто ж, власне, вони, ці так звані «дисиденти»? На чому ґрунтується їхня позиція і в чому її суть? У чому суть «незалежних ініціатив», які об’єднують дисидентів, і які реальні шанси ці ініціативи мають? Чи доречно вживати щодо їхньої діяльності поняття «опозиція»? Якщо так, то чим, власне, така «опозиція» в межах цієї системи є? Яким чином вона діє? Яку роль у суспільстві відіграє? На що сподівається і на що може сподіватися? Чи під силу взагалі дисидентам, як людям, які перебувають поза будь-якими владними структурами в стані нібито «напівгромадян», яким-небудь чином впливати на суспільство і суспільну систему? Чи можуть вони взагалі що-небудь змінити?


Людина як така нічого не варта для системи

Між інтенціями посттоталітарної системи та інтенціями життя зяє прірва: у той час, як життя органічно тяжіє до плюралізму і багатобарвності, до незалежності самовизначення і самоорганізації, коротше кажучи, до реалізації своєї свободи, посттоталітарна система, навпаки, вимагає монолітності, одноманітності, дисципліни; тоді, як життя прагне створювати все нові й нові неймовірні «структури», посттоталітарна система нав’язує їй «найнеймовірніші стани».

Цілком очевидно, що непорушною сутністю системи є орієнтація на саму себе, на те, щоб постійно залишатися ґрунтовно і беззаперечно «самим собою» і, таким чином, постійно розширювати радіус дії. Людині ця система служить лише тією мірою, якою це необхідно для того, щоб людина служила їй; найменше «понад», будь-яке відхилення людини від визначеного положення система сприймає, як замах на себе. І вона має рацію: кожна така трансценденція дійсно відкидає її як принцип. Можна стверджувати, таким чином, що внутрішньою метою посттоталітарної системи не є, як це може здатися на перший погляд, тільки збереження влади в руках правлячої верхівки; цей інстинкт самозбереження як соціальний феномен підпорядкований чомусь «вищому»: якомусь сліпому саморуху системи.

Людина, навіть якщо вона і посідає якесь місце в державній ієрархії, «як така» нічого не варта в цій системі, вона лише покликана цей саморух здійснювати і йому служити, тому її прагнення до влади може реалізовуватися тільки до тих пір, доки воно не вступає в суперечність із «саморухом» .

Ідеологія, як «алібістичний» міст між системою і людиною, закриває прірву між прагненнями системи і устремліннями життя; ідеологія створює видимість, що вимоги системи випливають з потреб життя: це певний світ «ілюзій», що видається за дійсність.

Влада перебуває у полоні власної брехні, тому й вдається до фальші

Приписи посттоталітарної системи людина відчуває практично на кожному кроці. Система торкається людини, вдягнувши ідеологічні рукавички. Відтак життя в системі наскрізь пройняте лицемірством і брехнею; влада бюрократії називається владою народу; ім’ям робітничого класу поневолений сам робітничий клас; повсюдне приниження людини видається за її остаточне звільнення; ізоляція від інформації називається її доступністю; урядове маніпулювання органами громадського контролю влади й урядове свавілля – дотриманням законності; придушення культури – її розвитком; поширення імперського впливу видається за допомогу пригніченим; відсутність свободи слова – за вищу форму волі; виборчий фарс – за вищу форму демократії; заборона на вільну думку – за найпередовіший науковий світогляд; окупація – за братську допомогу.

Влада перебуває у полоні власної брехні, тому й вдається до фальші. Фальсифікує минуле. Фальсифікує сьогодення і фальсифікує майбутнє. Підтасовує статистичні дані. Робить вигляд, що у неї немає всесильного і здатного на все поліцейського апарату. Прикидається, що поважає права людини. Вдає, що ні в чому не прикидається.

Людина не зобов’язана усім цим містифікаціям вірити. Однак вона повинна вести себе так, немов їм вірить, принаймні, мовчки зберігати толерантність або хоча б бути в ладу з тими, хто ці містифікації здійснює. Вже хоча б тому людина змушена жити в брехні. Вона не повинна приймати брехню. Досить того, що вона приймає життя, яке невіддільне від брехні й неможливе поза брехнею. Тим самим вона стверджує систему, реалізує її, сприймає її, є нею.

Система пронизує все суспільство й реалізовується через кожного

Таким чином, найближчим партнером людини в цій пов’язаності є не інша людина, а система як суцільна структура. Положення в державній ієрархії диференціює людей за ступенем відповідальності й провини, але в той же час ні на кого повністю відповідальність і вину не перекладаючи, й нікого, з іншого боку, від відповідальності та провини не звільняючи.

Конфлікт між інтенціями життя і інтенціями системи не переростає в конфлікт двох соціально протиставлених суспільних груп, і тільки поверховий погляд дозволяє – і то лише приблизно – ділити суспільство на правлячих і пригноблених. Втім, це одне з найважливіших відмінностей між посттоталітарною системою і «класичною» диктатурою, в якій цей конфлікт все-таки піддається соціальній локалізації. В посттоталітарній системі межа цього конфлікту проходить де-факто через кожну людину, бо кожен по-своєму є її жертвою і опорою.

Те, що ми розуміємо під системою, отже, не є порядком, який би одні нав’язували іншим, швидше це щось, що пронизує все суспільство і частиною чого це суспільство є, щось, що здається, ніби як принцип, невловимим, а насправді «вловлюється» всім суспільством, як важливий аспект його життя.

У тому, що людина створила і щодня створює замкнену на собі саму систему, за допомогою якої він позбавляє себе своєї справжньої сутності, не є якимось незбагненним непорозумінням історії, якимось ірраціональним відхиленням або результатом прояву якоїсь сатанинської вищої волі, що з невідомих причин вирішила таким способом зжити зі світу частину людства.

Це могло статися і може відбуватися з тієї причини, що сучасне людство, очевидно, має певну схильність витворювати або терпіти таку систему, а також щось, що його з цією системою ріднить; щось, що паралізує будь-яку спробу його «кращого я» повстати. Людина змушена жити у брехні, однак змушена лише настільки, наскільки здатна на таке життя. Отже, не тільки система відчужує людину, а й відчужена людина одночасно підтримує цю систему як своє потворне дітище. Як принизливе відображення свого власного приниження. Як доказ свого падіння.


Посттоталітарна система – це сплав диктатури з суспільством споживання

Кожній людині, природно, ніщо людське не чуже, в кожному живе прагнення до людської гідності, моральної цілісності, свободи волевиявлення, трансценденції «світу об’єктивної реальності», водночас практично кожен тією чи іншою мірою здатний миритися з «життям у брехні» , кожен певним чином піддається сірій банальності та стандартам, у кожному є велика спокуса розчинитися в безликій масі і мирно пливти за течією псевдожиття.

Мова давно вже не йде про конфлікт двох сутностей. Мова про щось гірше: про кризу самої сутності.

Надто спрощуючи, можна було б сказати, що посттоталітарна система – це результат «історичної» зустрічі диктатури з суспільством споживання: хіба ця масова адаптація до «життя у брехні» й поширення в суспільстві «самототалітаризму» не перебувають у тісному зв’язку зі всюдисущим небажанням людини-споживача пожертвувати чим-небудь зі своїх матеріальних цінностей заради власної духовної і моральної цілісності? З її готовністю поступитися «вищими ідеалами» заради дешевих спокус сучасної цивілізації? З її незахищеністю перед епідемією стадної безтурботності? І чи не є, зрештою, сірість і порожнеча життя в посттоталітарній системі, власне, лише карикатурно-загостреним образом сучасного життя взагалі ...

«Життя в брехні» може функціонувати як головний елемент системи тільки за умови власної універсальності, воно має бути присутнє всюди, воно не допускає й думки про співіснування з «життям у правді», бо будь-який відступ від «життя у брехні» заперечує його як принцип і в цілому ставить під загрозу. Це зрозуміло: поки «життя у брехні» перебуває у конфронтації з «життям у правді», немає можливості виявити його брехливість. Але як тільки в нього з’явиться альтернатива, відразу ж з’явиться і життєва небезпека як його суті, так і явища в цілому. І при цьому взагалі не важливо, які справжні масштаби цієї альтернативи: її сила полягає зовсім не у «фізичному» аспекті, а в «світлі», яким вона висвітлює основи цієї системи, у світлі, що падає на її хиткий фундамент.

Тому «життя у правді» має в посттоталітарній системі значення не тільки екзистенціальне (повертає людині самого себе), гносеологічне (показує дійсність, якою вона є) і моральне (є прикладом). Крім усього цього, воно має і чітко виражене значення політичне.

Якщо наріжним каменем системи є «життя у брехні», то нічого дивного, що основною загрозою їй стає «життя у правді». А тому вона повинна його переслідувати суворіше, ніж що-небудь інше. Правда – в широкому сенсі слова – отримує в посттоталітарній системі специфічний і невідомий іншим системам зміст: правда відіграє в ній більшу і, головне, нову роль фактора влади, тобто безпосередньої політичної сили.

Правда у посттоталітарній системі набуває політичної сили

Мабуть, природним середовищем і вихідною точкою того, що можна було б у найширшому сенсі розуміти як «опозиція», є в посттоталітарній системі «життя в правді». Конфронтація цієї «опозиційної сили» з даною владою має, звичайно, принципово іншу форму, ніж у відкритому суспільстві або при «класичній» диктатурі: така конфронтація відбувається не в площині фактичної, офіційно закріпленої та чітко визначеної влади, в розпорядженні якої є ті чи інші прямі важелі управління, а в зовсім іншій площині – на рівні людської свідомості й совісті, на екзистенціальному рівні.

Радіус дії цієї специфічної сили визначається не кількістю прихильників, виборців чи солдатів, бо її місце в «п’ятій колоні» суспільної свідомості, серед прихованих інтенцій життя, в пригніченому прагненні людини набути власної гідності і реалізувати елементарні права, її справжніх соціальних і політичних інтересів. Отже, мова йде про «владу», що спирається не на силу тієї чи іншої обмеженої соціальної чи політичної групи, а насамперед на потужний потенціал, прихований в цілому суспільстві, у тому числі у всіх його державних структурах. Отже, ця «влада» спирається не на якихось «власних» солдатів, а, так би мовити, на «солдатів свого ворога», тобто на всіх, хто живе у брехні і в будь-який момент (нехай поки що тільки теоретично) може зазнати впливу сили правди (або, інстинктивно намагаючись вберегти свою владу, пристосовується до цієї сили).

Це свого роду бактеріологічна зброя, якою один цивільний може – за відповідних умов – озброїти цілу дивізію. Ця сила не бере прямої участі у відкритій боротьбі за владу, а діє у вільній від офіційних обмежень сфері людського існування. Проте приховані процеси, які вона там викликає, можуть – і важко наперед прогнозувати, коли, де, як і в якому масштабі – вилитися у щось відчутне: в реальну політичну дію чи подію, в громадський рух, у раптовий вибух громадянського невдоволення, у гострий конфлікт монолітності державної структури, яка зберігає видимість всередині або просто в стрімку зміну суспільного і духовного клімату.

А оскільки всі реальні проблеми і кризові явища приховані під товстим шаром брехні, то взагалі не зрозуміло, коли ж упаде ця горезвісна остання крапля, що переповнює чашу, і що буде цієї краплею: тому державна влада в цілях профілактики майже миттєво пригнічує будь-яку, навіть найбоязкішу спробу «життя в правді».

Покрив «життя у брехні» зроблений з дивного матеріалу: до тих пір, доки він наглухо покриває все суспільство, здається, що він з каменю, але достатньо в одному місці пробити в ньому пролом, вистачить одній людині вигукнути: «Король голий!» – і одному гравцеві порушити правила гри, тим самим викривши її як гру, і все раптово з’явиться в іншому світлі, а весь покрив, мов паперовий, миттєво почне рватися і розповзатися.


Система опирається на деморалізованих

Говорячи про «життя в правді», я, звісно, маю на увазі під цим не тільки прямий захист правди, наприклад, якийсь протест або лист, підписаний групою інтелектуалів. Його проявом може стати будь-яка діяльність, за допомогою якої людина чи група людей повстануть проти маніпулювання собою: від листа інтелектуалів до робітничого страйку, від концерту рок-музики до студентської демонстрації, від відмови брати участь у виборчій комедії і відкритого виступу на якомусь офіційному з’їзді до, скажімо, голодування. Оскільки посттоталітарна система пригнічує інтенції життя в комплексі і сама заснована на комплексній маніпуляції всіма життєвими проявами, то й кожен вільний прояв життя становить для неї непряму політичну загрозу. Причому нею може бути і те, чому в інших суспільних умовах нікому не прийшло б у голову приписувати якесь потенційне, тим більш реальне, політичне значення.

Глибока криза людської особистості, викликана «життям у брехні» і в свою чергу створює це життя, безсумнівно, має свої моральні наслідки: вони проявляються, крім усього іншого, як глибока моральна криза суспільства. Людина, підпорядкована споживчій шкалі цінностей, «розчинена в амальгамі стадної цивілізації, яка не визнає відповідальності перед буттям вище, ніж відповідальність за власне виживання», є людина деморалізована: саме на цю його деморалізованість система спирається, її поглиблює, саме її відображає в масштабі всього суспільства.

«Життя в правді» як форма протесту людини проти нав’язаного йому положення є альтернативною спробою повернути собі свою власну відповідальність, що є, безумовно, акт моральний. Оскільки «життя в правді» у посттоталітарній системі стає головним середовищем незалежної та альтернативної політики, то і всі міркування про характер і перспективи цієї політики повинні обов’язково враховувати і цей її моральний показник, як феномен політичний.

У суспільствах посттоталітарної системи винищене будь-яке політичне життя в традиційному сенсі цього слова, люди позбавлені можливості відкрито політично висловлюватися, не кажучи вже про те, щоб політично організовуватися; порожнечу, яка таким чином виникає, повністю заповнюють ідеологічні ритуали. Інтерес людей до політичних питань у такій ситуації, природно, знижується, і незалежне політичне мислення, і політична робота, якщо щось подібне взагалі в будь-якій формі існує, більшості людей здаються чимось нереальним, абстрактним, якоюсь грою заради гри, яка безнадійно віддалена від їхніх повсякденних турбот, чимось, можливо, і привабливим, але в цілому непотрібним, оскільки, з одного боку, воно абсолютно утопічне, а з іншого – вкрай небезпечне, якщо враховувати надзвичайну суворість, з якою будь-яка спроба в цьому напрямі переслідується державною владою.

Попри все і в цих суспільствах, природно, перебувають одинаки і групи людей, які не відмовляються від політики як своєї життєвої місії і намагаються все ж політично незалежно мислити, висловлюватися, а при можливості і організовуватися, бо саме так уявляють собі «життя в правді».

Створення нової економічної моделі має виходити з моральних змін


Вже одне те, що ці люди існують і діють, незмірно важливо і корисно, бо вони і в гірші часи зберігають спадкоємність політичної традиції, а якщо якийсь політичний рух, який виник у тій чи іншій формі «до-політичної» конфронтації, зможе успішно заявити про себе політично, визначити перспективи, це станеться – і часто так буває – завдяки цим одиноким «генералам без армії», які ціною багатьох нелегких жертв відстояли безперервність політичного мислення, підтримали ініціативу і виникли пізніше руху, збагативши їх у потрібну хвилину саме цим елементом політичної саморефлексії.

Звільнитися від традиційних політичних штампів і звичок, глибше проникнути в справжній світ людського існування і вже з його аналізу робити політичні висновки – це не тільки реалістичніше з точки зору політики, але й одночасно – з точки зору «ідеального стану» – політично перспективніше.

Реальна, глибока і безперервна зміна ситуації на краще, як я спробую показати в іншому місці, мабуть, не може сьогодні ґрунтуватися на тому, чи проб’ється – навіть якщо це було б можливо – та чи інша, яка спирається на традиційні політичні уявлення та врешті-решт лише поверхова (тобто структурна, системна) політична концепція; ця зміна повинна буде виходити – як ніколи і ніде раніше – від людини, від людського існування, з основоположної зміни її положення в світі, її ставлення до себе самої, до інших людей, до всього навколишнього.

Створення досконалішої господарської та політичної моделі має сьогодні, мабуть, більше, ніж коли б то не було, виходити з якихось глибших екзистенціальних і моральних змін у суспільстві. Це не щось само собою зрозуміле, що достатньо вигадати й придбати, немов новий автомобіль, це щось таке, що може сформуватися, якщо мова не йде про якийсь новий варіант колишнього маразму, тільки як прояв життя, яке змінюється. Отже, запровадження досконалішої системи жодним чином не може автоматично гарантувати досконалішого життя, а, скоріше, навпаки: тільки на основі досконалого життя можна, певно, зводити і досконалішу систему.

Влада приписує «дисидентським рухам» терористичні цілі

Останнім часом державна влада і вся її пропаганда намагаються приписувати «дисидентським рухам» терористичні цілі, звинувачувати їх у нелегальних та конспіративних методах.

Не це, звичайно, головна причина, чому «дисидентські рухи» обирають принцип легальності. Він має корінь, зрозуміло, глибше, в специфічній внутрішній природі «дисидентської» позиції: принцип насильницької зміни системи (а будь-який опір, по суті, на таку зміну спрямований) є і повинен бути їй органічно чужим уже як такій, бо робить ставку на насильство. (В принципі, ми можемо прийняти його лише як неминуче зло виключно в екстремальних ситуаціях, коли прямому насильству неможливо протистояти інакше як насильством і коли відмова від нього означала б підтримку насильства; згадаємо, наприклад, короткозорість європейського пацифізму як один із факторів, який підготував ґрунт для виникнення Другої світової війни).

Це випливає з уже згаданого неприйняття того типу мислення, який ґрунтується на допуску, що воістину важливі перетворення в суспільстві можливі лише в формі заміни системи або зміни уряду (яким завгодно способом) і що ці, так звані «принципові», зміни виправдовують принесення їм в жертву «менш принципового», тобто людські життя.

Турбота про власну теоретичну концепцію в даному випадку переважує турботу про конкретне людське життя; саме в цьому і коріниться потенційна небезпека нового поневолення людини. «Дисидентським рухам» властивий, як я вже намагався показати, зовсім інший погляд, який сприймає зміну системи як щось поверхневе, вторинне, що само собою ще нічого не гарантує. Поворот від абстрактного політичного бачення майбутнього до конкретної людини і до дієвого захисту його «тут і зараз» абсолютно логічно веде до наростання протидії будь-якому насильству, яке здійснюють «в ім’я кращого майбутнього», і до глибокої невіри в те, що силою завойоване майбутнє може бути дійсно кращим, що на його характері не залишать слід ті фатальні засоби, якими воно було завойоване. Мова в даному випадку йде не про якийсь консерватизм або так звану політичну «помірність»: «дисидентські рухи не віддають переваги ідеї насильницького політичного перевороту не тому, що для них таке рішення було б занадто радикальним, а, навпаки, тому, що воно для них недостатньо радикальне. Проблема, про яку йде мова, ґрунтується, таким чином, глибше, ніж у сферах, де питання вирішуються незначними перебудовами в уряді або структурі системи.

Закони – лише інструмент, ключі гідного життя – у моралі

Цей розділ загалом не був би повним, якби я не зупинився на деяких внутрішніх особливостях процесу «боротьби за слово». Мова ось про що: закон є – навіть у найідеальнішому випадку – завжди лише одним з недосконалих, більш-менш зовнішніх способів захисту кращого, що є в житті, перед гіршим; а проте сам по собі він ніколи це краще не створює. Його завдання службове, його мета не в ньому самому; дотримання закону ще не забезпечує автоматично кращого життя, воно все-таки є творчістю людей, а не законів та інститутів. Легко уявити собі суспільство, яке має хороші закони, в якому цих законів дотримуються повністю і в якому при цьому неможливо жити. І можна, навпаки, уявити цілком стерпне життя з недосконалими законами або законами, які не завжди застосовують.

Тобто суть якраз полягає у тому, яким є саме життя і чи служать йому закони або ж вони його пригнічують, але ні в якому разі не в тому, чи виконуються вони чи ні (зрештою, часто їх буквальне виконання може стати для гідного життя найбільшою катастрофою). Ключі до людського, гідно забезпеченого і щасливого життя не зберігаються в конституції або в кримінальному праві: ті лише регламентують, що можна і чого не можна, тим самим життя полегшуючи або ускладнюючи, обмежуючи або не обмежуючи, карають, пристосовуються або зберігають його, але ніколи не наповнюють його змістом і сенсом.

Боротьба за так звану «законність» повинна, отже, постійно цю «законність» порівнювати з самим життям, таким, яким воно насправді є, і бути у відповідності з ним. Без щирого бажання бачити справжні прояви краси життя і його злидні, без морального ставлення до нього ця боротьба мала б раніше чи пізніше потерпіти крах на мілині самоцільної схоластики. Людина ж мимоволі стала б ближчою до того спостерігача, який оцінює нашу ситуацію лише за судовими документами і за тим, наскільки суворо виконані всі визначені формальності.

Бажання «жити у правді» поглиблює відповідальність за всіх

Історичний досвід вчить нас, що справді реальним життєвим виходом для людини є зазвичай той, в якому присутній елемент певної універсальності і який, таким чином, не є виходом, доступним лише обмеженому товариству й не поширений на інші; цей вихід, навпаки, може бути виходом для всіх, праобразом спільної долі й відтак виражати не тільки приховану відповідальність людини до самої себе, за саму себе, але й відповідальність за світ і за мир. Тому було б неправильно сприймати «паралельні структури» і «паралельний поліс» як якусь втечу до гетто й акт ізоляції, які прийнятні виключно для тих, хто на них наважився, але непотрібні для інших, ніби це вихід, по суті, лише для однієї групи, яка ігнорує загальну ситуацію.

Таке розуміння віддалило б уже в зародку «життя в правді» від її витоку, а саме турботи про «інше» (незалежне) життя, і перетворило б його неминуче лише у трохи вишуканіший варіант «життя у брехні», внаслідок чого воно перестало б означати справжній вихід, як індивідуальний, так і груповий (таке розуміння надзвичайно б нагадало те помилкове уявлення про «дисидентів» як ексклюзивної групи, яка виходить зі свого особливого становища і веде свій особливий діалог зі владою).

«Паралельний поліс», таким чином, визначає перспективу і має сенс тільки як акт поглиблення відповідальності стосовно цілого і за ціле, як пошук прийнятних умов для поглиблення цієї відповідальності, але в жодному разі не як втеча від неї і з неї.

(У перекладі Наталки Коваленко та Ірини Штогрін)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG