Вікторія Пархоменко
Події на Грушевського, розстріл мітингувальників на Інститутській, анексія Криму та початок бойових дій на Донбасі – серед обʼєктивів, у які потрапили ці ключові події України останнього року, й камери режисерів Вавилону’13. Це – мистецьке обʼєднання громадянського спротиву (так документалісти називають самі себе). Вони зорганізувалися під час Майдану – і саме їхні кадри Революції гідності зрештою стали одними з ключових на телеекранах країни. Нині команда Вавилону’13 працює на Донбасі. Про війну Радіо Свобода поспілкувалося з режисерами Ларисою Артюгіною і Костянтином Кляцкіним.
На схід команда Вавилону’13 потрапила ще під час перших автоматних черг на Донбасі, тобто у квітні. Скільки їхніх людей працює у зоні конфлікту нині, «вавилонці» не зізнаються – так само не кажуть і про те, де саме вони знімають. Режисерам вдається розчинитися у натовпі. Вавилон’13 знімає зокрема й на окупованих територіях – тобто там, де українським журналістам переважно зась.
Локації, як говорить Лариса Артюгіна, вони «обирають серцем». «Ти прокидаєшся, у тебе болить серце, ти збираєшся і їдеш знімати», – каже вона. Декого з Вавилону’13 серце покликало, наприклад, у донецький аеропорт.
Найважливіші люди
При згадці про героїв фільмів Лариса Артюгіна усміхається. Пригадує історію про Мишка – цуценя, названого на честь Грушевського. Режисер зізнається, що за псом і його власником слідкує і досі. «Мишко вже розміром із маленьке телятко», – жестами показує Лариса.
Дуже складно, коли люди, яких ти знімав, у тебе ще живі в кадрі, а у реальному житті вони вже на небіЛариса Артюгіна
«Герої для нас – найважливіші люди», – кажуть у Вавилоні’13. Тому, ймовірно, і памʼятають обличчя всіх відзнятих на камеру воїнів – зокрема й тих, яких уже немає в живих. «Дуже складно, коли люди, яких ти знімав, у тебе ще живі в кадрі, а у реальному житті вони вже на небі», – каже Лариса Артюгіна.
«Багато хлопців, які у нас зафіксовані, на жаль, залишилися в Іловайську. Від декого з них навіть не лишилося нічого, щоб взяти ДНК. Вони були розстріляні, цілий КамАЗ згорів із людьми. Їх тепер немає. У нас вони зафіксовані», – додає режисер.
На відео, відзнятих Вавилоном’13, герої, яких вже немає в живих, залишають по собі памʼять. Режисер Костянтин Кляцкін зізнається: щоразу дуже важко дізнаватися, що той, кого ти знімав, загинув.
Київ сприймається по-іншому
Якщо їх не стане і думаєш, що залишаться всі ті, хто зараз проявляє активну байдужість, таку підкреслену, просто розумієш, що можеш не витримати і наламати дров вже тутКостянтин Кляцкін
Після кожної чергової зйомки в зоні АТО режисери повертаються додому. Костянтин Кляцкін каже: після побаченого на Донбасі Київ сприймається зовсім по-іншому. Режисер додає, що навіть удома весь час із острахом думає про людей, які залишаються у зоні конфлікту: «Якщо їх не стане і думаєш, що залишаться всі ті, хто зараз проявляє активну байдужість, таку підкреслену, просто розумієш, що можеш не витримати і наламати дров вже тут».
«Вавилонці» пояснюють: рішення їхати у зону бойових дій – це особистий вибір кожного з них. Розповідають, що таких людей, як на передовій, раніше не знали – чи, можливо, просто не помічали.
«Ми їздимо в АТО, щоб набратися відчуття спілкування з нормальними, добрими, хорошими, відповідальними, свідомими людьми. Цього не вистачає, тебе постійно туди тягне, не тому щоб повоювати, а тому що там люди, з якими ти говориш однією мовою, які тебе розуміють з напівслова, у яких такі самі цінності», – каже Лариса Артюгіна.
Залишатися людьми
Але на противагу високим моральним цінностям на війні режисери бачать і кричущу жорстокість. У Вавилоніʼ13 згадують, як улітку під час поїздки Луганщиною побачили у «зеленці» труп людини, як відчули страшний запах гниючих тіл.
«Мене це вразило, бо я зрозуміла що ми вже маємо справу з гуманітарною катастрофою, – згадує Лариса Артюгіна. – Люди не просто вбивають людей – вони їх залишають, щоб їх розпекло сонце і зʼїли мухи. Я тоді казала: хочу, щоб цей сморід постійно стояв у кабінеті у «ліліпутіна» , щоб він його переслідував, щоб він знав, що це таке. Жив із цим, спав із цим і помер із цим якомога швидше. Тому що люди у будь-яких ситуаціях, навіть у військових, мають залишатися людьми».
Через рік після початку роботи команда Вавилонуʼ13 представила свій перший повнометражний документальний фільм – «Сильніше, ніж зброя». Назва – це слова, сказані режисерові Ярославу Пілунському одним із його викрадачів у Криму: «Ти взагалі розумієш, що твоя камера – сильніша за мій автомат?»
