Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 04:11

Українські переселенці у Сибіру «ледь зводять кінці з кінцями»


Сім'я Денисенків

Сім'я Денисенків

Мелані Бачина

«Мені подобається зима в Сибіру. Тут снігу багато, – каже 12-річний Дмитрик, соромливо усміхаючись і ховаючи руки до кишень. – Тільки руки мерзнуть, у сніжки не можу грати, в мене рукавиць немає». І, ніяково піднімаючись на гору, скочується з неї, тримаючи руки в кишенях. Молодша Дмитрикова сестра, Соня, якій два з половиною роки, взагалі гуляти не виходить: у неї немає ні чобіт, ні валянків, а купити їх батькам поки нема за що. У сім’ї Денисенків троє дітей, скоро буде четверо. Тато працює один.

Денисенки приїхали до Томська, як кажуть, без нічого. У двох сумках, які вони привезли з собою, в основному дитячі речі. Усе, що встигли зібрати, їдучи з рідного міста. Залишатися в Донецьку більше не могли, каже Ольга, через страх за дітей. «Там жити нестерпно стало, навколо все горить, вибухає, але ми б і не поїхали, якби не діти. Там все рідне було, будинок залишився, господарство: курочки, поросята. Батьки не поїхали, сказали, що вони патріоти, все життя там прожили, там і помруть», – розповідає Ольга.


За розподілом сім’ю Денисенків відправили до Томська. Спочатку вони жили в гуртожитку, потім чоловікові Ольги запропонували роботу в садибі в одному з районів Томської області. Підписавши договір, Денисенки поїхали до села. Але вже на місці з’ясувалося, що роботодавець передумав і договір на роботу розірвав. Назад до Томська родині повернутися не дали. Адміністрація Шегарського району видала родині допомогу – 3000 рублів на тиждень – і виділила кімнату в гуртожитку. У Денисенків не було ні постільної білизни, ні посуду, все довелося купувати. Кілька днів жили впроголодь. На допомогу прийшли місцеві жителі, літні в основному. Комендант носила з їдальні борщ і кашу для дітей, її подруги принесли картоплю, моркву, цибулю. Тим і харчувалися, поки тато не знайшов роботу на будівництві. Через пару тижнів сім’ю переселили з гуртожитку до квартири.

Ольга згадує, що, коли зайшла до квартири, зойкнула. Маленька однокімнатна, в коридорі немає світла, воно навіть не проведене, на кухні немає крана, немає гарячої води, на стелі цвіль, з вікон дме. Із меблів лише чотири залізні ліжка, більше нічого. Але що робити, не на вулиці ж залишатися, переїхали. На роботі чоловікові віддали старі дивани, на них зараз і сплять, сусіди дали стареньку плитку, на ній і їжу готують, і воду гріють, щоб помитися. Чоловік Ольги заробляє 14 тисяч на місяць. Цих грошей не вистачає, щоб звести кінці з кінцями. Наприклад, за останній місяць не змогли заплатити за харчування старшого сина Дмитрика в школі. Там постійно запитують про борг, а заплатити мамі нема чим, тому Дмитрик сидить вдома.

Він, утім, цьому радий. Каже, завдання для нього всі складні, він нічого не розуміє, а йому додатково не пояснюють, став двійки носити. «У себе в школі, – згадує Дмитрик, – я був майже відмінником. П’ятірки отримував, четвірка тільки за працю була, там орігамі робили, а мені не вдавалося». Помовчавши, Дмитрик додає, що дуже сумує за своєю колишньою школою і друзями. Тут, щоправда, у хлопчика друзі теж з’явилися. Та й не могли не з’явитися, Дмитрик усміхнений, чуйний, доброзичливий такий хлопець.

Мама Дмитрика радіє, що у нього є тут друзі. А ось їй самій важко. Зізнається, що постійно відчуває косі погляди, перешіптування за спиною, а то і відверті випади на свою адресу. «Тут ми з людьми зовсім не комунікуємо. Іноді таке кажуть, що навіть переказувати не хочу. Понаїхали, кажуть. Думають, ми тут купу грошей отримуємо. Роботу, житло у них віднімаємо...». Ольга, зітхає, опускає очі, але не плаче. Навпаки, усміхається сумно і все повторює: «Ну якось так».

Їй не можна розкисати. У неї на руках троє дітей, чекає четвертого. Уже на сьомому місяці. Щоправда, вона ніяк не може потрапити до жіночої консультації на прийом. Два рази ходила. Першого разу лікарів не було. Вдруге просиділа дві години біля кабінету, лікар вийшов, на питання, скільки ще чекати, грубо відповів: «Скільки треба, стільки й будете сидіти». І ще пару реплік відпустив, після чого Ольга встала і пішла. Каже: «Я ж людина. У мене гордість і самоповага все ж є». Так жінка на сьомому місяці вагітності, півтори години прокрокувала пішки до консультації і стільки ж назад, так і не потрапила на прийом до лікаря. УЗД не робили. Де і як буде народжувати, не знає.

Ольга з чоловіком хотіли б повернутися додому. Але поки не уявляють, коли це можна буде зробити і чи можна буде взагалі. Тут, зізнається Ольга, вони відчувають себе чужими і зовсім небажаними. Вже пошепки додає: у Донецьку дивилися канал «Росія», там розповідали, як біженцям допомагають, сподівалися, що і їм допоможуть. Насправді все виявилося зовсім не так.

«Але що робити... – каже Ольга. – Жити ж треба якось. Хоча в завтрашній день я навіть не заглядаю, я там нічого не бачу...».

Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG