Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 00:10

Потрібна культурно-мистецька реанімація Донбасу – Анжеліка Рудницька


«Пацифістська концепція мені близька, але не тоді, коли моїй країні боляче»

Гості «Вашої Свободи»: Анжеліка Рудницька, співачка, художниця; Олександр Демченко, донецький поет.

Олександр Лащенко: Пані Рудницька, останнім часом при тому всьому, що не покидаєте своїх основних занять, весь минулий 2014 рік фактично у Вас був присвяченій одній, основній темі. Ви допомагаєте українським військовим, організовуєте волонтерський рух, самі бували в містечку Щастя, що на Луганщині. Які Ваші враження від року, що минув? Справді ця територія, яка поки що залишається окупованою проросійськими бойовиками, буде в 2015 році українською, якщо завгодно, з ментальної точки зору, культурної?

Анжеліка Рудницька: Я дуже хочу вірити в це. Я навіть взагалі не ставила би питання, чи буде, я вважаю, що вона і є українською. Просто хотілося, що наші земляки, які пережили страшніше, ніж те, що ми пережили за цей рік, тому що ми це просто близько до серця сприймали, але ми не були занурені так глибоко у цю ситуацію, можливо, щось переоцінять, знайдуть в собі якісь нові сили жити якось інакше.

Анжеліка Рудницька

Анжеліка Рудницька

Хотілося би їх послухати, безумовно. Але я як невиправний оптиміст хочу вірити, що ми не будемо ставити питання про українськість чи неукраїнськість Донецької і Луганської областей.

– Ключове поняття! Ви називаєте зараз у нашій студії земляками тих людей, які мешкають на тій же Луганщині, з якими Ви спілкувалися, на Донеччині. Олександра Демченка Ви вважаєте своїм земляком, донеччанина.

Анжеліка Рудницька: Звичайно! Саша – друг. Тому це ще складніше.

Чому я кажу, що земляками? Один російський вчений, філолог висловив таку точку зору про «лінгвістичну війну». І мені здається, що ці наші неправильні формулювання, що «схід», «на сході», «Донбас» – ми все намагаємося відділяти. Тобто спочатку нас розділяли політтехнологи, а потім воно в’їлося настільки глибоко в нашу сутність, що ми почали підхоплювати оці завчені з медіа фрази, і ми їх повторюємо і повторюємо. А насправді це не так.

Я знаю людей, які залишилися там, на окупованих територіях

Я знаю людей, які залишилися там, на окупованих територіях, і вони берегли музейні експонати, вони допомагали слабшим. Так, вони не виходили кудись, бо вони неозброєні.

Не існує поняття «війна на сході». Війна в Україні! Будемо сприймати, як «на сході», ми теж є сепаратистами

– Спробуй вийти проти озброєних бойовиків. Навіть на мирний мітинг. У Донецьку в середині березня вийшли українські патріоти жодним чином неозброєні. Що вони у відповідь отримали!

Анжеліка Рудницька: Звичайно, що це наші земляки. І для мене не існує поняття «війна на сході». Війна в Україні! І поки ми будемо сприймати це, як «на сході», то ми теж є сепаратистами. Хіба ні?

Олександр Демченко

Олександр Демченко

Олександр Демченко: Тут важко сказати з приводу земляки чи не земляки. Звісно, земляки. Це питання навіть не виникає. Тим більше мені це казати взагалі не варто, тому що я сам з Донецька, корінний донеччанин.

Справа в тому, що ми побачили, коли їздили по містечках сходу, возили поетів, митців, музикантів…

– Я нагадаю, що пані Рудницька на Луганщині більше була.

Анжеліка Рудницька: Спеціалізується.

– А Ви, власне, по Донеччині.

Сєверодонецьк, Слов’янськ, Рубіжне і Краматорськ. Для багатьох це було дуже дивно, у Слов’янську прийшло просто послухати поетів 700 людей! Люди дуже спраглі до цього

Олександр Демченко: Ми з мистецьким об’єднанням «Остання барикада» їздили по Луганщині і по Донеччині. Тобто ми відвідали Сєверодонецьк, Слов’янськ, Рубіжне і Краматорськ. Це було в середині грудня. Пані Рудницька виступала у батальйоні «Айдар», перед військовими. А ми саме перед місцевими мешканцями. Це якраз містечка, які були звільнені. Всі вони були під окупацією терористів, під російською окупацією, а тепер вони звільнені. Ми поїхали і побачили, що (я в принципі знав цю ситуацію з середини) для багатьох це було дуже дивно – люди з великою зацікавленістю до цього ставляться. Наприклад, у Слов’янську прийшло просто послухати поетів 700 людей! У Слов’янську. Це було дуже дивно.

Це не дивно насправді, але дивно чути, що це на Донбасі. Тому що люди, по-перше, дуже спраглі до цього. От казали, що робили політики, політтехнологи – Донбас був дуже виокремлений, відокремлений від загального культурного процесу українського.

– Власне, ми це намагаємося у програмі сьогодні з’ясувати, щоб не було цього рубежу. Подолати цей кордон. Що для цього варто зробити? Ось такі поїздки дуже важливі?

Всім митцям, режисерам, літераторам, музикантам, науковцям треба всі свої зусилля спрямувати на схід України

Олександр Демченко: Зі свого боку я можу сказати, що всім митцям, режисерам, літераторам, музикантам, науковцям у тому числі, зараз треба всі свої зусилля спрямувати туди, на схід України, в ті проблемні, скажімо так, місця.

Анжеліка Рудницька: Це якраз проблема комунікації. Тому що, про що ми не починали би говорити, не вистачає комунікації. І люди з Донеччини і Луганщини, які їздили за кордон, які їздили у «Буковель» кататися на лижах чи пити воду у Трускавець і в Моршин, у них немає такої проблеми в голові їхній.

– Але насправді таких людей відносно небагато на Донеччині й Луганщині. Просто матеріально не мали можливості виїхати за межі свого рідного краю.

Анжеліка Рудницька: Зараз багато всіляких приватних ініціатив, коли артисти, поети, митці їдуть у східні регіони неокуповані і там працюють. І кажуть: ми вперше сюди приїхали, тому що нас сюди ніхто ніколи не запрошував. Тобто ми всі пасивні, ми хочемо, щоб нас запросили, як зірок, ми приїдемо, станемо на сцені, поспіваємо. Але зараз інша ситуація. Це якась месійність повинні бути в серці кожного митця. Він повинен знати, що це його обов’язок, що це його «десятина» перед країною.

– Ви зараз цим займаєтеся. Без зайвого компліменту. Зараз це констатую. Ви в Національному музеї в Киэвы проводили акцію. Багато мистецьких побратимів Вас у цьому підтримує? Чи не дуже?

Анжеліка Рудницька: У різних проектах по-різному. Але люди підтримують.

– Я знаю, що Сашко Положинський підтримує, Сергій Жадан свій внесок робить, інші. Не безпосередньо, можливо, з Вашим проектом, але все рівно свою лепту вносять. Співачка Настя Приходько. Відомо, скільки їй дістається від російських імперських…

Олександр Демченко: «Подруга хунти».

– Так. Навіть пан Кобзон, так званий «метр», дозволив собі обзивати. Не дарма, не дарма. Значить, її діяльність впливає. А чи не замало таких митців?

Патріотизм – це як дихати, як любити маму, як їсти. Любити країну – невід’ємна частина людини

Анжеліка Рудницька: Можливо, і замало. Я прочитала навіть рейтинг якийсь патріотичних зірок українських. Я кажу: Боже, це такий маразм, коли ми патріотизмом якось намагаємося мірятися, бо патріотизм – це нормальне життя людини. Тобто це як дихати, як любити маму, як їсти кожен день. Тобто любити країну – це невід’ємна частина людини.

– Ви давно навіть намагалися видати диск чи видали в Росії. Ваші колеги-співачки (я зараз не хочу не засуджувати, не хвалити), та ж Ані Лорак, інші, то вони мають певну аудиторію в Росії. Вони не хочуть її втрачати. Вони намагаються по цьому лезу бритви пройти. Ми за мир, ми за мир – жодних патріотичних підтримок. У цьому плані це дуже складна ситуація для деяких митців українських.

Не усвідомлюють себе українськими митцями. Кажуть, ми – «люди миру», ми – «голуби миру». Пацифістська концепція мені близька, але не тоді, коли моїй країні боляче

Анжеліка Рудницька: Вона складна, тому що вони, можливо, не усвідомлюють себе українськими митцями. Вони кажуть, ми – «люди миру», ми – «голуби миру». Пацифістська концепція мені близька, але не тоді, коли моїй країні боляче.

Я ніколи не ставила заробляння грошей вище за принципові речі

Я живу тим життям, яким живе країна, бо я – малесенька частина цієї країни. Вони вважають, що вони – якісь там «боги», а всі інші – це просто якась собі країна. Ну як? Я не уявляю собі, як можна себе відділяти? Я ніколи не ставила заробляння грошей вище за якісь принципові речі. Тому для мене таких питань не стоїть.

У Росії теж багато прогресивних, нормальних, хороших людей.

– Звичайно, є Андрій Макаревич, не тільки Йосип Кобзон.

Анжеліка Рудницька: Так. І ми теж їх знаємо.

– Діана Арбеніна. Можна перелічувати.

Комунікувати можна, але, не їдучи отримувати нагороди з рук російських медіа, які оббріхують твою країну

Анжеліка Рудницька: Так. Навіть не зірок я маю на увазі, а думаючих людей. Якось комунікувати з ними можна, але, не їдучи, отримувати нагороди з рук російських медіа. У тих же медіа, які розказують про жахи і оббріхують твою країну.

Час зараз не такий, що ти можеш відмовчатися, відсидітся. Серед моїх знайомих, які ніколи не висловлювали проукраїнську позицію, раптом усвідомлено противляться негативним процесам на Донбасі

Олександр Демченко: Так, тут важливо не стільки, чи виступаєш ти в Росії, чи видаєш диски, а в тому, як позиціонуєш ти себе, чітко висловлювати свою позицію з цього приводу. Тому що час зараз не такий, що ти можеш відмовчатися, відсидітся. При тому, що на тебе спрямована якась медійна увага. Ти – лідер якоїсь категорії людей громадської думки.

Це не тільки стосується митців, артистів. Це взагалі в суспільстві дуже проявлено. Тому що, наприклад, в моєму рідному Донецьку багато людей, які виїхали звідти, зараз живуть у Києві, в інших містах України. І серед моїх знайомих, які ніколи не були дотичні до якихось політичних процесів, не висловлювали якусь проукраїнську позицію, раптом виник цей момент, що вони абсолютно усвідомлено противляться цим негативним процесам, які зараз відбуваються на Донбасі. Вони допомагають військовим, волонтерською діяльністю займаються. Просто навіть люди, від яких я не очікував цього, кажуть, пишуть у себе у «Фейсбук» такі речі, про які раніше уявити я навіть не міг собі.

– Ми нещодавно розмовляли з Оленою Стяжкіною, істориком, письменницею, викладачкою Донецького університету. Вона зараз змушена викладати не в своєму рідному місті, а у Вінниці. Вона була гостем нашої студії. Вона наводила дані соціологічного опитування відразу після подій Майдану. Дві третини, за цими даними, донеччан були за єдину Україну. Зараз, коли така ситуація, коли чимало людей були змушені виїхати, тому що пряма загроза їхньому життю, все рівно пані Стяжкіна стверджує, що чимало донеччан, вони просто змушені таїтися, все рівно за єдину Україну у цих окупованих районах, в Донецьку, і тій же самій Горлівці, в Луганську.

А Ваші дані це підтверджують? Ви ж все рівно не втрачаєте зв'язок з донеччанами, які залишаються під окупацією?

Олександр Демченко: Справа в тому, як взагалі тут пояснюється, чому почалася так звана «російська весна».

– Вона так і не сталася. Як і «російське літо», як і «російська осінь», як і «російська зима».

Анжеліка Рудницька: Вони невдахи.

Олександр Демченко: Я читав експертні думки, що воно мало відбутися пізніше, наприклад, на президентських виборах наступних, якщо би Януковича не змістили, і були би президентські вибори після цього.

Після Майдану Донбас абсолютно нормально інтегрувався в загальноукраїнський простір культурний, інформаційний, зникли перепони в цьому, Партія регіонів

Справа в тому, що після Майдану стало зрозуміло, що всі перепони для того, щоб Донбас абсолютно нормально інтегрувався в загальноукраїнський простір культурний, інформаційний і так далі, зникли перепони в цьому. Тобто Партія регіонів, яка там правила абсолютно і контролювала цю ситуацію, втратила абсолютно всі важелі впливу на центральну владу. Ніяких перепон не було.

Тому що всі ці проросійські висловлювання, тобто «бандерівці», «хунта» і так далі – це все вже нав’язано російськими медіа, на які люди там звертають увагу. Без цього абсолютно ніяких проблем там не було би.

Єдине – там проблема мови. Але сказати, що це проблема – я там все життя живу, у Донецьку, то всі говорили російською.

– «Бандерівці» за Вами не бігали і рота Вам не закривали, якщо Ви російською говорили?

Олександр Демченко: Ніколи.

– Я дивився відео березневих подій, викладене в інтернеті. Ви не були тоді у Донецьку?

Олександр Демченко: Я вже у квітні був у Донецьку.

– От був той мітинг ще до всієї цієї «російської весни» і так далі, до Стрєлкова у Слов’янську. Тоді були жорстоко побиті українські активісти.

Олександр Демченко: Так.

– Були жертви.

Що це була за ознака? Це вже був перший показник того, що опоненти єдиної України готові до всього? Чи це були диверсанти, заслані Росією?

Хлопці після побиття у Києві лікувалися, розказували, основний кістяк бойовиків – люди, завезені автобусами з Ростовської, Білгородської областей

Олександр Демченко: Всі мої знайомі, які були тоді на цьому мітингу, я їздив до хлопців, які після цього побиття у Києві лікувалися, то вони всі розказували, що основний кістяк цих бойовиків – це були люди, завезені автобусами з Ростовської, Білгородської областей і так далі.

– Дивіться, вже окупація. Сталося те, що сталося. І ми бачимо це відео з мешканкою Ясинуватої Іриною Довгань, як її били. Це не диверсанти з Росії били її. Бачили так званий «парад полонених», коли не десять штук маргіналів вийшло на площу і плювалися та кидали каміння. Там були сотні людей! Вони можуть бути у складі єдиної України?

У 2004 році спокійно міг по Донецьку ходити у футболці з зображенням Бандери

Олександр Демченко: Я наведу такий приклад. У 2004 році, ще до Помаранчевої революції, вже йшла виборча кампанія президентська, але ще не було ажіотажу з цього приводу і так далі, я спокійно міг по Донецьку ходити у футболці з зображенням Степана Бандери. Мені на вулиці ніхто нічого не сказав. Я так робив.

Анжеліка Рудницька: Вони просто не знали тоді, хто такий Бандера, може.

Олександр Демченко: От у чому ж і суть!

Справа в тому, що це підгрунття готувалося, і в людях поселялася ця недовіра, злість, якісь настрої, ті ж самі сепаратистські. І просто їм дали підтримку і медійну, і збройну, і так далі – це все виплеснулося. Ви ж самі розумієте, що всі ці дії, у тому числі і сепаратистів, проросійськи налаштованих бойовиків, ще там когось не мають ніякого конструктивного підгрунття. Ми ж розуміємо, що Донбас у тих межах, в яких зараз контролюють терористи, не зможе існувати як повноцінна, нормальна, сучасна держава.

– Що ж тепер робити? Військові і політичні питання зараз залишаємо за дужками нашої програми. От культурно-мистецькі моменти.

Потрібна культурно-мистецька реанімація Донбасу

Анжеліка Рудницька: Потрібна культурно-мистецька реанімація Донбасу. Тобто нам всім треба братися за роботу. І медійні структури тут відіграють величезну роль. Тому що ми бачимо, наскільки зазомбували людей. І не можна нав’язати ні українську мову, ні бажання…

– Ви підтримуєте створення цього Міністерства інформації, яке очолив Юрій Стець?

Повинні думати, як людям розказати історію їхню, щоб вони її знали

Анжеліка Рудницька: Це не має значення. Воно існує. І краще вже з ним тепер співпрацювати і спрямовувати його зусилля в позитив, ніж починати критикувати, чи потрібно це зараз, чи не потрібно. Мені так здається. Тобто, мені здається, ми повинні думати про те, яким чином людям розказати історію їхню, щоб вони її знали.

От Сашко каже, що через те, що немає, за що схопитися. Я не впевнена, що ми зможемо бабусь і дідусів переконати, якщо їх не переконало нічого й досі, а молоде покоління – я впевнена. По-перше, воно є прогресивним. У мене є студенти з Донеччини і з Луганщини, з Луганська і з Донецька, у мене друзі є і там, і там, з якими я зідзвонююся. І вони змушені зачаїтися, мовчати, тому що зараз питання про те, як вижити, а не про те, як протестувати.

Виступала я нещодавно для евакуйованих діток. Мені відразу сказали, що діти налаштовані проти України. Тільки ми тобі не скажемо, хто це, для того, щоб не було ніякого упередженого ставлення.

– Де це було?

Анжеліка Рудницька: Під Києвом. Де живуть переселенці.

І, звичайно, я побачила зовсім інший вираз обличчя. Про що я з ними говорила? Я кажу: коли я була у щасті і в Старобільську, я дивилася те ж саме телебачення, яке ви дивилися, і через п’ять хвилин я ненавиділа дівчину, яка це говорила, через сім хвилин я ненавиділа цей телевізор, я хотіла щось у нього кинути і розбити, а через 10 хвилин я ненавиділа весь світ – вас вчать ненавидіти. Я питаю дітей: чим можна перемогти ненависть? Вони кажуть: любов’ю!

Тому, де я зараз не була би, і чим би не займалася, ми повинні любов ставити на перше місце. Любов! Тобто не політичні розрахунки, не матеріальні якісь речі, а любов, любов, як божественну категорію. Тоді ми зможемо достукатися до будь-якого серця. І ця любов спонукає мене і пораненим допомагати, і їхати виступати до військових, і акції проводити, і плести сітки маскувальні, і дітям возити подарунки. І ми вже знову зібрали подарунки.

– Скільки, до речі, вже виплели? Чи важко підрахувати?

Анжеліка Рудницька: Небагато. Але головне, наприклад, що є музей. В нього є свої відвідувачі, у нього є своя програма. А це стало ще однією точкою для відвідувачів. Кожен хоче свою причетність якось відчути до цього великого процесу. Але не всі люди знають, як можна долучитися до цього. Тому їм треба підказувати якісь прості кроки, як робити.

– Пане Демченко, що Ви плануєте у новому 2015 році проводити, які акції?

Олександр Демченко: У лютому ми вже плануємо великий фестиваль разом з Сергієм Жаданом, мистецьким об’єднанням «Остання барикада». По цих містах, може, ще в інших містах. Фестиваль буде базуватися у Сєверодонецьку. Тільки вже буде розширений склад. Туди поїдуть і музиканти, там будуть і гурти, і письменники виступати і так далі. І ми теж поїдемо, крім Сєверодонецька, по містечках інших на Донбасі. Це скоріш за все буде друга половина лютого. Ми так плануємо.

Приїжджаємо у Рубіжне. Дехто вперше в житті бачить україномовну людину!

З приводу того, чим це ще важливо. Анжеліка вже сказала. І такий дуже хороший приклад. Ми приїжджаємо у зовсім маленьке містечко Рубіжне на Луганщині. Приходять діти на нас подивитися, студенти, місцеві жителі. І насправді дехто з них (повірте мені) вперше в житті бачить, наприклад, україномовну людину!

Анжеліка Рудницька: Як на мавпочку. Так, це так і є.

Олександр Демченко: І вони на тебе дивляться і бачать, що у тебе немає ні хвоста, ні ріг ніяких, нічого, ти приїхав з Києва, де править «хунта».

Анжеліка Рудницька: І діти вірять в це!

– Тобто зазомбованість такого ступеню?!

Анжеліка Рудницька: Так, абсолютно.

Олександр Демченко: Не те, що… Люди не знають, вірити цьому чи ні, тому що вони не бачили цього на власні очі. Їм показало телебачення одне, а українське телебачення показало інше, а вони не знають: може, це – правда, а, може, це?

– Але вже скоро півроку буде, як ці регіони залишаються під контролем київської влади. Міняється щось на краще? Чи просто ситуація законсервувалася, і місцеві мешканці живуть за принципом «аби не було війни», а яка там влада – вже справа десята?

Олександр Демченко: Величезний у нас зараз шанс цю ситуацію змінити. Для цього якраз і треба займатися цією просвітницькою роботою.

Митці, які їдуть на схід матеріальне відмітають. Збираємо по копійці, це дає можливість дійти до кожної людини

Анжеліка Рудницька: І тут важливо, що митці, які їдуть на схід, не беруть грошей. Тобто вони справді матеріальне відмітають. Тобто збираємо по копійці для того, щоб оплатити елементарні витрати, але ніхто не говорить, що мені потрібен гонорар чи ще що-небудь. І це дає можливість дійти до кожної людини.

Проблема не тільки в східному регіоні. На Прикарпатті виходить семирічна дитина, співає: «О, Боже, какой мужчина!». Я втрачаю свідомість! Мама сміється, зал задоволений!

Але така проблема, до речі, не тільки в східному регіоні. Я на Прикарпатті виступала і кажу: хто з дітей хоче поспівати? Виходить семирічна дитина на сцену, а я кажу: заспівай якусь пісню, може, якусь місцеву, яка у вас популярна – я її теж переспівала би. Маючи на увазі народну пісню місцеву. А вона мені співає: «О, Боже, какой мужчина!». Я втрачаю свідомість! Мама сміється, зал задоволений!

У нас забитий ефір російською попсою! Книжкові магазини завалені дешевою російською літературою!

Тобто проблема культурного середовища в суспільстві існує не тільки в Донецьку і в Луганську. Вона існує скрізь. У нас забитий ефір російською попсою! У нас книжкові магазини завалені дешевою російською літературою, в якій немає чого хорошого взяти дитині!

І наші науковці, вчителі хороші стараються, на ті копійки працюють, але нам треба якихось розумних талановитих промовців теж возити з собою на схід, щоб вони могли говорити про історію, про той же Голодомор. Це ж вражаючі факти! Вони повинні знати про себе. Вони цього не знають. Щоб це не були складні наукові консиліуми…

– Без менторства, без зайвого пафосу, без цієї шароварності, а щоб це був сучасний підхід.

Анжеліка Рудницька: Так. Але щоб це були авторитетні люди, але які змогли би популярно розказати, як в лекторіях. І люди на цей йдуть. Люди приходять. Навіть коли ти стоїш і щось говориш, то вони вже купкою збираються і хочуть з тобою поспілкуватися. Так було навіть, коли ми каву пили, зупиняючись в малесеньких містечках.

– Тобто вдається спільну мову знайти?

Анжеліка Рудницька: Та не те, що вдається. Взагалі мені у Сватово розказує дівчина, яка продавцем працює і робить каву в цьому місті, магазинчику: я боялася їхати в Київ, це не зараз, це було три роки тому. Чому? Я ніколи там не була, я подумала, що всі російською балакають, а це, як по нашому, по сватовськи буду балакать, то мене ніхто не пойме. Тобто вони говорять суржиком, і вони комплексують, що вони і не російською, і не українською. Я питаю: що, страшно було? Та ні, всі балакають, хто звідки приїхав, той так і балакає.

– Пані Рудницька, я хочу надати Вам можливість привітати тих людей, з якими Ви спілкувалися у минулому році і, я так розумію, обов’язково спілкуватиметеся далі в році, що настав, з донеччанами, луганчанами.

Анжеліка Рудницька: Нам потрібна культурна стратегія. Це для всієї України.

Я всіх українців незалежно від прописки і політичних поглядів вітаю із чудесними і найкращими різдвяними і новорічними святами і бажаю нам всім величезної любові! Бо, впевнена, тільки любов’ю ми зможемо подолати ненависть, подолати негаразди і подолати війну. Будьте щасливими! І давайте триматися один за одного, тоді ми все переможемо!

– Пане Олександре?

Олександр Демченко: Я, знаючи зсередини ситуацію, що там відбувається, просто хочу, щоб всі не втрачали віри. Все буде добре! Війна закінчиться, а Україна буде цілісна і єдина!

  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG