Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 00:06

Січень. Різдво. Час так званого застою. По всій Західній Україні була розгорнута боротьба з релігійними пережитками минулого. Завдання...

(Рубрика «Точка зору»)

Січень. Різдво. Час так званого застою. В усій Західній Україні була розгорнута боротьба з релігійними пережитками минулого. Завдання: не допустити прославляння Бога та Ісуса Христа через традицію колядування населення. В кабінеті голови сільської ради розгорнули штаб з боротьби з носіями релігійних пережитків. За важким дубовим столом голови сільради повсідалися члени штабу: голови колгоспу і сільради, директор школи, секретар парткому колгоспу та декілька сільських депутатів, яких очолив інструктор райкому партії. Стіл керівника штабу був накритий саморобною картою території сільської ради, яка скидалася на армійську «верстовку». На карті стояла дебела пляшка добрячого самогону, нарізана по-сільському шинка, тарілка холодцю, добра миска з пампушками та ще кілька страв із місцевих делікатесів. Карта була поділена на квадрати, в кожному з яких були вписані прізвища відповідальних за цей кут села депутата сільради і вчителя місцевої восьмирічної школи, а також вписувалися прізвища виявлених колядників – носіїв тих самих буржуазних релігійних традицій.

Я, мічман радянського Чорноморського флоту і студент-заочник Львівського лісотехнічного інституту, знаходився на зимовій сесії, яка розпочалася напередодні Нового року. На Різдво ми мали здавати екзамени, лекції починалися о сьомій ранку і закінчувалися об одинадцятій годині вечора. Перерва в лекціях допускалася лише на день екзамену. А так хотілося на Різдвяні свята попасти додому, де не бував уже давненько. Тож написав декану заяву з проханням допустити здавати екзамени достроково.

Декан колись у молоді роки намагався вступити до Чорноморського вищого військово-морського училища імені Павла Нахімова в Севастополі та на першому ж екзамені з фізпідготовки зламав ногу і був відрахований. Однак відтоді зберіг прихильність до флоту і моряків. Тож я, як символ його нездійснених мрій бороздити моря, користувався його прихильністю. Мало того, як фахівець машинно-котельних установок, Васильович, як ми поза очі звали декана, отримав у запасі військове звання «капітан 2-го рангу», чим особливо гордився. Тож мене, єдиного моряка на весь інститут, завжди зустрічав досить доброзичливо.

– Що, мічман, колядувати закортіло, перебігши очима мою заяву, весело спитав декан. А контрольні, а курсові? Невже ти на своєму «полтиннику» в Середземці вивчив «сопромат»? А ну, дай-но сюди свою заліковку, побачу скільки там в тебе «якорів» тягнеться.

Я простягнув свою залікову книжку. Там заборгованостей не було, не було і трійок.

– Так, – перебираючи сторінки, тягнув декан. – Як на Балтійський флот, то було б нічого. Та на наш, Чорноморський, могло би бути і краще. Я от, два роки тому, перебуваючи на стажуванні на крейсері «Кутузов»... до речі, які типи котлів там установлені? А турбіни? А яка там гармата?

– Не гармата, а гармати. Б-34УСМА, – з відчуттям надзвичайної переваги військового моряка над цивільним «піджаком» бадьоро розпочав я. Про крейсерські турбіни я нічого не знав, тож продовжив про парові котли свого «полтинника» і їхню перевагу над котлами ескадрених міноносців проекту 30-БІС.

– Добре, салага – перебив Васильович, – даю тобі дозвіл на здачу. – Не здаси, мореман, екзамени за першим галсом, тягнутимеш їх, як коляду, з року в рік до самого випуску і лейтенантом не станеш ніколи. Зрозумів?

Я взяв під «козирок»: – Зрозумів!

До Різдвяних свят з екзаменами і заліками я впорався. І ось старий, громихаючий на кожній рельсі і холодний, як корабельна рефрижераторна камера, поїзд Львів – Чернівці доставив мене до станції Снятин.

Різдвяна ніч. Легкий морозець лише додає наснаги. Снігу – вище коліна, дерева вбралися сніговими прикрасами, як новорічні ялинки. Щербатий серп місяця весело усміхався над недалекою грядою Карпат. Старий, ще австрійський, снятинський вокзал, окутаний снігом, виглядав, як у казці. Десь недалеко чулися колядки дітвори.

До села якихось п’ять кілометрів я форсував за 30 хвилин. Стою на горбі, що навис над селом. Внизу розкинулася долина Черемоша, бистрий тік якого чути аж сюди. Праворуч в бік колишнього панського маєтку простяглася липова алея, на липах якої австрійці в Першу світову вішали русофілів. Внизу ліорвуч – церква. В селі, незважаючи на заборони, вже колядують ґазди, жінки і молодь. Гарні святкові співи на кілька голосів, мовби пливуть над селом, і саме повітря наче пронизував той святковий дух великого християнського свята.

Я пришвидшив ходу і незабаром переступив поріг рідної хати. Родина була за святковим столом і мене, звичайно, не чекали. Привітавши всіх з Різдвом Христовим і розцілувавши родину, мене посадили до святої вечері за святковий стіл.

Десь за годину колядники, сільські парубки і дівчата, зайшли колядувати і до нашої хати. За звичаєм, мати запросила всіх до хати. Побачивши мене, молодь потягла мене до гурту. Я пішов як був, у флотській шинелі і кашкеті. На тлі національних одеж більшості колядників виглядав досить колоритно. Ми колядували хата в хату. «Бог предвічний», «Нова радість стала», «Небо і земля», колядки змінювали одна одну. Інспектори, депутати обходили нас стороною, не хотіли зв’язуватися з парубками. Вчителі, так ті взагалі переходили на іншу вулицю і в більшості стерегли школярів, хоч до сільради наші прізвища доносили. Ось левадою бредуть снігом троє учнів молодших класів з вертепом. Їх доганяє вчителька математики. Удар по потилиці і хлопчина зі звіздою заривається головою в сніг, його велика фанерна звізда падає поруч.

– Марш додому! Завтра на уроці я вас всіх спитаю.

Хлопчина піднімається, обтрушує сніг, швидко поправляє свою звізду і... йде колядувати до ближчої хати.

Десь опівночі ми почали колядувати коляду, яку колядували лише в хатах, в основному родинами. Там є такі слова «Подивися, Боже, з високого неба, закували у кайдани нашу неньку Україну. Дай нам, Боже, сили кайдани порвати...». Не встигли ми закінчити коляду, як у воротах подвір’я з'явився розлютований сільський депутат, та й ще в додачу партійний. Був він невисоко росту, голова в плечах, миршавий, в селі за постійне бажання відзначитися перед владою його відверто недолюблювали. Було видно, що, незважаючи на свою партійність, депутат уже встиг прихилитися до хорошого гранчака.

– Коляда заборонена! Я забороняю вам колядувати! Марш додому, завтра всі будете в КПЗ у Снятині вулиці прибирати...

Побачивши серед дівчат своїх племінниць, почав за руку їх висмикувати з гурту і заганяти додому.

Всі змовкли, бо не хотіли на свято конфлікту. І тут кілька шкільних товаришів попросили мене:

– Мічман, ти ж теж партійний, а ну поговори з ним по-партійному. До того ж ти ж військовий, сільраді не підпорядкований.

Я вийшов наперед.

– Вуйку Йване! Ми живемо в найдемократичнішій соціалістичній державі. А ну покажіть мені документ, що забороняє цю коляду? Кажуть люди, що її наш класик, вічний революціонер Іван Франко написав...

– А-а, це ти, Миросю! – заверещав депутат і, підскочивши, схопив мене за борти шинелі. – Ось тут твоя служба і завершилась. Будеш, до холєри, лиш коровам хвости крутити!

Мене таке ставлення депутата до чорноморця-моряка надзвичайно обурило: як це, мічмана флоту, чемпіона Потійської військово-морської бази зі штанги і гирьового спорту якийсь сільський вуйко хапає за барки! Не довго думаючи, я схопив депутата однією рукою за комір пальта, другою за штани і перекинув через паркан у сніг до окопу. Депутат підхопився і з криком: «Вам це так не минеться», побіг до сільради. Всі дружно засміялися і продовжили колядувати.

Під ранок прийшов додому. Мені здалося, що я лишень поклав голову на подушку, а вже будить мати.

– Вставай, до сільради тебе кличуть. Що ви там натворили?

– Та нічого, просто колядували...

Але встаю, вдягаюся та йду. Недалеко від хати зустрічаю сусіда Миколу, вже добре напідпитку. Він теж з нами колядував і, замість спати, йде спозарання десь із села.

– Миросю, можеш не йти до сільради, я тебе врятував! З тебе причитається!, – гордо повідомив сусід, багаторічний кандидат у члени КПРС. В члени партії його не переводили, бо пиячив постійно, лишень тримали в кандидатах для кількості партійних у селі.

– Там всім, хто колядував, по 10 діб дають, є міліція з району. Я сказав, що ти партійний, а партійних не саджають. Мене, як партійного, відпустили, ще й гранчак налили, щоб голова не боліла.

У сільраду я таки зайшов. Інструктор з райкому сказав, що про мої хуліганські дії щодо побиття представника влади повідомлять у політвідділ по місцю служби. Я не дослухав і вийшов. Капітан міліції з сусіднього села порадив у коридорі хутко їхати на службу, бо тут роздують справу ще більше. Я так і зробив. За службу я не боявся, мічмана з служби можна було в ті часи звільнити лише у випадку, коли він був гірким п’яницею. Боявся іншого, щоби не написали донос в інститут. Звідти би виключили негайно, тому через добу я був уже у львівському аеропорту.

Минуло тижні два. Я прибув на службі в Поті і заступив на бойове чергування. Раптом черговий дивізіону повідомив, що після обіду мене викликає начальник політвідділу. Замполіт дивізіону сполошився:

– Що натворив під час бойового чергування?

– Та нічого, я ж два тижні далі пристані не ходив.

Перед кабінетом начпо пропагандист шепнув мені на вухо, що на мене прийшла серйозна скарга. Будуть проблеми, добавив співчутливо.

У кабінеті з начальником політвідділу сиділи начальник оргмобвідділу штабу бригади та замполіт навчального центру, обидва члени партійної комісії, нерозлучна трійця, як ми їх називали. Мені стало легше, бо замполіт все намагався мене оженити на племінниці своєї жінки, тож не може «завалювати» перспективного зятя.

Переступивши поріг, я взявся доповідати по всіх канонах статуту.

– Скажи, мічман, – обірвав мій рапорт начпо. – Ми тебе чого вчимо?

– Що партія є «ум, честь і»...

– Який ум, яка честь?, – звів брови до кучі начпо. – А про твою совість я мовчу, її ще перевірити треба. Ми вчимо тебе, – підвищив голос, – любити і захищати радянську владу. А ти, замість того, щоб студіювати марксистсько-ленінську філософію та науковий комунізм в інституті, чим займався на сесії, а? Владу розганяв? – і подав мені скаргу з району.

З листа виходило, що я у відпустці принизив честь члена КПРС, не лише організував колядування в селі, а й співав націоналістичні колядки, напився, розігнав сільський штаб із боротьби з пережитками минулого, навів наклеп на Каменяра як революціонера і побив депутата, комуніста – передового тваринника району.

– Ну, що скажеш?, – примружився начпо. – Та в твоїй Західній Україні і так радянської влади нема ніякої, а ти взявся розганяти її паростки? Ми тебе до Львова для чого посилали, вчитися чи місцеву владу розганяти, чи, може, націоналістичні пісні співати?

– А що таке коляда?, – подав голос начальник оргмобвідділу.

– А це ми сьогодні перевіримо, – сказав начпо. І до мене:

– О сьомій годині вечора, бляха муха, у столовій воєнторга. Колядувати будеш. Зрозумів?

– Саме так, – витягнувся я.

– Іди, салага, і дивись мені. Слухати будуть члени парткомісії, там і будемо вирішувати.

Я подався до друга Вахтанга, начальника воєнторгівської їдальні, якому часто виділяв матросів на різні роботи: виручай, батоно, тепер мене, бо горю, як маяк в темну ніч.

– Генецвалє, не хвилюйся, – засміявся Вахтанг. – Коляда говоріш? Вай, знаю, знаю, сам во Львовє служил, один раз в самаходє с дєвочкамі колядовал. Вах, хорошо, помню: «На варада стала, какой нє бівал... Сколько чєловєк будєт, пят гаваріш? Сделаєм на дєсят. Вай, коляда! Висшій сорт будєт, нє волнуйса, іді отдихай, придьош колядоват около сємі...

Рівно о сьомій вечора члени парткомісії сіли «за робочі місця».

– Ну що, салага, – розпочав «засідання» начпо, – колядуй чи що? Давай, давай, впєрьод!

Мені нічого не залишалося, почав колядувати, по куплету з трьох колядок.

– А що, нічого я антирадянського не чую, а бог, та ми всі з богом, – закусуючи перцівку, промовив начоргмобвідділу.

– Так, а сільраду як розганяв, що, від коляди розбіглися, штангіст? – хрумкаючи болгарським маринованим огірком, спитав замполіт навчального центру.

– Слюшай, какой сєльсовєт, он сам разбєжался калядоват. Там всє колядуют, сам відєл. Сматрі какой мічман маладєц, – кинувся підтримувати мене Вахтанг.

– Ладно, салага, бери оцю бумагу, пиши відповідь. Щоб на ранок була готова, – закінчив дискусію начальник політвідділу.

«Засідання» парткомісії закінчилося далеко за північ. А вранці я приніс проект відповіді. Начпо прочитав, скривився:

– Це хто так пише? Ти що, хочеш щоб ще в політуправління флоту написали, що ми не вживаємо заходи партійного реагування? Напиши так, щоби навіть на твоїй Западенщині повірили, що ти після свого підлого вчинку мучишся, як Ісус Христос на хресті. Ясно, салага – бритий гусь?

Мені стало ясніше ясного дня. Я переписав листа.

– Оце справді по-партійному, як партія вчить, – хитро примружився шеф. – Можна і відправляти. Дивись мені, щоб та коляда була остання і... дуй на корабель, та гляди, салага, щоб служив Вітчизні натхненно.

Я довго не розумів, чому декан на всіх подальших сесіях, завбачивши мене, хитро усміхався і завжди запитував: «Ну що, мічман, ще рвеш якоря-кайдани?». Лише перед самим випускним вечором секретарка деканату розповіла, що декан перехопив і знищив листа з райкому партії з вимогою виключити мене з інституту.

Напевно, декан таки хотів, щоби я таки став лейтенантом флоту.

Мирослав Мамчак севастополець, капітан 1-го рангу запасу, військовий журналіст, письменник, дослідник історії Українського флоту

Оригінал публікації – на сайті «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG