Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 18:24

Російська та ахметівська пропаганди стверджують, що на окупованих територіях проживає приблизно 4 мільйони громадян України. Це число завищене майже удвічі

(Рубрика «Точка зору»)

Луганськ – Київ – Я народилася в Донецьку і все своє свідоме життя прожила на Луганщині та в самому Луганську. Тому своїх земляків я знаю, повірте мені, значно краще за київських політиків і соціологів.

Вони і до війни на Донбасі, і зараз переконують нас у тому, що проукраїнськи налаштованих громадян там значно більше, ніж тих, хто хоче жити в Росії. Може, вони й мають рацію, але тут є одна дуже суттєва заувага. Влада в Луганську та Донецьку СТОВІДСОТКОВО проросійська, і її прибічники волають про свою громадянську позицію по всіх усюдах, розмахуючи при цьому вогнепальною зброєю і прапорами «ЛНР», «ДНР» та Росії.

А ті, що визначені в тих соціологічних дослідженнях як проукраїнськи налаштовані, вимушені заради власної безпеки або робити те саме, або робити вигляд, що їм це дуже до вподоби. І це, погодьтеся, є гарантією того, що вони ніколи не об’єднаються.

Я багато разів переконувалась, що та меншина Донбасу, яку лише умовно можна назвати проукраїнською, складає приблизно 10% його населення. А умовно – тому, що ці люди ніколи не демонстрували свою українськість публічно, керуючись інстинктом самозбереження. Вони спілкувалися на людях виключно російською, ніколи не вдягалися у вишиванки і не ходили на проукраїнські заходи.

Ось чому на цих заходах у Луганську ніколи не було більше від півтори тисячі людей (це разом з ультрасами «Зорі»), хоча таких, хто їм співчував, у місті було близько 50 тисяч. Отже, так би мовити, відвертими (щирими) українцями в нас наважувалося бути не більше ніж дві тисячі людей на півмільйонне місто! І це є прямим наслідком ганебної ідеологічної «стерильності» Києва за всі роки незалежності та потужної імперської пропаганди з Москви.

Непомічені етнічні чистки на Донбасі

Саме ця страусяча позиція провладного Києва в плані національної ідеології та політики на Донбасі та, як її наслідки, малочисельність щирих українців там, не дозволили ще на початку літа 2014-го заявити Україні про звичайнісіньку етнічну чистку українців цього краю з боку не тільки сепаратистів але й російських найманців, що вже само по собі є міжнародним злочином, за який кремлівські очільники мали б відповісти в Гаазькому трибуналі.

І доказів, повірте, було б предостатньо. Чого, наприклад, варті лише одні розстрільні списки українців, складені ідеологами «ДНР» та «ЛНР», які внаслідок кричущої ідеологічної інфантильності Києва гуляють сьогодні в соціальних мережах.

Так, наприклад, авторка цих рядків (яка є в тому списку) була змушена покинути свій рідний край ще на початку травня, коли у квітні озброєна колорадська зараза, за мовчазною згодою режиму Яценюка-Турчинова, розповзлася з приміщення СБУ по всьому Луганську, а зрадники-менти дали терористам на мене повне досьє.

Так само у травні були змушені покинути місто всі ті дві тисячі щирих українців, які не боялися до того демонструвати свою національну приналежність. А ті, хто не зробив цього вчасно, були піддані середньовічним тортурам та приниженням у підвалах СБУ з боку промосковської орди. Деякі з них, як відомо, поплатилися за це життям.

Але той таки провладний Київ, продовжуючи цинічну гру у свою ідеологічну цнотливість, сьогодні догрався вже до того, що не бачить жодної різниці між тими переселенцями-українцями та родинами сепаратистів, які переїхали з зони АТО в інші регіони України!

Тому, гадаю, не зайвим було б нагадати і панові президенту, і нашому уряду, і народним обранцям, що є вельми суттєва відмінність між переселенцями з тієї зони. Абсолютна більшість із них має вибір – жити вдома або ж на новому місці, а деякі з них навіть роблять бізнес на цьому. Ми ж, українці (а нас всього кілька тисяч людей) можемо повернутися на Донбас тільки після його звільнення…

Іншими словами, зовсім не-українці за своєю ментальністю мають в Україні сьогодні значно більше прав і свобод, ніж щирі громадяни-українці! Певна, що другої такої кондово-пострадянської країни в Європі, за винятком хіба що лукашенківської Бєларусі, не знайти.

Але замість цього поділу переселенців сьогодні, з легкої руки проросійського олігарха Ріната Ахметова, маємо зовсім інший – між тими пострадянськими та проросійськи налаштованими мешканцями Донбасу, що виїхали з нього, та тими з них, хто залишився вдома.

І спробуйте мені довести після цього, що в нас побудована саме українська держава, а не олігархічна!

Хто ж таки залишився жити в зоні «АТО»?

У першу чергу, хотілось би сказати про реальну чисельність тих залишенців. Російська та ахметівська пропаганди стверджують, що на окупованих територіях проживає сьогодні приблизно 4 мільйони громадян України. На мій погляд, це число завищене майже удвічі.

Це підтверджує й одна моя луганська знайома, яка каже, що в її спальному мікрорайоні залишилось не більше ніж 40% мешканців.

Вона ж передала мені вельми цікаву для всіх громадян України інформацію. Виявляється, що терористи приймають від залишенців сплату за комунальні послуги на пошті в повному обсязі! Україна ж, яка надає ті послуги окупованим територіям, як відомо, не отримує від терористів жодної копійки. Не треба бути ані математиком, ані аналітиком, щоби зрозуміти, кого ж насправді підгодовує таким чином за наш з вами кошт український уряд!

Про ментально-етнічний склад залишенців говорити годі. Достатньо сказати, що навіть спілкування українською мовою в громадських місцях може вартувати в умовах московсько-ординської окупації життя.

Тому ті дуже нечисленні українці, які залишилися там, пильно стежать за тим, щоби про їхні уподобання не дізналися сусіди, які завжди залюбки здають українофобській «владі» тих, хто не лише чимось допоміг українському війську, а й висловив йому симпатію чи будь-яку антипатію до терористів та Росії.

Інша моя проукраїнськи налаштована знайома вважає, що бореться з сепаратизмом уже тим, що на своєму місцевому ринку на околиці Луганська звертається до продавців українською і купує продукти тільки в тих, хто їй так само відповідає українською. Але й це в «ЛНР» є ризикованим, і я намагалася відмовити її від того.

Як і всяка війна та окупація, ці засвітили багатьох агентів ворожих спецслужб. У тому числі й серед «штатних патріотів». Так, двоє моїх колег-«патріотів» сьогодні залюбки працюють у луганському «далівському» університеті на режим сепаратистів – без жодних претензій з боку останніх до них...

Ще один знаний луганський штатний патріот, який ніколи до того не вирізнявся сміливістю, не виїхав із міста ані в травні, ані в червні, аж поки його не заарештували (?) сепаратисти. Потім він «помер» у застінках СБУ, ще потім «воскрес» і, нарешті, «втік» із підвалу СБУ, будучи при тому в пенсійному віці. Сьогодні цей суцільно «легендарний» в’язень та його численні впливові «колеги» добиваються присвоєння йому звання... Героя України.

Є такий невловимий патріот і в Донецьку, який досі (!) не виїхав із міста. Більше того, перебуваючи нібито в підпіллі, цей патріот щодня навідується додому… підгодовувати кота. У цю легенду може повірити будь-хто, окрім донеччан та луганців, які добре усвідомлюють, що за тотальних симпатій до сепаратистів з боку їхніх сусідів це апріорі неможливо…

Ірина Магрицька – вимушена переселенка

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG