Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 00:58

Якщо я переживаю біль, то нехай 10 інших матерів не страждає – мама бійця


«Розумію, що це обов’язок мого сина захищати країну. Він захищає інших»

Анна Левицька із Львівщини – мама трьох синів. Старшому Андрію– 23, Василеві– 22, Романові – 18. Андрій від березня на Сході. Він танкіст 24-ї механізованої бригади, молодший лейтенант. Один раз приїздив додому і мама побачила обпечені руки сина. Анна Левицька за 10 місяців, відколи син на війні, вже навчилась давати раду своїм емоціям, терпіти біль, але з серця він не зникає ні на мить.

«Ото мій Андрій, його приймають в академію. Ось тут п’ять років тому складає присягу. Перше навчання, ледве сумки донесли на полігон…». Анна Левицька часто переглядає фотографії. Андрій і Василь, між якими рік різниці у віці, ходили в один клас у школі. Ніколи старший син не говорив, що хотів би стати військовим. Та й у родині не було і немає офіцерів.

Думала, що моїх синів армія мине. Ніколи у страшному сні не могла б подумати про війну… Хоча була свідома, що у мене росте три хлопці

«Як хлопці були менші, то з татом щось робили на подвір’ї і я почула їхню розмову про армію. А я кажу, а чого мене ніхто не питає. Може, я не відпущу. А у відповідь почула, а хто запитає… Думала, що моїх синів армія мине. Ніколи у страшному сні не могла б подумати про війну… Хоча була свідома, що у мене росте три хлопці. Але така моя материнська доля», – говорить Анна Левицька.

Від березня, коли син поїхав на Схід, життя не лише мами, але й усієї родини змінилось. Кожен день пов’язаний лише думками про сина, брата і новинами з зони військових дій. Перші дні були дуже важкі, все валилось з рук.

Молитва на самоті

Анна Левицька спершу не могла впоратись з власними емоціями. Цей материнський біль годі описати словами. На початках, каже, навіть складно було молитись.

Я розумію, що це обов’язок мого сина захищати країну. Він захищає інших

«Я стараюсь, коли спілкуюсь з сином не показувати свій біль, – каже вона. – Стараюсь втримати все у собі. Отак тримаєш, тримаєш, але в один день мусиш вилити. Для мене це найкраще побути наодинці, помолитись. Нині я розумію, переконую себе, що це обов’язок мого сина захищати країну. Моя дитина обрала для себе такий шлях. Може він собою заступає сотню тих, хто не пішов служити, не зміг з якихось причин. Він своїм обов’язком захищає інших. Мені хочеться, щоб якомога менше матерів відчули цей біль. Вже рік у тому болі. Навіть десь і втягнулась… Дай Боже, щоб інші матері того не зазнали, не відчули. Якщо я, то переживаю, то нехай десять інших матерів не страждає».

Син приїжджав у короткотермінову відпустку один раз. Одразу зі своїми бойовими друзями поїхав на могилу побратима. За кілька днів йому важко було адаптуватись до звичайного життя, ставав жвавішим лише тоді, коли спілкувався телефоном з товаришами по службі. Батьки не зачіпали теми війни, втрат, які понесла бригада, в якій служить Андрій. «Я розуміла, що йому важко, що він пережив», – зауважує мати. А обпечені руки сина «промовляли» все без слів.

Матері потребують спілкування

Молодші сини Анни захоплюються братом. Василь дуже хотів одразу їхати на Схід. Двічі його викликали у військкомат, але не мобілізували, потім хотів піти добровольцем. «Зараз відправляє посилки бійцям. Андрій має навички, а він – ні. Каже, що тут немає що робити, треба йти туди. Я не витримаю цього, моє серце зупиниться.. Може ці мої слова його стримують. Але він каже, якщо захоче – не втримаєш», – говорить Анна Левицька.

Найважче на душі, коли час свят. Великдень родина святкувала без Андрія. Невдовзі – Різдво. Мама втішилась вісткою, що син може приїде у відпустку. Це б для неї було найбільшою радістю.

Обов’язок моєї дитини, шлях, обраний ним, змушує мене пережити

«Слухаєш отак себе, особливо у святкові дні, думаєш – сісти, виплакатись, щоб воно пройшло повз тебе? Не хочеться, – каже вона. – Бо треба жити і все це прийняти, пережити. Обов’язок моєї дитини, шлях, обраний ним, змушує мене пережити».

Щоби легше було емоційно, зазначає жінка, важливе спілкування з іншими матерями. Які чекають на своїх синів. Бо лише вони зрозуміли, бо теж долають свій біль. Анна Левицька вважає, що має бути місце, куди б могли приходити матері військових, щоб виговоритись і заспокоїтись. «Не стільки та допомога важлива, а саме спілкування з розуміючими тебе людьми».

  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG