Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 15:27

Це не журналістський матеріал, тому що в ньому немає неупередженості. У ньому немає ні слова вигадки. Але в ньому занадто багато любові

Дар’я Костенко

Цей текст присвячується всім українським волонтерам.

День 1. Мир

Якби я була Хантером Томпсоном, то почала б зі слів «у мене було». І далі йшов би найбезглуздіший список для людини, яка зібралася на війну.

Три плюшеві ведмеді, два кілограми «корівок», ще три кілограми шоколадного цукерок, 20 подарункових мішків і новорічні листівки від небайдужих москвичів – українським військовослужбовцям та волонтером.

Не те щоб це все було необхідно, але коли збираєш колекцію, зупинитися вже складно. :)

Українські друзі-волонтери погодилися взяти мене в поїздку, рідкісне везіння. Місце у волонтерській машині - на вагу золота, вона зазвичай зайнята вантажами. Тому «туристів» беруть із собою рідко.

І не тільки тому.

Волонтери – кровоносна система цієї війни, її маленькі безрозсудні еритроцити. На машинах, які розвалюються від старості, придбаних де-небудь у Польщі за півціни, вони доїдуть куди завгодно. Вони їдуть під обстріл в Піски і Щастя, крадуться полями і путівцями, територіями сепаратистів, щоб привезти в яку-небудь «ж..у» теплі речі, їжу, медикаменти та дитячі малюнки. Найнеобхідніше на фронті.

По «ту сторону» волонтерів ненавидять, набагато більше, ніж звичайних солдатів, і майже так само, як Права сектор. Потрапиш в полон – не розраховуй, що тебе обміняють.

Нонкамбатант? Не чули. Ласкаво просимо до ями, синку.

Ті, хто не хоче здаватися в полон, ховають в тайник гранату.

*****

Ми мовчки погоджуємося, що, мабуть, краще вибухнути. За вікнами ллє дощ, ми збиралися виїхати з Харкова до 9 ранку, але виходить, виїдемо тільки після 12-ї. «Картина маслом. Інтелігенція їде на війну», – сміється Женька. Ми сидимо на підлозі і фасуємо цукерки та листівки по новорічних пакетиках з Дідів Морозів. Док розпихує по кишенях рації та інші корисні речі, спостерігаючи за святковою вакханалією.

Фасування цукерок

Фасування цукерок

Листівки-цукерки зібрала наша група москвичів, які допомагають українським волонтерам. Дружнє вітання, посольство доброї волі в наші безглузді часи.

Подруга Волька засадила підписувати листівки свою дочку – підлітка-анімешницю. «У рамках політінформації», – суворо сказала вона.

Сподіваюся, там немає чого-небудь про Наруто. :)

*****

Їдемо вчотирьох. Максимович, з Правого сектора, сяде за кермо. Я, Док і Женька – пасажири.

Точніше, вп’ятьох, якщо рахувати щасливчика.

Щасливчик – мікроавтобус бальзаківського віку, по-старечому примхливий і по-дівочому непередбачуваний. Схоже, що в нього вселилася чиясь безсмертна і дуже винахідлива душа. Ніколи не знаєш, що відмовить цього разу. У нього летіли гальма, він намертво глох на трасі, і сповзав в кювет. Загалом, все як в анекдоті: «Зник собака: одне око, шкутильгає на задню лапу, одне вухо покусане, іншого – немає зовсім, на морді три шрами. Відгукується на кличку Щасливчик».

Док, Женька, Максимович і Щасливчик. Троє в човні, не рахуючи фотографа.

Троє та Щасливчик

Троє та Щасливчик

Наш маршрут розрахований на 2 дні, а там як пощастить. За день до нас на тій же трасі, якою ми поїдемо в Дебальцаве, машина волонтерів потрапила під обстріл.

«Вони вирулювали і перекинулися на трасі. Але народ був бадьорий, підготований – вискочили четверо, навалилися, прямо під обстрілом поставили машину на колеса і поскакали далі. Всі живі-здорові», – розповідає приятель.

– Жити захочеш – і не так зробиш! – усміхається Док.

– Нііі, нам завантаженого Щасливчика вчотирьох не підняти, – Женька реалістка і не вірить у чудодійну силу стресу.

Женька і дитя

Женька і дитя

Женьці 30, у неї вища математична освіта та скептичний погляд на світ.

Вона працює в IT, програміст-тестувальник. Волонтер – у вільний від роботи час, в результаті вільного часу у неї не залишається взагалі. Як і грошей. Сьогодні з ранку вона залишила півзаробітку на ринку – закуповувала їжу для військовослужбовців.

У Женьки вдома – чоловік і маленька дитина. «Мати-волонтер – біда в сім’ї, – сміється Женька. – Ще трохи, і мене звільнять не тільки з роботи, а й з дому. Так що давайте ось без пригод. З’їздимо і повернемося».

І ми їдемо.

*****

На трасі стіною ллє дощ. Ми їдемо через Ізюм і Слов’янськ в Димитрове.

Перша мета – дитяча лікарня в Димитрові. Ми веземо туди кілька ящиків з медикаментами. Димитрове поруч з Червоноармійськом, це майже «прифронтове» місто, і лікарня періодично приймає не тільки поранених цивільних, а й бійців.

Темніє швидко. Дороги заставлені блокпостами, ми зупиняємося на кожному і скидаємо якусь дрібницю. Розмінна монета прифронтової смуги – цигарки і батарейки, як раніше були сіль і сірники.

– Хлопці, вам щось потрібно?

– Н-н-нам би що-небудь сухого з одягу – клацає зубами з темряви солдат з нашивками «Беркута». З нього ллє струмком. Колишній противник, може, й він стояв на Майдані за низкою щитів, а Максимович дивився на нього, стискаючи в долоні пляшку з Молотовим.

– Зараз знайдемо, – Док і Максимович виходять під дощ і риються у вантажах. Док взяв із собою кілька ящиків з «цивільними» теплими речами. Вони не всім потрібні, армія вже більш-менш одягнена. Але ось в нагоді.

Хлопець з «Беркута» з жартує і задивляється на мене та перевіряє, чи є у мене обручка. Є. Щоби втішити його, я даю йому новорічний подарунок від москвичів, з цукерками і листівкою.

«Дожили, – кидає через плече Максимович, розвертаючись на виїзд з блокпоста. – Правосек привіз ментам подарунки від москалів».

І сміється.

*****

У Димитров приїжджаємо вночі. Дитяче відділення місцевої лікарні переповнене батьками з дітьми. Ми сидимо на сходах і чекаємо завідуючу, вона під’їде прийняти ліки через 40 хвилин.

Док розповідає щось про неточність Всесвіту. Женька міркує, як би це непомітно проникнути до туалету дитячого відділення і не отримати по шиї від чергової медсестри.

Док у Димитрівській лікарні

Док у Димитрівській лікарні

Женька у лікарні

Женька у лікарні

Док і Максимович

Док і Максимович

Завідуюча приїхала. Розвантажуємо ящики з ліками.

«Після того, як Джорджа повісять на шибениці, гіршим пакувальником в світі стане Харріс, – із насолодою цитує Док, риючись в ящиках під зливою. – Максимовиче, це я про тебе!»

У відділенні плачуть діти, батьки повз нас тягнути малюків в консультацію і назад, озираючись на шеврон «Правого сектора» в Максимовича на плечі.

«А сепарських немовлят поміняємо на ліки і з’їмо», – шепоче мені на вухо Док. Без стьобу з «московського журналіста» він не витримує і години.

Максимович здає ліки

Максимович здає ліки

Максимович звірив ящики з відомостями і говорить завідуючій про сильний препарат для постраждалих з великою площею опіків.

«Це особисто від нас про всяк випадок, для бійців. І ось ще: тут в основному екстрені знеболюючі. Ми будемо підвозити ліки регулярно, безкоштовно. Головне – добре ставтеся до наших хлопців».

Завідуюча дивиться на нього втомленими очима.

– Мені можна використовувати ці ліки на мирних жителів? Наприклад, коли дітей з опіками привезуть?

Максимович ніби намагається проковтнути те, що застряє у нього в горлі.

– Що ми, не люди, чи що? Звичайно, лікуйте. Тільки хлопцям що-небудь залиште.

(Лікарні в прифронтових містах – окремий головний біль. У них не вистачає всього. У багатьох частина персоналу підтримувала і підтримує проросійські сили. Влітку, коли лінія фронту рухалася туди-сюди, були випадки – «здавали» поранених українських військових. «Привозиш їм ліки, а вони на тебе вовком дивляться, так і пропалюють очима, – розповідає Максимович. – До хлопців погано ставилися, не лікували. Але це не тут, тут ніби нормальні»).

Максимович стоїть біля ганку, під зливою і курити. На ганку курити не можна, там проходять батьки з дітьми.

Діти у Димитрівській лікарні

Діти у Димитрівській лікарні

*****

Ми доїжджаємо до наступної точки, це Артемівськ. Час влаштовуватися кудись переночувати. Всі втомилися, їхати в «червону зону» темрявою. По дорозі Док дзвонить знайомим артилеристам, на чий бліндаж ми розраховували. Але їх підтопило дощем, і нам потрібно шукати де переночувати десь у місті.

Квартири та готелі забиті під зав’язку. Червоний Хрест, військові, волонтери та «пенсійні туристи» – люди з території «ДНР», які приїжджають в довколишні міста, щоб оформитися як біженці і отримувати пенсії та допомоги.

Нарешті, ми знаходимо собі єдиний номер, одномісний, куди увалюємося вчотирьох. Після дня в полях дико сидіти посеред євроремонту і пити чай та коньяк. Завтра ранній підйом, вже перша ночі, але ні, нам ще треба поговорити.

*****

– Звідки такий позивний – Максимович?

Максимович, який вже напідпитку і сонний, пожвавлюється.

– Максимович, він же Кум – це відомий лікар УПА, він врятував сотні людей. Він був євреєм, його звали Самуель Нойман. У роки війни повстанці УПА врятували його, і він залишився з ними до кінця. Загинув у 1946 році, в бою з НКВД, захищаючи госпіталь з пораненими повстанцями.

А Нойман взяв свою кличку на честь іншого лікаря. Був у 18-му столітті такий відомий український медик Нестор Максимович Амбодик-Максимович. По-батькові та прізвище однакові. Через це він узяв собі приставку до прізвища – Амбодик. Значить – скажи двічі. Він навчався медицині в Страсбурзі, викладав у Петербурзі, написав перший в Російській імперії підручник з акушерської справи. Він мій земляк – народився в селі Веприк Полтавської області. Мої предки теж родом звідти.

*****

Максимович

Максимович

Максимович – високий, незграбний, похмурий і в окулярах з потужними діоптріями. Лікар, кандидат медичних наук, психіатр, фахівець з неврозу.

Викладав в українських вузах, здається, всі дисципліни, які мають хоч якийсь стосунок до його спеціальності, – від гіпнозу до соціальної психології.

«Він насправді сонячний хлопчик, – шепоче мені Женька. – І тільки іноді в нього включається режим «злий правосек». Я думаю, це посттравматичний синдром».

Док і Максимович були медиками Майдану. Харків’янин Максимович їздив до киянина Дока відмитися від сажі і поспати.

Док оперував в лікарні в Будинку Профспілок. Досі він заводиться, якщо при ньому розповідають про «згорілих поранених під час пожежі у профспілках». Тоді спецназ зробив спробу штурму, і в Будинку почалася пожежа.

«Не було там згорілих поранених! Пі... ж. Ми всіх евакуювали! – Сердиться Док, від чого ще більше стає схожий на сивого ведмедя. – Не евакуювали тільки померлих».

«А пам’ятаєш, як ми проспали стрілянину 20 лютого, – озивається Максимович. – Із 18 по 20 лютого постійно на ногах, штурм за штурмом. І тільки впали поспати – на тобі!»

Максимович один з перших ще під час штурму Будинку Профспілок пішов розгортати медпункт прямо в соборі Михайлівського монастиря. Багато сперечалися: у соборі категорично заборонено проливати кров, а хірург її так чи інакше проливає. І тоді православний Максимович сказав: «Заносьте поранених. Нехай гріх буде на мені».

І два дні після цього весь Михайлівський монастир замолював гріхи лікаря-психіатра, з позивним Максимович.

*****

«Пам’ятаю, під час Майдану лежав у нас у профспілках поранений в плече хлопець з УНСО. Ми йому кулю витягли з-під ключиці, – згадує Док. – Його побратим взяв кулю, покрутив у руках:

– Ого! 7,62! Дай хлопцям покажу.

– Ні! Це – моя! Іди собі свою пошукай.

«Начебто все правильно, але якось двозначно!» – сміється Док.

Ми падаємо спати ближче до першої. Завтра нас чекає підйом о 6-й ранку і вилазка в Дебальцавський мішок

Автор тексту і фото – Дар’я Костенко, білоруський журналіст, зараз працює в Москві

Оригінал матеріалу на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG