Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 16:26

Чи подобається українським переселенцям білоруська мова?


Біженці з Донбасу в Білорусі

Біженці з Донбасу в Білорусі

Три історії біженців із Донбасу про себе, білоруську мову і різницю між Білоруссю та Україною.

Молода мама Ганна Чакушина живе в агромістечку в Кличевському районі, працює бухгалтером. Її синові 8 місяців. Ганна переїхала до Білорусі з невеликого міста Жданівки, що за 56 кілометрів від Донецька, разом із братом-інвалідом, своїми матір’ю та дитиною.

Сімейство спеціально не збиралася їхати до Білорусі, але родичі сказали: якщо хочете будинок в селі за роботу - потрібно зараз, так як після них не буде. Зібралися, розрахували: «Сказали, знадобляться документи. У нас, в Україні, можна неофіційно працювати. Думала, і тут – але в Білорусі тільки офіційно», – каже Ганна.

Будинок Чакушиних.

Будинок Чакушиних.

Вона влаштувалася бухгалтером у радгоспі Довгавскім Кличевського району, – саме щоб отримати будинок: «Будинок прекрасний – спасибі вашому президентові: і ванна кімната, і туалет, і опалення газове. Одне погано – тільки 2 рази на тиждень їздить автобус до райцентру, і навіть по папірець в місто треба відпрошуватися посеред тижня».

Ганна каже, що рада городу, і помітила, що народ у білоруському селі працьовитий: по 3 гектари землі, картоплю садять, тримають по 10 свиней. В Україні такого немає: городик до 10 соток і 1-2 порося. Колгоспи в Україні порозвалювалися ще в 90-і, єдине, що живе, – птахофабрики. Тому між біженців з Донбасу нема зоотехніків і агрономів, які потрібні тут, – там люди заробляли в шахтах та металургії.

Але головна відмінність не в цьому: «У нас капіталізм, – каже Ганна. – У вас ще, по суті, Радянський союз. У вас безкоштовна медицина, а у нас за пологи платити треба. До цих пір страх: а що, якщо дитина захворіє?».

«Може, у вас у містах і по-іншому, але поки я зіткнулася тільки з позитивним», – підсумовує вона.

У місті, за спостереженнями Ганни, мова дуже відрізняється від сільської: «Тут, де ми живемо, – білоруська мова. Але, можливо, це через те, що тут школи білоруські. А в місті переважно говорять російською мовою, як я».

Ганна Чакушина.

Ганна Чакушина.

У місті білоруську чула або бачила хіба в громадських місцях – наприклад, там, де транспорт: «У вас «припинак», у нас – «зупинка». «Добра» – у нас, в принципі, так і є... Мова ближча до української, ніж до російської. Чесно кажучи, я розумію не всі слова. На початку, коли люди зі мною спілкувалися, доводилося перепитувати деякі слова – не розуміла. Вони мені повторювали не російською, але не так швидко – і я розуміла. У нас же говорить українською тільки західна Україна і подекуди в селах – але сіл майже і немає, поїхали в міста».

Але українську мову там, де вона жила, знають – вона і сама вчилася в українському класі та іспити у вузі довелося здавати українською, державною: «У нас же хотіли, щоб були українська і російська мови... Навіть була проблема: коли люди купують ліки – вкладиш українською, і деяким доводилося робити переклади».

«Білорусь від України відрізняється всім»

Ізергіни – молода сім’я, яка виїхала з міста Рубіжне Луганської області в час, коли виїхати було вже майже неможливо. Крим, Москва, передмістя Мінська – таким був їхній маршрут.

Сім'я Ізергіних

Сім'я Ізергіних

Про Білорусь знали небагато: там начебто СРСР і знаменита стабільність: «Ми з невеликого міста, для нас в Москві стрес жити і навіть працювати. Всі переваги були від самого початку на користь Білорусі. Нам тут дуже подобається, особливо місто, де нас прийняли (Заславль): чистота, порядок, елементарне – дитячі майданчики. Там, де ми жили, за 24 роки не збудували жодного будинку, садочку або школи. Батьківщину не вибирають. Душа болить за родичів і тягне додому, але хочеться залишитися – тут більше перспектив. Там віддати дитину в секцію, садок – проблема і витратно. А тут у нас зарплата, робота, можливість відпочинку, стабільність – більше нічого й не треба».

Переїжджаючи, Олена думала не тільки про побут: «Дуже переживала, як будемо розуміти людей? Але нічого складного: діалект, звичайно, є, але ближче до російського. Є й ті, хто говорить чисто – видно, що білорус. Ми розуміємо все – ніякого бар’єру. У вас є такі слівця – у мене іноді зустрічається «добро». Чоловік каже: «Ти не помічаєш, що говориш по-їхньому?». Справа часу, як нам сказали: «Будете нашими».

У рідному містечку жінки, як вона каже, всі говорять російською, але без вибухового «г», іноді «шо» проскакує – більше схоже на суржик. Документація та інше – українською, яку вивчали в школі: «Тобто це рідна мова, ми розуміємо її. Я вільно володію як російської, так і українською... Важко буває людям СРСР-івського гарту – вони української не знають».

В очах цих біженців Білорусь від України відрізняється всім – людьми, менталітетом, думками.

«Ким будемо далі – не знаємо»

Інженером в білоруському СПК (колишньому радгоспі) в Копильському районі влаштувався Сергій, який з Донецька приїхав з дружиною і двома дітьми. Переїхати вирішили після того, як дочка просиділа ніч в підвалі.

До Білорусі сім’я приїхала 15 серпня. Друзі на той час уже винайняли їм квартиру і покликали до себе, поки не знайдеться іншого варіанту: «Так ми і жили тиждень, 10 осіб у двокімнатній квартирі, – каже Сергій. – Потім одна жінка запропонувала перезимувати в її будинку в Копилові. Але ми вмовили її і переїхали раніше».

Сергій був згоден на будь-яку роботу, поїхав в перший радгосп, де були вакансії і давали житло, і отримав місце інженера через тиждень. Поки щоранку на радгоспній «газелі» він їздить на роботу, а через 3-6 місяців чекає обіцяного будиночка в агромістечку. У Білорусі всі прагнуть виїжджати в міста: там краща робота та інфраструктура. Переселенцям також жити в селі складніше, зокрема тим, що школи тільки білоруські: «А донька в Копилов пішла в російську, – каже Сергій. – Треба буде її возити, що для нас проблематично, тому ми не поспішаємо переїжджати. Ми дізнавалися, в селах всі школи білоруські та підручники теж. Можна було б піти, якби з початкових класів, а у нас сьомий, і починати вивчення фізики, хімії, алгебри і геометрії чужою мовою для дитини буде складно».

Всього в плані мови родині здалося, що тут багато слів, схожих з українськими, але розмовляють переважно російською з деякими білоруськими словами: «Ріже слух «гэта», «няма калі» й інші, не згадаю, та й акцент чути. Незнайомих слів мало, переважно коли читаєш газети, а під час розмови я незнайомих слів не зустрічав».

Надалі Сергій з дружиною думають оселитися в агромістечку, завести господарство і забрати батьків – «а там подивимося». Щодо того, що діти емігрантів іноді себе відносять не до тієї національності, до якої належать їх батьки, вони не дуже засмучуються: «Ми самі з покоління, яке половину відносило себе до росіян (СРСР), потім половину життя переконували себе, що ми українці. Ким будемо далі – не знаємо, головне – бути щасливим і спокійним за своє майбутнє».

Оригінал матеріалу на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG