Анексія Криму в 2014 році привела Росію до конфлікту з Україною, протистояння зі світом, міжнародних санкцій та економічної кризи.
Історик Андрій Зубов, який виступив навесні минулого року проти анексії й потім втратив місце професора в МДІМВ, вважає перспективи 2015 року для Росії похмурими і каже, що не пригадує в осяжному минулому прикладів країни, що опинилася в подібному становищі:
– Протягом 2014 року Росія примудрилася опинитися у ворожих стосунках з усім навколишнім світом, включаючи своїх найближчих союзників, таких як Білорусь і Казахстан, не кажучи вже про Європу, не кажучи вже про США. Навіть з Китаєм стосунки далеко не союзницькі. Китай зовсім недавно повідомив, що тепер не буде союзників, а будуть партнери. І в цьому партнерстві Росія займає дуже невигідне становище. Росія виявилася абсолютно ізольованою від усього світу. Це безпрецедентний випадок. При цьому ізольованою опинилася країна з дуже слабкою економікою, набагато більш слабкою, ніж економіка СРСР останніх десятиліть його існування. В СРСР була якась диверсифікована економіка. Виробництво дуже багатьох речей було, нехай і поганої якості, які значно відставали від європейських аналогів. Але все-таки вироблялися і телевізори, і машини, і холодильники.
Тепер Росія повністю залежить від імпорту і в галузі техніки, і в галузі продовольства, і в галузі, скажімо, насіннєвого фонду для сільського господарства. І повністю знаходиться на нафтовій голці – на нафті, яку вона продає головним чином саме тим країнам, з якими опинилася в найгірших стосунках, тобто з Європою, і США. Ціни на нафту впали. Відповідно, Росії загрожують злидні й дуже широка системна економічна криза, що, природно, в свою чергу, як завжди це буває після років сумнівного добробуту, які були в Росії до 2014 року, викликає соціальні заворушення. Це закон Алексіса де Токвіля, що революції трапляються не тоді, коли погано, а тоді, коли було добре і різко стало гірше. Саме це сталося в Росії. Так що перспективи 2015 року мені видаються дуже похмурими. Звичайно, я не пророк, я нічого не можу говорити про те, в якій формі це станеться. Але, безумовно, в нинішньому своєму становищі Росія довго існувати не зможе, цей рік, 2015-й, в нинішньому положенні не переживе. Вона або відкриє себе знову світу, або впаде в якихось дуже глибоких соціальних заворушеннях.
– Давайте спробуємо пошукати історичні аналогії з іншої точки зору: Росія останню чверть століття – суспільство перехідного періоду, вона переживала перехід від радянської влади до того, що відбувається зараз.
Росія нікуди не перейшла. Вона ніде
– Росія переходила незрозуміло до чого. Ми абсолютно ясно бачимо, до чого перейшли суспільства Східної та Центральної Європи. Вони перейшли від тоталітарного режиму, режиму усуспільненої власності до демократії, до приватної власності, до приватно-власницького підприємництва при демократичних свободах. Це дозволило їм упродовж чверті століття стати знову частиною єдиної Європи, стати частиною євроатлантичної системи безпеки. Тут абсолютно ясно – це транзиція, перехід від одного до іншого. Так само як до цього Німеччина перейшла від нацистського тоталітарного режиму, який, щоправда, зберігав приватну власність, – до демократії, вона стала частиною вільного західного світу.
Росія за ці 25 років, здавалося б, мала перейти від тоталітарного усуспільненого економічного ладу до того ж демократичного, ринкового, ліберального суспільства і стати частиною того ж європейського, євроатлантичного світу. Але нічого цього не сталося. Росія нікуди не перейшла. У цьому й справа. Вона зависла в такому незрозумілому, проміжному положенні. Вона намагалася зробити цей перехід в 90-і роки, більш-менш щиро, але дуже швидко це все згорнулося. І ці спроби були непослідовними. Декомунізація, яку пройшли всі країни Центральної Європи, Росія навіть не починала проходити. Не було ні реституції власності, ні люстрації осіб, винних у минулому режимі, не було правонаступництва з тим докомуністичним досвідом, ні зміни історичної парадигми.
В результаті Росія повернулася до того, від чого вона пішла. Так, у нас вже немає соціалістичної власності, але ця власність аж ніяк не була дифузована між багатьма членами суспільства, як це сталося в країнах Центральної Європи. Ця власність сконцентрована в декількох сотнях родин. У нас виникла реальна олігархічна влада при величезному реквізованому населенні, як у радянський час, і при власності, розподіленій серед вузького кола осіб, власності, що приносить великі прибутки. У нас немає демократії. У нас немає прав людини, тобто якихось ліберальних державних підстав. Тому ми не в атлантичному співтоваристві, ми не в Європі. Ми не в Азії, зрозуміло. Ми ніде. Росія опинилася знову авторитарною країною з монополізованою власністю, зі схильністю до тоталітаризму.
Тоталітарна тенденція, на жаль, поки посилюється. І те, що у нас виникає зараз, – це вже не комуністична держава, а саме, в силу змінених відносин у сфері власності та ставлення до релігії, це скоріше держава фашистського типу, типу Італії Муссоліні. Але це дуже небезпечне явище для навколишніх країн, для Європи, для світу і, в першу чергу, для самої Росії. Коли Муссоліні запропонував цю державну форму в першій половині 20-х років 20-го століття, коли вона потім небезуспішно розвивалася в Італії, вирішивши багато проблем глибокої соціальної та економічної кризи, в якій опинилася Італія після Першої світової війни, багатьом країнам Європи і, до речі, Латинської Америки ця форма здалася дуже привабливою. І в Європі виникло досить багато режимів фашистського типу – не нацистського типу, без расової політики, а саме фашистського типу корпоративної держави.
Замінити демократію корпоративною державою такого середньовічного і квазісередньовічного типу (в цьому і була ідея Муссоліні), заснованою на ідеї націоналізму. Безумовно, все це закінчилося, цей шлях виявився неперспективним. Він дає короткочасний ефект, приводить до агресії й до невдачі від агресії. Для Італії це була Абіссінія та Лівія, співучасть у німецькій агресії, і в підсумку – катастрофа. І мені здається, що у Італії були набагато кращі вихідні показники. У неї було багато союзників. До 1940 року її приймали як частину європейської спільноти. У нинішньої Росії нічого цього немає. Тому у нас режим розвинувся і сформувався в той момент, коли ми опинилися в повній ізоляції. І економіки у нас немає. Там були заводи «Фіата», там були суднобудівні заводи Ліворно. А що у нас є? У нас нічого немає. Тому перспективи дуже сумні. І я боюся, що тут йдеться не про десятиліття, і навіть, напевно, не про багато років, а про набагато більш короткі терміни.
У 1917 році ми обрали шлях згубний. Ми це не зрозуміли досі, як німці в 1945 році не розуміли, що зробили з ними 12 років нацизму
– У 2015 році виповнюється 70 років перемозі у Великій Вітчизняній війні. Радянський народ справедливо вважав себе переможцем (що дивним чином часто поєднувалося із зневагою до доль ветеранів), і з цим пов'язана (і це стало загальним місцем) відсутність якого б то не було комплексу провини у радянського, а потім у російського народу за речі, які супроводжували цю перемогу. Це часто служить виправданням сталінізму і багатьом злодіянням радянської влади. Як ви вважаєте, у російського народу так і залишиться назавжди відчуття власної непогрішимості?
– Перемога у війні та пов'язане з нею нав'язування тоталітарного режиму, не менш, а, напевно, в кількох аспектах навіть більш жахливе, ніж нацизм в Центральній Європі, – це лише один з моментів, про які треба серйозно задуматися нашому народові. Адже йдеться про те, що ми самі собі вибрали шлях, який в одному богослужбовому тексті добре названий «самовигаданою згубністю». У 1917 році ми вибрали шлях згубний. І цей шлях згубив, я думаю, російське суспільство, російський народ. Згубив мільйони людей фізично і практично все населення Росії згубив морально, зламав морально. Задавив його економічно. Ми це не зрозуміли досі, як німці в 1945 році не розуміли, що зробили з ними 12 років нацизму. Вони вважали все одно Гітлера найвидатнішим політиком Німеччині навіть через 2-3 роки після кінця війни. Навіть за франкфуртським опитуванням 1956 року приблизно третина населення Західної Німеччини думала, що Гітлер – найвеличніший політик Німеччини, якби він не вплутався у війну, якби він зміг все закінчити миром в 1939-1940 році.
Наш народ продовжує думати схожим чином. І це велика біда. Колись Віктор Астаф'єв на старості років сказав, що ми маємо зрозуміти, ми повинні усвідомити, що ми живемо на мішку з кістками, які зараз закопані від Владивостока до нашого західного кордону, і ці кістки, до речі кажучи, потрібно поховати по-людськи. От якщо ми це зрозуміємо, потім почнеться відродження. Ми вийдемо з цього морока, з цього провисання в темряві й порожнечі, в якій ми зараз опинилися. Ми повинні почати свідому, послідовну, неспішну, але в той же час дуже тверду декомунізацію. Якщо ми цим шляхом не підемо, то ми будемо в цьому безглуздому колі. І знаком цієї безглуздості є якраз ставлення до наших ветеранів. Воно завжди було дуже поганим, ніколи воно не було хорошим.
Після війни в 1946-1947 роках Сталін всіх калік війни без рук, без ніг, які псують пейзаж радянських столиць, відправив у спеціальні такі будинки, будинки убогих. Одним з таких будинків був обраний Валаамський монастир. Я сам хлопчиком бачив ще в 60-і роки цих нещасних людей, які спивалися. Їх там, звичайно, не змушували працювати багато. Їм давали горілку. Але вони там гнили віддалені від свого природного життя. Їм ніхто не робив нових протезів. Ніхто їх не намагався соціалізувати. Їм просто дали можливість догнити і померти. І те, що ми маємо зараз, – абсолютна байдужість до людини війни, героя війни при оспівуванні героїзму радянського народу. Це якраз наслідок всієї тієї трагедії, всієї тієї нашої внутрішньої зламаності, нашого духовного ніби розтоптування самих себе, які почалися в суспільстві з 1917 року, які не виправлені й навіть не названі до цього дня.
У поразці в протистоянні з усім світом може бути неокомуністичний вихід, може бути націоналістичний, навіть нацистський вихід
– Якщо уявити собі, що зараз Росія в якійсь формі в цьому протистоянні зі світом зазнає поразки, це може чомусь навчити, як це не страшно звучить у таких термінах?
– Я думаю, може навчити, але все питання в тому, хто будуть вчителі, чи знайдуться вчителі. У цій поразці в протистоянні з усім світом можуть бути різні виходи. Це може бути неокомуністичний вихід, може бути якийсь націоналістичний, навіть нацистський вихід. Є у нас цілком собі такі російські фашисти, і вони досить сильні. Дай Бог, щоб на чолі Росії встали розумні й добрі люди (вони теж, природно, є), які змогли б за допомогою решти світу провести ці процеси декомунізації, детоталітаризації нашого суспільства, повернути його у спільноту європейських, християнських чи постхристиянських, як завгодно, народів. Це було б дуже важливо. Але питання відкрите.
Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода
