Греко-католицький священик отець Тихон Кульбака, донеччанин у шостому поколінні, 12 днів провів у полоні сепаратистів і дивом залишився живим. Сьогодні допомагає людям, які також пережили подібні жахіття, а ще опікується тими, хто вимушено переселився з Донбасу у Львів.
Отця Тихона Кульбаку у Львові прихистили монахи-редемптористи. Він тут виконує свою священичу місію, особливо опікується людьми, які вимушено виїхали з Донбасу, і тими, хто пройшов пекло полону. А ще щодня до нього телефонують його парафіяни.
Частина мого серця залишилась на Сході України – у Донецьку. Там мої парафіяни
«У Львові почуваюсь дуже добре, але єдина проблема – частина мого серця залишилась на Сході України – у Донецьку. Там мої парафіяни. Вони тепер телефонують, коли їм сумно і складно. Бо там немає приводів, щоб поділитись радісною новиною. Усі дзвінки – трагічні. Мені так хочеться, щоб був дзвінок і почути радісний голос парафіянина. Вони не мають з ким спілкуватись. Тільки зараз люди зрозуміли, що то таке парафія, спільнота, що таке побувати на нашій спільній літургії. Вони тепер кажуть, як їм цього не вистачає».
У Донецьку діє два храми УГКЦ, але вони розташовані у небезпечних районах, і вірні просто бояться туди їхати чи йти. «Під час обстрілів як люди ховаються? Лягають на підлогу у коридорі чи у ванній. Кілька знайомих були поранені, бо були під час обстрілу біля вікна. Скло розлетілось по кімнаті і десятки осколків потрапили у тіло».
Отець Тихон розповів, що вірних УГКЦ не переслідували, сепаратисти одразу взялись за священиків, які були, як отець Тихон, активними учасниками Євромайдану у Донецьку, відкрито висловлювали свою проукраїнську позицію.
«На жаль, у деяких бандах є установка, що на території «Новоросії» може бути лише одна конфесія, звісно московська. «Уніатам», кажуть, там місця немає. Тобто ми всі тоді – ідеологічні вороги. Війна йде, а ворогів на війні знищують. Дай Боже, щоб до цього не дійшло, щиро про це молюсь», – зауважує священик.
Сепаратисти тричі вели отця на смерть
Третього липня минулого року отця Тихона сепаратисти викрали, забравши і його автомобіль. Священика вхопили біля крамниці. Сепаратисти зав’язали отцю очі і повезли в невідомому напрямку. Тричі імітували розстріл. Дев’ять днів, хворий на цукровий діабет священик жив без ліків, на хлібі і воді. Підтримували молитва й віра.
Розумів, що все, що свого часу Христос пройшов, в якійсь мірі, у дуже маленькому відсотку, потрібно пройти і мені
«Засинаєш у розпачі, просинаєшся, якщо, звісно, була можливість якусь ніч спати, з надією, – каже він. – Зрозуміло, що я людина, і під тим тиском, в якому був, переживав усю гаму відчуттів. Ці емоції не дивували. У тих терпіннях я мав ідеал, який мене тримав, це був Христос. Пригадував, як і Христос страждав, молився у Гетсиманському саду. Були моменти моєї людської слабкості, коли я молився і навіть просив Бога про смерть, бо фізично вже не міг все те витримати. Водночас розумів, що я людина, що все, що свого часу Христос пройшов, в якійсь мірі, у дуже маленькому відсотку, потрібно пройти і мені. І я дійсно відчував реальну Божу підтримку. Коли у своєму серці запитував: «Господи, а де ти зараз у моєму стражданні?» У серці я чув відповідь: «Я тут, я поруч з тобою». Тоді відкривалось друге дихання. А були і моменти, як людини, розпачу і відчаю. Не те щоб я прощав собі ту слабкість, я просто розумів, що я звичайна людина, яка має слабкості, бо це прояви людської природи».
Молитва врятувала
Коли на четверту добу мене перший раз вивезли на імітацію розстрілу, я втратив свідомість і у мене почався напад миготливої аритмії
Священик розповів, що лише у час молитви міг відчувати духовний спокій. А фізично страждав усі дні полону: «Дуже рідко вдавалося цілком заглибитись у молитву так, щоб було відчуття повного миру і спокою. Ув’язнення є ув’язненням і цих моментів було, на жаль, дуже мало. Хоча Господь особливо себе у цей спосіб проявляв. Мені залишили вервечку, яка в мене на пальці. Вони просто не знали, що це, і вирішили, мабуть, що це прикраса якась і не забрали – єдиний інструмент для молитви. Коли на четверту добу мене перший раз вивезли на імітацію розстрілу, я втратив свідомість і у мене почався напад миготливої аритмії. Я знаю що це, бо в мирних умовах мусив лікуватись у шпиталі. В умовах полону розумів, що під тим тиском і знущаннями, не виживу, якщо напад триватиме. Тому єдина надія була молитися. Почав молитись на вервечці і за 15 хвилин у мене нормалізувався серцевий ритм. Після звільнення розповів про напад аритмії лікареві, яка сказала, що після такого не виживають. Господь був у такі моменти і реагував миттєво».
«Там у тих важких умовах найбільше відчуваєш близькість Бога, – зазначає священик. – Бо клопоти повсякденного життя забивають це відчуття. Я не скажу, що сумую за цим станом. Ні, не дай Боже. Якби мене Господь запитав, чи хочу це все знову перенести, то я б нікому, навіть ворогам не побажав. Але насправді там настільки всі ці прояви Божої ласки відчутні, рельєфні, відчуваєш це у кожному моменті. Треба тільки попросити, звернутись – і одразу відчуваєш. Але у цьому є і проблема, бо треба себе змусити просити, бо буває, що молитись не можеш і неможливо. Серце каже: молитись не треба, бо вже реально нічого не зміниться, нічого доброго не буде, – а розум говорить: ти священик. У молитві потрібно докласти колосальні зусилля, щоб себе примусити до неї, а далі вона йде і ти відчуваєш наскільки Господь швидко відповідає на цю молитву і починається діалог. І з нього відчуваєш ласку Божу, яка торкається твого серця».
Отець молиться за ворогів
У полоні отець Тихон впав у діабетичну кому, згодом лікарі йому сказали, що він міг від сили прожити у такому стані п’ять діб, адже ліки від нього забрали. Звільнили священика завдяки розголосу у ЗМІ й старанням українських мусульман. Сепаратисти вивезли отця від місця утримання і залишили його в машині. Він просидів трішки часу і тоді обережно почав розв’язувати пов’язку на очах. Побачив, що сам у невідомому місці. Добрався до українського блокпосту. Два дні у шпиталі провів без свідомості.
«Найжахливіше було, коли прийшов до тями, – розповідає отець Тихон. – Бо відчув емоції, про які досі згадую з жахом – страх і ненависть до тих людей, які тримали мене у полоні. Хоч тілом я був звільнений з полону, але душа перебувала в іншому полоні, не менш страшному, ніж фізичні тортури. Це страшне відчуття. Мабуть, три доби мені знадобилося, щоб я зрозумів, що цей стан убиває передусім мене. Тим часом лікарі боролись за моє життя і не вдавалось стабілізувати мій стан. Бо в мені була ненависть… Три доби я не спав і це після того, що емоційно і фізично був дуже змучений. Всі заспокійливі ліки не діяли. Тільки тоді я зрозумів, що треба щось робити. А що робити у цій ситуації – лише молитись, щоб Бог звільнив тебе з того стану. Тут виникла друга проблема – змусити себе до цієї молитви. Це була страшенна боротьба: серце казало: я не можу молитись за тих, хто знущався, – а розум казав: ти християнин і священик маєш молитись за ворогів. А в серці – помста і ненависть. І в один Господь заспокоїв серце, наповнив його повним миром. Одразу лікарі відчули перелом, і мій стан почав стабілізуватись».
Отець Тихон простив ворогам. Він молиться за їхнє навернення. І допомагає тим, хто пережив страхіття полону. Спілкуючись з ними, зрозумів, що їхні серця наповнені ненавистю і помстою, а це передусім руйнує самих людей, «з’їдає» їх самих, а не їхніх ворогів.
«Я побачив себе у полонених. Хочу достукатись до них, поділитись з ними своїм досвідом. Лікарі кажуть, що їхні рани не гояться. А я знаю ,чому: це від їхнього стану ненависті. Але вихід є – Господь готовий подарувати нам ту ласку. Лише треба зробити зусилля. На даному етапі лише молитва може вивести зі стану ненависті. Я розумію, що у такому стані сьогодні десятки людей. Зараз, коли я не на фронті, хоч війна і тут, намагаюся донести свій досвід до інших. Ми можемо перемогти у цій війні молитвою за навернення Росії. Маємо молитвою перемогти зло. Я бачу в очах людей, які пережили полон, ненависть, але це зло, зброя диявола», – наголошує священик.
Донецьк нищили роками
Отець Тихон, згадуючи полон, запитує себе, а якби він повівся, коли б зустрів тих, хто з нього знущався: «Я б їх просто обійняв. Мені їх шкода. Вони перебувають у стані одержимості».
Він часто роздумує над тим, чому на Донбасі дійшло до захоплення території, чому так багато мешканців підтримали сепаратистів, мають проросійські симпатії. Водночас пригадує рідне село Маріїнці, що за два кілометри від обласного центру. Там поховані його рідні, дідусі і бабусі, батьки, які спілкувались лише українською мовою. Донецьк – це не Росія, донецьке село завжди було українським, наголошує священик.
Останні 10 років Партія регіонів нав’язала гіпертрофоване відчуття, що Донбас годує всю Україну. Але самі ті люди, які буцімто годують всіх, живуть у страшенних злиднях
«У містечках ситуація специфічна. Починаючи від Голодомору, часів Хрущова, там відбувався жахливий експеримент – все корінне українське населення знищили. На важкі роботи возили людей звідусіль і різних. Ритм роботи у шахті особливий. Люди опускають під землю і не знають, чи повернуться. Вони у постійному стресі. Повертаються з шахти і до пиятики. У цих сім’ях виросли вже покоління дітей, і вони не знають іншого життя, ніколи не відчували тяги до рідних корінь. А останні 10 років Партія регіонів нав’язала гіпертрофоване відчуття, що Донбас годує всю Україну. Але самі ті люди, які буцімто годують всіх, живуть у страшенних злиднях… Я вважаю, що на Донеччині за оте останнє десятиліття зумисно нищили регіон, ніби зла рука це все готувала. Коли президентом став Віктор Ющенко, у нас з’явилась надія, що врешті у Донецьк прийде українськість. Я просив його команду і його підтримати український Донецьк. У нас була надія, що нарешті проводитиметься проукраїнська політика у нашому місті. Але склалося враження, що політики зумисно поділили між собою країну», – зауважує отець Тихон.
Священик все ще вірить, що над Донецьком таки замайорить український прапор і він одразу повернеться у рідне місто.
