Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 22:16

«Якщо ти українець, то фільм чіпляє» – продюсер фільму «Поводир»


7 грудня в Мюнхені завершився триденний показ найкращих українських стрічок за останні роки в рамках «Днів українського кіно в Мюнхені». Подію організував Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» спільно з Всеукраїнським благодійним фондом Ігоря Янковського «Ініціатива заради майбутнього». Серед фільмів, які були показані протягом фестивалю, став «Поводир» режисера Олеся Саніна, «Істальгія» Дар’ї Онищенко, «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко, «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, а також низка короткометражних фільмів-переможців фестивалю «Молодість» різних років. Радіо Свобода під час фестивалю поспілкувалось із Ігорем Савиченком, продюсером фільму «Поводир» – про те, як сприймається фільм глядачем, де проходять покази, та чи є перспективи в українського кінематографу.

– Історія цього фільму дуже довга. Темою кобзарів Олесь Санін боліє вже давно. Задум у нього сформувався 2003 року, коли він їздив до Сполучених Штатів у рамках промоції фільму «Мамай». Довелось довго чекати, коли стане можливо знімати на цю тему. 2007 року це стало можливим. Тоді ми почали працювати над сценарієм, який не сподобався тодішньому керівництву. Проект закрили. Його поновили вже за часів Януковича, коли головою Держкіно, а точніше тоді ще Державної служби кінематографії у рамках Мінкульту стала Катерина Копилова. Вона сформувала окремий орган, і кіно почало фінансуватись, а звідси було поновлено фінансування і цього фільму. Багато історій пов’язано з тим, що і як ми розповідали, щоб отримати фінансування.

Ми знімали цей фільм протягом усього 2012 року, знімали без розголосу, не розповідаючи, що і як ми знімаємо. Тобто ми не афішували історію, щоб до нас було менше запитань. Після того, як фільм був готовий, ми спочатку хотіли потрапити на якийсь великий кінофестиваль, щоб нас вже не можна було в чомусь звинувачувати і у нас була якась підтримка. А потім у нас стався Майдан, і після цього ми вирішили не зволікати та не чекати великих фестивалів, а показали цей фільм спочатку в Одесі.

Ми також отримали запрошення від Варшавського фестивалю, який є фестивалем класу «А». Тобто європейська прем’єра відбулась у Варшаві, а українська – в Одесі. До речі, минулого тижня у нас ще відбулась азійська прем’єра на одному індійському фестивалі класу «А». Тобто фільм має значну фестивальну історію. В Україні ми вийшли в прокат 12 листопада, і поки що показники на рівні блокбастерів, на рівні «Інтерстеллар». Зали повні.

– Де проходять покази фільму за межами комерційного прокату?

– Окремо від комерційного прокату, ми стали демонструвати фільм у зоні АТО. Там є такий Денис Блощинський, який їздить з проектором і показує кіно у залах. Ці зали хоча й не дуже пристосовані до кінопоказів, але, тим не менше, завдяки проектору є більш-менш великий екран, нормальний звук. Тобто бійці АТО мають змогу подивитися цей фільм. Коли ми закінчимо з комерційним показом, ми будемо йти у невеликі зали. У нас в Україні 25 фільмокопій на плівці, що дає можливість показувати фільм у тих залах, які є дуже застарілими. В Україні таких залів, до яких ми ще не потрапили, залишилось близько 80. Туди можна потрапити лише з плівкою, або з якимось цифровим пристроєм, відмінним від DCP (Digital Cinema Package). Тобто є технічна можливість показувати в райцентрах – у Слов’янську, Сєвєродонецьку, Краматорську, Маріуполі. Там фільм вже показують, до речі, але тільки на проекторі для бійців. Але ми хочемо його також показувати людям, які там живуть.

Ми зробили тифлопереклад «Поводиря», це переклад для сліпих. За допомогою одного державного банку ми закупили обладнання для 15 кінотеатрів. В шести з них воно залишиться стаціонарно, а інше буде подорожувати. Завдяки цьому обладнанню незряча людина може зайти до зали, сісти поруч зі зрячою людиною, одягти навушники і дивитись фільм, як «нормальна людина». Тифлопереклад «підказує» те, що відбувається на екрані. В Україні ми показуємо зараз фільм з тифлоперекладом, і багато приходить незрячих людей. Мені розповів Олесь Санін одну історію з показу фільму з тифлоперекладом у Львові. Розумієте, які це відчуття, коли сліпа людина йде по вулиці, а її питають: «Ой, Миколо, куди ти йдеш?» А він каже з такою гордістю: «Я йду дивитись кіно». А після завершення сеансу, незрячі кобзарі, їх було чоловік 15-20, стали і почали співати хвилин 20. Вони називали себе «братчики».

– Чи ще десь за кордоном Ви проводите покази фільму?

– У нас зараз йдуть обмежені покази в Сполучених Штатах. Олесь Санін, режисер фільму зараз там. І звичайно, ми показуємо його на фестивалях. Показ фільму вже відбувався в Котбусі, тут же в Німеччині. Зараз я їду з іншими фільмами до Манчестера, Шефілда і Лондона. До них є зацікавленість. Там вже українська діаспора буде домовлятись, щоб провести цей прокат більш-менш організовано. Тому що ми хочемо, аби наші українці його там подивились, і щоб показ був декілька разів і у кількох містах.

– А чи плануєте Ви розширювати аудиторію, показувати фільми іноземцям, а не тільки українцям за кордоном?

Міністерство закордонних справ нам повністю допомагає. А старт залежить від рішення Оскарівського комітету

– Звичайно. Міністерство закордонних справ нам повністю допомагає. Вони чекають від нас старту. А старт залежить від рішення Оскарівського комітету, тобто проходимо ми в «шортлист» чи ні. Якщо ми пройдемо, то ми трохи відкладемо цей старт.

– За Вашими спостереженнями, які загальні враження були у людей після перегляду фільму «Поводир» у Мюнхені?

У фільмі є щось таке, що грає саме на національних струнах, на свідомості

– Мені здається, що всі сприйняли кіно дуже правильно. У нас є один критик. Вона дуже правильно сказала про цей фільм: «Критика цей фільм не дуже любить». Вона дуже правильно сказала, що якщо ти українець, то воно тебе чіпляє. У цьому фільмі є щось таке, що грає саме на національних струнах, на свідомості. Якщо ти українець – він тебе чіпляє. Якщо ти не українець, або критично ставишся до всього українського – то він тебе не чіпляє. Мені здається, що тут, у Мюнхені, були українці.

– А чи можна зрозуміти зміст фільму іноземному глядачеві?

– Я був на показі фільму у Польщі. Поляки сприймають фільм повністю адекватно. Там було багато глядачів і не з Польщі, і вони теж сприймали фільм повністю адекватно.

– Які перспективи розвитку українського кіно, у тому числі за кордоном?

– Українське кіно з’явилось, воно є. Українські кінематографісти зробили прецедент – створили фільми, які потрапили на фестивалі. Тільки ми з Осадчим зробили три фільми, які потрапили на сім фестивалів класу «А». Це нонсенс. Ще є «Плем’я» Слабошпицького, яке бере все, що тільки може. Щоб таке відбувалося постійно, необхідне постійне фінансування, але на жаль, його немає вже досить довго. Спочатку були проблеми, а зараз взагалі незрозуміло, який буде бюджет на наступний рік, і чи зможемо ми зняти щось ще. На жаль.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG