Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 02:30

«Нашу армію ми зліпили самі, з того що було»

Дар’я Костенко

День починається о 6-й ранку з п’ятихвилинки ненависті. Ми дружно ненавидимо будильник.

Швидко збираємося, розпихуючи по кишенях документи та рації.

Насамперед їдемо на хлібозавод. Друг хоче відвезти військовим 100 буханок теплого свіжоспеченого хліба.

Похмура продавець у магазині, здається, не дуже хоче допомагати фронту: «Ні, з піддонами не продамо. І великих мішків теж немає».

Хлопці їдуть в супермаркетах по пакети, а я йду фотографувати чергу в місцевий совбез. Артемівськ – «прифронтове» місто. Люди з територій ДНР/ЛНР приїжджають сюди оформляти собі українські пенсії та допомоги. Місто кишить як справжніми біженцями, так і тими, хто приїжджає, стає на облік, оформляє пенсію – і повертається додому.

У магазині хлібозаводу

У магазині хлібозаводу

*****

Сірі, насторожено обличчі. Побачивши фотоапарат, відвертаються. Черги годинами простоюють на вулиці – добре, що зараз не мороз.

«Пенсійний туризм» – предмет запеклих дискусій в Україні. З реальними біженцями питань немає. Але платити пенсії людям, які потім повертаються на території, підконтрольні сепаратистам? Чи залишити їх помирати з голоду?

Черга в «соцзабез»

Черга в «соцзабез»

Одні кажуть: «Вони кричали: «Росія, прийди», – били наших поранених і ставили до ганебного стовпа Ірину Довгань. Навіщо фінансувати терористів». Інші: «Вони все одно наші громадяни, свою пенсію вони заробили, і в будь-якому випадку, люди похилого віку не повинні вмирати від голоду».

А поки суд та діло, «кривава хунта» поставила навпроти совбезу два біотуалети і розгорнула військовий намет, де можна зігрітися, щоб не врізати дуба, годинами стоячи в черзі.

У наметі топиться буржуйка, мужичок рубає дрова, за столом сидять похмурі жінки і заповнюють якісь папери.

Намет біля «соцзабезу», де можна зігрітися

Намет біля «соцзабезу», де можна зігрітися

Про політику і війну тут не говорять. Говорять про те, як правильно заповнити документи і куди вписати номер паспорта.

*****

На виїзді з Артемівська я бачу перші в цій поїздці сліди боїв. Зруйнований паркан танкової частини: її штурмували бойовики, паркан і споруди знесло пострілами з танка, але українські військові відбилися.

Танкова частина в Артемівську

Танкова частина в Артемівську

– Нахрін її взагалі було штурмувати – кладовище металобрухту, – дивується Док.

Поруч зі знесеним парканом – цілі, іржаві наскрізь ворота, які, здається, можна знести не пострілом з танка, а штурханом.

З цього моменту війна все ближче.

*****

Насамперед ми заїжджали до артилеристів – Док привіз їм пристрій нічного бачення.

На саму батарею нам не проїхати: вона глибоко в полях, там після нічного дощу все розкисло. Застрягнемо в багнюці і ми самі, і наш Щасливчик. У військових на чоботях по півтонни рудої, липкої глини.

Правду кажуть: війна – це бруд. У самому прямому сенсі. Він скрізь – липне до чобіт і коліс, у ньому буксують машини і у нього ж лягають поранені і померлі. В жирний вугільний донецький пил, в червону глину.

Війна – це коли земля стає брудом.

*****

«Хто був хорошим хлопчиком, тому Дід Мороз приніс подарунки!» – Док вручає Сашку пристрій нічного бачення. Сашко сяє як вихованець дитячого садка, який отримав у подарунок машинку.

Сашкові 25, він – рядовий і одночасно, фактично, старший офіцер батареї. Він єдиний тут – з вищою технічною освітою, колишній «золотий хлопчик», зараз артилерист. Так що складні розрахунки – все на ньому.

«Класна штука. Нам би зараз ще тепловізор», – підлизується Сашко.

*****

Бочком бочком підтягуються інші артилеристи – і молоді хлопці, і похмурі дядьки років за сорок.

Один з них схожий на мого батька як дві краплі. Той же поліського тип – широкий ніс, акуратні вуса, лукаві блакитні очі.

– Микола я, з Вінниці.

– Даша.

Історія звичайна: мужик прийшов у військкомат і попросився до армії. Багато косять, але багато і йдуть добровольцями.

Я протягую йому до рук подарунок від москвичів.

Він читає листівку і дивується.

– Правда, з Москви? Ну, передай їм від дядька Миколи: ми з вами все одно брати. Зрозуміло? Так і передай. Давайте вже, Путіна геть.

Навколо нас вже натовп народу. Як же, волонтери приїхали, сміх і радість ми приносимо людям.

«Ходімо, ми вам покажемо, як живемо», – штовхає мене в бік молодий хлопець. Ми з Женькою протискаємося у двері, обвішані ковдрою. Слідом за нами з лайкою мчить дядько в окулярах і з жовтою нашивкою – хтось на кшталт політрука.

– Не можна! Там нарада офіцерів! Назад!

– Ось же пі..рас, – шепоче хлопець, який хотів нам показати бліндаж. – Вибачте, дівчатка. У гості запрошу після перемоги.

Через п’ять хвилин артилеристів збирають на шикування. Ми розвертаємося і виїжджаємо. Останнє, що я бачу у вікно – дядько Микола розгорнув і жує московську «Корівку».

*****

– Ну, як тобі хлопці? – запитує Док в Максимовича.

– Та нормально. Ситі, одягнені, всі розуміють, навіщо вони тут стоять. Не те, що влітку, коли воювали роздягнені-роззуті, і всього не вистачало, навіть води.

«Нашу армію ми зліпили самі, з того що було», – каже мені Женька. – Місцями – з лайна і палиць. Ти подивися, на чому зараз їздять тербати (батальйони територіальної оборони, добровольці). Половина машин – мотлох громадянський, які або волонтери подарували, або самі у кого-небудь «відтисли».

Влітку я бачила, як Харківський військовий госпіталь висувався на передову. Йде колона вантажівок, одна за іншу старша, а у них складені столи якісь кривоногі. Ось так і воюємо. Та що там, нещодавно волонтери скидалися на новий операційний стіл Харківській лікарні. А ми прифронтове місто, твою маму. Чому не чешуться МОЗ та Міноборони?!

Яна кілька секунд мовчить і по-господарськи додає.

– Пацани, до речі, такий стіл придбали.

Женька киває за вікно, де якраз видно якісь чергові укріплення.

– Ні, ну а зараз подивишся – майже справжня армія.

Головний ресурс, якого не вистачає волонтерам, – гроші. Є й робочі руки, і час – немає грошей. Влітку жертвували більш активно, а тепер затишшя на фронті – вичерпався і потік пожертвувань.

«У людей просто закінчуються гроші», – зітхає Док.

*****

Док подібний на старого пірата: рання сивина, у вусі сережка з хрестиком, ведмежа статура борця вільного та веселі, злі іскорки в очах.

«Військово-польовий гінеколог», – відрекомендувався він при знайомстві. За основним фахом Док – акушер-гінеколог. Він працює в одній з найвідоміших клінік в Україні.

Крім тих днів, коли він бере вихідні і їде на фронт як волонтер.

Друга спеціальність Дока (яка колись була першою) – військовий хірург.

На Майдані він зашивав поранених в тому ж госпіталі в Будинку Профспілок. Лікарня згоріла під час штурму, і Док переїхав до Михайлівського собору.

«Пам’ятаю, знизу кричали про евакуацію – беркути були зовсім поруч, – говорить він. – Намагаюся умовити жінок-лікарів, сестер, волонтерів йти в Михайлівський. Не йде ніхто. Зникають з очей на пару хвилин і залишаються. Раптом до мене підходить медсестра (років сорока, маленька така), заглядає мені в очі і дуже серйозно запитує: «А якщо ми підемо в Михайлівський, ви не будете вважати нас зрадниками?"

Комок в горлі ...

У березні після Майдану ми з самообороною патрулювали наш район. Міліція просто не виходила на роботу, і незрозуміло було, чия влада. Місто наповнили квартирні крадіжки, гоп-стоп.

І тоді ми пішли в міліцію. Приходимо, запитуємо у чергового – хто сьогодні повинен бути в патрулі? – Такий і такий. – А де вони? – Один сказав, що хворий, інший взяв вихідний. Беремо адресу «хворого», їдемо до нього. Він сидить перед телевізором і п’є горілку. Вириваємо його з крісла, змушуємо одягнутися за формою і взяти документи, садимо в машину. Він – «офіційний» міліціонер, ми – дружинники, добровільно допомагаємо міліції. Так і патрулювали. Скільки квартирних крадіжок розкрили по гарячих слідах...».

*****

«Я – спадковий військовий, – говорить Док. – Мій предок, козацький старшина, отримав особисте дворянство з рук Петра I. Знаєш, за що? У битві під Полтавою взяв у полон шведського офіцера. Той віддав йому свою шпагу. Уявляєш? Таке відчуття, коли береш її в руки ... словами не передати».

«Батько мого прадіда по матері був предводителем дворянства. І ніколи не приховував цього, навіть в 1930-і роки. Мій дід, пішов воювати за червоних у громадянську війну, йому тоді було 16 років. Він штурмував Перекоп, а з того боку за білих Крим захищав його рідний дядько. Така у нас сім’я, завжди воювала.

Мій дід загинув під Москвою в сорок першому, він був політруком полку. До 1972-го він вважався зниклим без вісті: його іменний пістолет знайшли, а документи і його самого – ні. Тому моїй мамі важко було вступити до вузу. Батько пропав безвісти, їй говорили – а раптом він здався в полон? А раптом він у вас десь на Заході?».

«Мама ніколи не була в партії. Її хотіли підвищити до головлікаря лікарні, але для цього потрібно було вступити в КПРС. Вона по-тихому відмовилася і пішла в рядові лікарі. Мені пощастило, у нас була дисидентська сім’я. Такі тихі кухонні дисиденти. Далі розмов на кухні це не йшло, зовнішньо – законослухняні радянські громадяни. Але все, що потрібно зрозуміти про СРСР, я зрозумів з дитинства».

«Прадід був суворий такий мужик. Весь сивий, з довгими вусами, високий, сухорлявий і прямий – як тростина. Суворий – з дітьми слова зайвого не скаже. Як італійський дон – хіба що допустити перстень поцілувати».

«Одного разу він покликав мене до себе – напевно, відчував, що скоро помре. Взяв за плечі, подивився мені в очі – я досі пам’ятаю цей погляд. І сказав: «Ти зараз не зрозумієш мене. Але ти просто запам’ятай. Головне, що у нас є – це Україна. Наша Батьківщина. Найдорожче для нас. Ми – дворяни. Ми живемо для того, щоб захищати нашу Україну. І померти за неї, якщо буде потрібно. Запам’ятав? Це нічого, що ти не розумієш. Потім зрозумієш».

Док ніяково ворушиться: затекла нога. Він ходить з тростиною і більше не може виконувати операції – підводить координація. Це наслідки контузії в Грузії, в 2008 році.

«Як тільки наприкінці липня почалося, ми з друзями вирішили їхати до Грузії волонтерами. Українських волонтерів, які приїхали туди, зібрали в Тбілісі, перед нами повинен був виступити Саакашвілі. Він не зайшов на трибуну – він спустився до нас в зал. І сказав приблизно наступне: «Спасибі, що відгукнулися. Зі зброєю в руках, особливо в разі потрапляння в полон, ви завдасте для репутації Грузії більшої шкоди, ніж користі від вас на фронті. Але нам потрібні водії, інструктори, медики. Кожен, хто вміє щось робити, – крок вперед».

Так Док став лікарем мобільного госпіталю.

«В’юк на віслюку і на плечах – там де ми були, машина не пройде. Я був головлікарем, а ще зі мною був місцевий фельдшер, Вахтанг. Його застрелив російський снайпер. Непрофесіонал, може, й наказу такого не отримував, просто пополювати захотілося.

Гори були повні російських снайперів, навідників, коректувальників. Так цікаво було лежати на околиці ущелини, чути по радіо, що російських військ в Грузії немає, і одночасно бачити вдалині колону російської техніки.

Ми переїжджала з місця на місце. Знаходимо майданчик – розгортаємо намети, ставимо госпіталь.

Обстрілювати? Обстрілювали. На червоний хрест на наметах їм було начхати. У мене вже чуйка розвинулася. Якось знайшли зручний майданчик, почали розгортатися – а мені не хочеться. Страшно, як ніби в спину хто дивиться. Наказую: хлопці, згортаємося і міняємо майданчик. У мене були прості хлопці, місцеві рядові, їм дали наказ – треба виконувати. Тільки відійшли звідти – майданчик накриває мінометним залпом.

А в той раз підвів я хлопців. Чуйка не спрацювала. Лікарню накрило «Градом» – це мені потім вже розповіли. Вибуху, яким мене контузило, я не чув. Прийшов до тями вже в російському таборі для полонених. З усього госпіталю нас четверо живих залишилося. Мені хлопці кинули в кишеню документи нашого убитого грузинського медбрата. Це мене і врятувало: побачили б що українець – шльопнули б без розмов.

З табору ми втекли. Мені після контузії було погано: рвало кожні 20 кроків, не міг говорити, майже не чув. Руки-ноги не слухають, втрачаю свідомість. Під час вибуху з мене зірвало берці, так і залишився босий. Йшов через гори босоніж, ноги обмотав усіма ганчірками, які були, і все одно на підошвах шкіри не залишилося – голе м’ясо. Якщо втрачав свідомість, побратими мене тягнули.

Через три дні ми вийшли до своїх. До того моменту і війна закінчилася. Після контузії в мене погана координація рухів: ти бачиш, ходжу з паличкою. Більше не можу робити операції, як раніше – руки вже не ті. Для хірурга недостатньо гарні. На Майдані, правда, довелося, але там тільки прості операції.

«Ми з тими трьома замовили собі однакові сережки на пам’ять», – він повертається до мене вухом, щоб показати сережку – хрест на кільці.

«Один із тих трьох загинув цього літа під Іловайськом».

******

Максимович, який втомився слухати наші розмови, дістає з бардачка касету – в машині раритет, стара касетна автомагнітола.

«Правосеки перейшли до тортур мирного населення», – жартую я. На касеті, на мій подив, якась добірка умовного російського року.

Блокпости на дорогах все частіше, ми на трасі, що веде в Дебальцавого.

Села, які належать сепаратистам, видно з дороги – до «чужої» території рукою подати. Мені це дуже нагадує Ізраїль. Ті ж нерівні пагорби-долинці, в короткій випаленій траві, ті ж села, видно за кілька кілометрів. Тільки більше дерев.

«Дебальцевський котел»

«Дебальцевський котел»

Їдеш по дорозі, а за залізною сіткою – палестинські території. Місце, де тебе ненавидять і де діють інші закони. Чужі землі.

Навіть трасу, чесно кажучи, українська армія контролює вельми умовно: в зеленці періодично з’являються диверсійно-розвідувальні групи з ДНР, вони полюють на військових та волонтерів, а на них полюють українські розвідники.

*****

Ми щипала пальцями буханець білого хліба, дивимося по сторонах – погода сьогодні сонячна – і слухаємо те, що невибагливий Максимович вважає музикою.

«Есть только миг между прошлым и будущим, именно он называется жизнь», – хрипить динамік.

«... А в хлібі Паніковський проробив мишачу діру. Після чого бридливий Остап викинув хліб-сіль на дорогу», – задумливо цитує Док, дивлячись на наші поколупування півбуханця. І ми починаємо реготати, заглушаючи магнітофон. Може, даремно імперці плутають бендерівців з бандерівцями? Хлопці – ті ще авантюристи, як і Остап з товаришами, а Щасливчик – трохи більш талановитий нащадок «Антилопи Гну».

Пусть этот мир вдаль летит сквозь столетия,

но не всегда по дороге мне с ним,

чем дорожу, чем рискую на свете я,

мигом одним, только мигом одним.

Док дістає з-під ящиків в багажнику гвинтівку і кладе її перед собою.

Хліб війни

Хліб війни

Автор тексту і фото – Дар’я Костенко, білоруський журналіст, зараз працює в Москві

Перша частина матеріалу – тут, оригінал – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG