Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 04:45

На тлі подій в Україні здається, що в Чечні все спокійно – Гудков


Наталя Джанполадова, Євгенія Назарець

Двадцять років тому, 11 грудня 1994 року, президент Борис Єльцин підписав указ «Про заходи щодо забезпечення законності, правопорядку і громадської діяльності на території Чеченської Республіки». Того ж дня колони російських військ вторглися до Чечні. Вважається, що це стало початком першої чеченської війни, яка офіційно називалася «відновленням конституційного порядку» в республіці.

На той момент ситуація в Чечні вже була напруженою: створену в грудні 1993 року Тимчасову раду Чеченської Республіки очолив проросійськи налаштований Умар Автурханов. На території регіону періодично відбувалися зіткнення між його прихильниками і прихильниками лідера сепаратистського руху, першого президента невизнаної Чеченської Республіки – Ічкерія Джохара Дудаєва. Влітку 1994 року Умар Автурханов звернувся за допомогою до Бориса Єльцина, до кордону з Чечнею стали стягуватися війська російської армії.

11 грудня, в день, коли російські війська перетнули адміністративний кордон Чечні, Борис Єльцин виступив зі зверненням до громадян Росії, в якому сформулював мету цих дій: «Щоб знайти політичне рішення проблем одного з суб’єктів Російської Федерації – Чеченської Республіки – захистити її громадян від збройного екстремізму».

Війна, що тривала 1 рік і 8 місяців, забрала життя до 50 тисяч мирних жителів і до 6 тисяч життів російських військовослужбовців і співробітників силових структур, однак точних цифр досі немає. Завершилася Перша чеченська війна 31 серпня 1996, коли в Хасав’юрті була підписана угода про перемир’я, яка передбачала перенесення на 5 років розгляду питання про статус республіки.

Чеченська війна – інтерактивний фільм

Чеченська війна – інтерактивний фільм

Мир у Чечні тривав недовго: про нестабільність в регіоні говорив і «кавказький слід», знайдений в серії вибухів московських будинків восени 1999-го, і заяви російської влади про те, що вже наступний президент невизнаної Ічкерії – Аслан Масхадов – не справляється з бандитськими угрупованнями. 30 вересня 1999 почалася друга чеченська війна, яка теж офіційно «війною» не називалась, а була подана як «контртерористична операція (КТО) на Північному Кавказі». Офіційно режим КТО був скасований лише в квітні 2009 року.

За офіційними даними Держради Чечні, за період з 1991 року по 2005 рік 160 тисяч людей загинули в Чечні, проте даних про точну кількість жертв під час чеченських воєн досі немає.

З приходом до влади в Чечні спочатку Ахмата Кадирова в 2003 році, а потім і його сина Рамзана ситуація в регіоні відносно стабілізувалася, хоча Чечня і раніше сприймалася як джерело напруги і небезпеки. Правозахисники регулярно повідомляли про порушення прав громадян, про викрадення і вбивства в Чечні.

Зараз Чечня сприймається як «палаюче торфовище» – Гудков

Як зазначає директор Аналітичного центру Юрія Левади Лев Гудков, зараз Чечня сприймається як «палаюче торфовище»: вона справляє враження зовні спокійної республіки, але люди розуміють, що «всередині йде найсильніша боротьба». Про цю «боротьбу» достовірної інформації зараз не надходить – тільки офіційні відомості, тому, наприклад, було неможливо відновити реальну картину того, що сталося в Грозному 4 грудня 2014. Тоді, як заявив Рамзан Кадиров, пройшла спецоперація проти бойовиків, які влаштували перестрілку в центрі Грозного. За офіційними даними, 10 поліцейських загинули, 28 отримали поранення. Дев’ять осіб, які чинили опір співробітникам силових структур, вбиті.

За ставленням до подій на Північному Кавказі в цілому і в Чечні зокрема регулярно стежить Центр Юрія Левади. Моніторинг громадської думки проводиться практично кожні два місяці. Згідно з останніми дослідженнями, проведеними в листопаді, майже половина – 49% респондентів – вважає ситуацію на Північному Кавказі благополучною і спокійною. 37% називають її напруженою. При цьому, як пояснює директор «Левада-центру» Лев Гудков, постійний моніторинг думки людей необхідний, оскільки чеченська проблема відіграла велику роль в політичній долі Росії:

Лев Гудков

Лев Гудков

– Війни в Чечні, перша і друга, дуже сильно змінили політичну ситуацію в Росії і призвели до формування авторитарного режиму. Зробили війну хронічним фактором нашого політичного та суспільного життя. Ми відстежуємо реакцію суспільства на це: і на першу війну, і на саму ситуацію, починаючи з 1991 року, як тільки позначилася проблема Чечні, виходу Чечні, різке несприйняття Дудаєвим залежного положення Чечні в складі Росії. З тих пір ми відстежуємо і характер війни, і статус Чечні, і ставлення до збереження Чечні, як і інших республік, в складі Росії, або надання їй незалежності. Це надзвичайно важливо, тому що на комплексах реваншу, насильства і прийшов Путін до влади. Це був перший його важливий успіх, важлива мобілізація суспільства, з одного боку. А з іншого – нагнітання страху перед терористами, перед внутрішніми ворогами. Це дозволило скоротити і громадські свободи, і діяльність багатьох організацій громадянського сектора. Тому це надзвичайно значуща проблема, яка зачіпає і ксенофобію, і ставлення до влади, і економічні проблеми, проблеми сепаратизму. Уже не тільки чеченської, але й інших республік. Це дуже істотна частина нашого постійного життя.

– Останнім часом Чечня справляє враження більш-менш спокійного регіону, але при цьому все одно сприймається як джерело небезпеки. Чому люди так її сприймають? І чому не вдається змінити це сприйняття?

Люди відчували якийсь психологічний дискомфорт, відчуття моральної причетності до несправедливої і досить кривавої справи

– Тут дуже багато площин проблеми. Для початку: і Перша, і Друга чеченські війни залишили дуже важкий слід, психологічну травму в громадській думці. Тому що і перша, і друга війна (більшою мірою навіть перша) сприймалися як несправедливі війни. Цю думку розділяла абсолютна більшість населення. Під час першої війни близько 70 відсотків вважало, що війна має бути закінчена, тому що вона несправедлива, і під час другої війни теж приблизно дві третини – 66-68 відсотків – вважали, що війна має бути закінчена максимально швидко. Але люди розуміли, що вони не контролюють ситуацію, що вони не можуть нав’язати свою волю керівництва країни, тому відчуття насильства, яке відбувається на Кавказі, воно гнітило і пригнічувало людей. Травма – це, звичайно, сильно сказано, але люди відчували якийсь психологічний дискомфорт, відчуття моральної причетності до несправедливої і досить кривавої справи. Це перше. По-друге, прихід кадировського режиму, який більшість сприймають як мафіозний і тиранічний, як захоплення одним угрупованням влади і встановлення найсильнішого корумпованого режиму на Кавказі, він також сприймається як несправедлива річ, як чорна діра російської економіки. Це збуджує сильні антикавказькі настрої. Гасло «Досить годувати Кавказ» поділяє все більше число людей, і пік такого роду настроїв був досягнутий рік тому, буквально перед Майданом. Після Майдану це все трошки послабшало. Але тоді це було дуже широко поширене, і приблизно дві третини, 70 відсотків вважали, що це неправильно – підтримувати такого роду режим, який і загрожує цілісності, і нічого, окрім проблем, для Росії не обіцяє. Звідти йдуть бойовики, які б’ються з режимом Кадирова, сприймаючи його як несправедливий і нав’язаний, це хронічний осередок хвороби, який вирішити військовими засобами не можна. Тому все більше число людей схилялося до того, що треба так чи інакше відпустити Чечню в самостійне плавання, вирішити цю проблему, відгородившись від неї. Так, як вона сьогодні представлена, викликає небезпеку, загрозу існування вже звичайних людей в Росії. Особливо цей настрій посилюється час від часу після тих чи інших терактів. Зокрема, скажімо, волгоградських терактів і не тільки, в Москві і в інших містах.

– Виходить, що в цілому більшість людей підтримує ідею відокремлення Чечні?

– Так, так чи інакше. Не всі готові безпосередньо погодитися, приблизно 25-30 відсотків вважають, що це теж не вихід, але це краще рішення з нині можливих. І це викликає дуже сильне роздратування представників Чечні в Думі та інших.

– Судячи з ваших опитувань, люди не вірять у можливість зміни на краще ситуації на Кавказі.

Коли горять торфовища, на поверхні начебто нічого немає, а внизу йде найсильніша боротьба

– Ні, це таке хронічне відчуття нескінченного конфлікту. Військовими засобами цю проблему не вирішити, і хоча терор, який встановив там Кадиров, начебто зовні не помітний, все заховано, все там спокійно, але час від часу і бойові зіткнення, і теракти постійно підтримують у населення в самій Росії відчуття, що там йде підземна пожежа, торф’яна. Коли горять торфовища, на поверхні начебто нічого немає, а внизу йде найсильніша боротьба. Відчуття, що режим підтримується просто для збереження видимості порядку, оскільки це пов’язано і з легітимністю Путіна, і з образом Путіна. Але те, що це не вирішення проблеми, а саме створення дуже сильно корумпованої мафіозної структури відносин по всьому Північному Кавказу, що це чорна діра економіки. Інша справа, що можна сперечатися з тим, наскільки це справедливо чи ні, але такі погляди існують в громадській думці Росії. І тут ніякої перспективи люди не бачать. Хоча в цілому після українських подій, після кризи, після анексії Криму та відволікання уваги на Україну більшості людей здається, що в Чечні настало деяке заспокоєння і умиротворення. Але це просто переключення уваги. Коли ми запитуємо, чи вирішуються там проблеми, більшість людей як і раніше вважає, що ситуація вкрай напружена, і виходу там поки не видно.


20 років – великий термін, але не так вже давно

Валентина Мельникова

Валентина Мельникова

Перша чеченська війна була такою ж «радянською», як війна в Афганістані, вважає відповідальний секретар Союзу комітетів солдатських матерів Росії Валентина Мельникова. Одна з головних відмінностей – це те, що вперше на війні, яку вела «радянська» ще армія, були присутні журналісти, які не підконтрольні федеральній владі. Велика обізнаність росіян про те, наскільки «підлими», за словами Валентини Мельникової, були дії і мотиви російських військових у Чечні, призвела до непоправних репутаційних втрат російської армії і лідерів нової Росії. Але з першою чеченською війною не можна безпосередньо пов’язати перетворення, які відбулися в подальшому в російських збройних силах, сказала Валентина Мельникова в інтерв’ю Радіо Свобода.

Це була війна, що дуже нагадує афганську

«Ставлення і до чеченців, і до всіх інших росіян, до федеральних військ було абсолютно «радянське». Це була війна, що дуже нагадує афганську і за методами, і за ігноруванням усіляких законів війни з боку федеральних військ і влади. Було «радянське» байдуже ставлення до людей. Сам штурм Грозного, підлі слова міністра оборони Грачова та така ж поведінку президента Єльцина – все абсолютно по-радянськи, як і слова воєнкома «я тебе туди не посилав», – наголошує Мельникова.

За всієї своєї «радянськості» Перша чеченська війна принесла дещо нове в життя російської армії. Це сталося не без участі комітетів солдатських матерів, які утворилися за кілька років до першої чеченської, звертає увагу Валентина Мельникова.

– Що з’явилося нове в першу чеченську війну? У грудні 1995 року стали виплачувати гроші за участь у бойових діях. Ми домагалися амністії для солдатів, які залишили частини, ми вимагали і домоглися в 1996 році амністії для обох сторін конфлікту. Це нове, те, що ніколи в радянських війнах не було. Але мені важко пов’язати з першою чеченською війною модернізацію збройних сил чи спроби провести військову реформу.

– Хіба не Перша чеченська війна загострила до крайності страх смерті в армії, а саме – загибелі на війні?

Та не було у нас мирного часу!

​– Важко сказати. Для нас з 1989 року вся історія армії пов’язана з бойовими діями. У Карабасі воювали, гинули, в Баку в 1991 році, коли війська ввели, теж були загиблі. А в Таджикистані, коли в 1993 році були конфлікти? А різанина в Киргизії, де теж військовослужбовці наші загинули? Та не було у нас мирного часу! Плюс до цього були катування, приниження, голод був страшний у військах. 1992-93 рік, зима. Дві з половиною тисячі матросів вмирали від голоду на острові Російський, там дистрофіків було майже 500 людей, справжніх дистрофіків, як в Освенцімі.

– Тоді чому саме присутність російської армії в Чечні викликала до життя настільки моторошні образи, що призовники – це гарматне м’ясо, що вісімнадцятирічних, ще не навчених воювати хлопців відправляють на вірну смерть?

– Тому що це була підла війна проти своїх співвітчизників. У російській історії це була безпрецедентна, нахабна, підла сторінка, коли рішення ухвалювалися божевільним Пашею Грачовим (Павло Грачов, міністр оборони Росії 1992–1996 рр. – ред.), коли він президенту Борису Єльцину сказав, мовляв, подумаєш, ми Грозний візьмемо за два дні! І не знайшлося людини, яка б його приструнила!

За словами Валентини Мельникової, Перша чеченська війна відрізняється від афганської кампанії не в останню чергу тим, що про неї суспільство отримало більше правди. «Афганські втрати ніхто не знає. Наш Комітет тоді ще не працював, а більше ніхто ці втрати не підраховував і не намагався в радянських архівах ці цифри знайти. Відомості про 14 тисяч загиблих в Афганістані військовослужбовців – це легенда, абсолютно не має під собою ніякої життєвої основи», – каже Валентина Мельникова.

Я, починаючи з весни, після того, як був анексований Крим, говорила призовникам та їхнім батькам, писала їм «ВКонтакте», що ми будемо воювати з Україною

– У першу чеченську війну те, що там відбувалося, бачили всі. Тому що там працювала величезна кількість журналістів, вони намагалися знімати, показувати, писати, вони були в загонах, вони допомагали знаходити полонених. У цьому брали участь журналісти не стільки російські, але й з інших країн. Дудаєв і Масхадов намагалися законів війни якось дотримуватися. Полонених якийсь час вони тримали, потім вони їх віддавали. У період першого перемир’я в 1995 році всіх на всіх змінювали. Зараз українська війна – повна алюзія того, тільки в потворному вигляді. У Чечні була внутрішня агресія, а тепер це зовнішня агресія. Про Чечню люди знали, що там війна, і ми допомагали тим, хто не хотів відправлятися до Чечні. А зараз це таємна війна, і ніхто навіть не може звернутися до нас. Начебто виходить, що ніхто заздалегідь не знає, що його відправляють за кордон воювати. Тому що це секретна диверсійна операція. А в Чечні це була війна всередині країни, але війна. До нас зверталися тисячі людей, ніхто не хотів іти в армію, і всі прекрасно все розуміли. Я, починаючи з весни, після того, як був анексований Крим, говорила призовникам та їхнім батькам, писала їм «ВКонтакте», що ми будемо воювати з Україною, і перш ніж віддавати сина в армію, перш ніж іти в армію, потрібно подумати, наскільки це вам потрібно. Якщо є законний спосіб залишитися вдома, отримати військовий квиток, не треба ризикувати життям. І зараз, в осінній призов, ми всім кажемо: «Хлопці, ваші діти воюють в Україні, ваш хлопчик туди може потрапити». Зараз нам телефонують ті, чиїх дітей навесні призвали: «Ах! Їх посилають в Ростовську область, на кордон із Україною! Чи пошлють їх в Україну?». «Пошлють», – говоримо ми.

– За 20 років від початку першої чеченської війни як змінювалося ставлення держави до армії і порядки в самих військових частинах? Що б Ви назвали знаковими моментами?

Це дуже великий термін – 20 років. У порівнянні з тим, що було в 1994, зараз, в 2014-му, звичайно, все абсолютно інше

– Це дуже великий термін – 20 років. У порівнянні з тим, що було в 1994, зараз, в 2014-му, звичайно, все абсолютно інше. За історію нашої організації з 1989 року у нас дев’ятий міністр оборони, і кожен міністр в силу свого розуміння вносив деякі корисні речі. Наприклад, 2005 рік, чотириста двадцять восьмий наказ міністра оборони Сергія Іванова про заборону використання військовослужбовців на роботах, не пов’язаних з виконанням військової служби. Це наказ про заборону солдатського рабства! І з тих пір у нас багато років немає скарг, що когось продали на якийсь залізобетонний завод або на якусь ферму, або на баштан, або на цегельний завод в Дагестані. Цього немає! Дуже значуща історія – це було розпорядження іншого глави Міноборони Анатолія Сердюкова в 2009 році – звільняти командирів, у яких в частині відбувається суїцид. З того часу тортури як система придушення особистості солдатів зникли.

– Що Ви думаєте про ідею призову чеченців до російської армії? За цю ідею активніше за інших виступає глава Чечні Рамзан Кадиров.

Це діти, які виросли під бомбами, у голоді й холоді. Коли спробували призвати перших 500 чеченців, вони навіть форму не хотіли одягати

– Рамзан Ахматович навіщось захотів, щоб їх призивали. Я абсолютно не розумію, навіщо це йому потрібно. Тому що закон, на який Кадиров посилається, що, мовляв, якщо молоді люди не пройдуть військову службу, їх не візьмуть на держслужбу, – цей закон можна оскаржити і зробити все по розуму. Рамзан Кадиров як глава регіону відповідає за військовий облік в Чеченській республіці, і цілком міг би зробити, щоб хлопцям просто по-іншому цей військовий облік оформили. Адже йдеться про молодих людей, які народилися у війну, якщо не в першу, то в другу. Це діти, які виросли під бомбами, у голоді й холоді. Коли спробували призвати перших 500 чеченців, вони навіть форму не хотіли одягати. Для них в будь-якому випадку ця армія – російська – була армією окупантів. Вони, може, самі снаряди підносили. Тому ця історія зовсім божевільна – зараз відправляти чеченців до російської армії. Що влада тепер зробить?

– На Кавказі є сильні організації солдатських матерів?

– Сильні тільки в Дагестані. У Махачкалі Комітет солдатських матерів республіки Дагестан, там жінки дуже енергійні. А в інших республіках Кавказу в основному для проформи. Сергій Іванов перед тим, як покинути пост міністра оборони, придумав таку штуку, як батьківські комітети при військкоматах, військових частинах. Ось такі організації є – імітаційні. Активні жінки в будь-якому статусі допомагають. Важливо, щоб людям було до кого звернутися, щоб від них не відмахувалися.

– Рамзан Кадиров у зв’язку з нещодавнім нападом групи бойовиків на Грозний сказав, що за вчинки дітей повинні відповідати їхні батьки. Із такою постановкою питання, схоже, чеченським солдатським матерям взагалі не дадуть слова сказати...

Руйнування будинків терористів стали практикувати не зараз, це все вже робили федеральні війська в другу чеченську війну

– Я сподіваюся, що Рамзану Ахматовичу хтось вже підказав, що більше цього говорити не можна. Тому що цей принцип колективної відповідальності російською Конституцією заборонений. І якщо влада Чечні посміє так зробити, то я думаю, що знайдуться правозахисні організації, які зможуть захистити людей. До того кошмару, який відбувається зараз на Північному Кавказі з різних причин і в різних місцях, ще не вистачало тільки спалених і зруйнованих будинків сімей можливих терористів. А, можливо, і не терористів зовсім. Цивілізовані люди завжди запитують: а де докази? Руйнування будинків терористів стали практикувати не зараз, це все вже робили федеральні війська в другу чеченську війну – закидали гранатами підвали, де діти і люди похилого віку від облав і нальотів федералів намагалися сховатися. У нас національна хвороба в Росії – амнезія, втрата пам’яті. Не так це вже давно це все було.

Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG