Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 13:55

Менше ніж 200 сімей на день у нас не буває – волонтерка про Центр допомоги переселенцям


«Хто приїздить зараз, першим ділом питають, чи є робота. І готові практично на будь-яку роботу»

Вона не може дозволити собі піти в кіно, чи купити щось з нових речей. А її четверо дітей бачать маму досить рідко. Це − Леся Литвинова, ініціатор київського центру допомоги вимушеним переселенцям на Фролівській. В ефірі програми «Молодь плюс» вона розповіла, про тих, хто плаче у черзі по допомогу, хто погоджується на будь-яку роботу, і тих, хто лишається на Донбасі – в голоді, холоді й небезпеці.

Леся Литвинова на врученні волонтерської премії «Євромайдан SOS» в Києві, 30 листопада 2014

Леся Литвинова на врученні волонтерської премії «Євромайдан SOS» в Києві, 30 листопада 2014

Перед Новим роком ми відчули неймовірний підйом, всі активізувалися, всі приносили солодощі, подарунки, костюми, новорічні прикраси. А заодно й посуд, білизну і речі. Був сплеск. Зараз закінчилися свята, сходить в звичайну колію.

Починалося в нас все з речей. Приїжджали люди голі, босі, втікали в чому могли. Не згасає інтерес до каструль. Кожен тиждень ми кричимо: «каструлі, пательні, це завжди треба».

Люди почали приходити більше, і до нас підтягнулися психологи. Бо стоять люди в черзі довго. А про що говорять? У кого вбили когось, в кого дім згорів, у когось в город міна потрапила. Поки вони говорять на інші теми, все нормально. А варто одному заговорити про це, іде ланцюгова реакція. Вони стоять і всі плачуть. Психологи зараз системно чергують.

​Потім підтягнулися медики. До них звертаються всі.

Хто приїздить зараз, першим ділом питають, чи є робота. І готові практично на будь-яку роботу

До нас приєднався центр зайнятості. Це волонтерська ініціатива – центр зайнятості «Вільних людей». Працевлаштування лишається однією з найактуальніших потреб. Туди черги не менші, ніж за їжею. Ті, хто приїжджав влітку, роботу практично не шукав. Не тому, що вони ледарі, а тому що збиралися повернутися назад, сиділи на валізах. Хто приїздить зараз, першим ділом питають, чи є робота. І готові практично на будь-яку роботу.

У мене є мрія завести в себе такий самий ріелторський центр волонтерський. Бо люди в чужому місті, і знімають однокімнатну квартиру за тисяч 8-10 гривень.

Так, держава мала б багато чим займатися. Держава поки з трудом виходить з коми, сподіваюся їй вдасться. У нас комічні стосунки з державою. На даному етапі я б хотіла, щоб вони нас поменше чіпали, і все в нас буде добре. Хоча зі зміною міністра соцполітики зміни почалися. Але, як і в хороший бік, так і в смішний бік.

Чим більше ми розвиваємося, тим більше до нас звертаються

Волонтерів нам вистачає, не вистачає ресурсів, ми не можемо охопити все, що треба. Чим більше ми розвиваємося, тим більше до нас звертаються.

Хтось лишається, бо це «моя земля і я звідси нікуди не піду»

Пишуть, дзвонять, просять зі сходу допомогти. Там замерзаючі голодні села. Люди з об’єктивних причин не можуть виїхати. Я не поділяю думки, що там лишилися, хто хотів і підтримує «ЛНР», «ДНР». Такі є, але там дуже багато людей, що не виїжджають з адекватних причин – в когось літні родичі, в когось 2-3 місяці до пенсії. Знаю випадок, коли люди лишилися, бо не змогли вивезти притулок собак. Хтось лишається, бо це «моя земля і я звідси нікуди не піду». Це принципова позиція, таких теж багато.

Багато просять допомоги з Харкова, де дуже важко, бо там більший наплив. Із Маріуполя, Одеси, Щастя. З дитячих будинків, будинків пристарілих, ближчих до зони АТО. Вони ж взяли на себе подвійне навантаження, до них довозять з зони АТО. Вони не справляються.

Зараз, навіть при ліміті один раз на тиждень, менше ніж 200 сімей в день у нас не буває

Ми вносимо людину в електронну базу, відмічаємо, що він отримав, що йому належить взяти наступного разу. Почали видавати талончики на відвідини. Раніше було не лімітовано, коли людей було небагато. Зараз, навіть при ліміті один раз на тиждень, менше ніж 200 сімей в день у нас не буває.

Продукти й побутову хімію ми видаємо лише перші 45 днів після приїзду. За цей час можна переоформити пенсію, соцвиплати або знайти роботу і трошки почати ставати на ноги.

Я не можу дозволити собі піти в кіно, купити щось з нових речей, головою розумію, що це нормально і життя не зупинилося, але переступити через себе не можу

Важко тримати баланс між собою і тим, що відбувається. Я не вмію відключатися, я приходжу додому і я все одно там. Я говорю з дітьми, я там. Я не можу дозволити собі піти в кіно, купити щось з нових речей, головою розумію, що це нормально і життя не зупинилося, але переступити через себе не можу. Це проблема усіх волонтерів, але справитися з цим неможливо практично.

Поки відносишся до цього як до того, що відбувається десь далеко, по телевізору, в газетах – це одне. А коли бачиш цих людей щодня, а більшість з них хоче, щоб їх просто елементарно хтось обійняв… І ці «обнімашки» допомагають не менше, ніж теплий одяг. Коли ти з людиною в контакті навіть хвилинному, він стає близьким, натовп розпадається на окремі особистості. Все! Це вже твій сусід, родич, це твоє, і ти не можеш відпустити його від себе.

30 грудня в однієї з наших дівчат, хто звертався до нас, померла мама. Я їздила ввечері віддавати їй гроші н а похорон. Все 31-е число, яке я обіцяла бути з дітьми, я поверталася думками до неї: я витираю пилюку, а вона їде в морг, я виношу сміття, а в них кремація, я готуюся до новорічного столу, а вона лежить і плаче.

Але з радістю до нас теж приходять. «Уявляєте, я роботу знайшов! Ура!». Або приносять щось зроблене своїми руками. Поділитися новинами. Приходять за допомогою і зависають надовго, лишаються волонтерами. У нас половина – це луганські, донецькі, кримські.

Мої четверо дітей без мене страждають, не буду цього приховувати. Маленька весь час зі мною. Їй лише виповнюється 8 місяців. Вона в мене тренована до народження, пройшла Майдан.

Як нам вдалося влаштувати свято Нового року на Фролівській, ми й самі дивуємося. 2 місяці тому на зустрічі координаторів я кажу, що хочу новий рік і ялинку. Серед гнітючої мовчанки почувся голос: «Литвинова, ти божевільна, не потягнемо»! Слава великому Фейсбуку, після першого поста така кількість знайшлася бажаючих допомогти, що лише залишалося все між собою скомпонувати, щоб все було вчасно і щоб було всього достатньо. Більшість людей, що брали участь у святі, знайшлися самі. З пропозицією купити ялинку чоловік прийшов сам і лишився анонімом. Студентський театр на ходулях НАУКМА теж запропонували самі.

Одна з найбільш популярних частин свята – це майстер-класи. Це було так весело, що ми вирішили відкривати в себе ще й арт-центр для дітей. Свята відбабахаємо, будемо піднімати ще й це.

Психологічно дітям легше переносити це все. Діти швидше переключаються. Дорослим набагато важче, бо на них це все давить, вони не можуть визначитися, що далі робити, це пускати коріння, якщо не вертатися, то як влаштуватися. Дорослого з цього стану дуже важко вивести.

Вони готові сидіти в чотирьох стінах, в голоді, під бомбами, але вони вдома. І вони нікуди не рухатимуться

Старі взагалі не хочуть їхати. Це величезна проблема. По-перше їх ніде не беруть. Молодь влаштуватися може. А старі, так не можуть, розуміючи це, вони готові сидіти в чотирьох стінах, в голоді, під бомбами, але вони вдома. І вони нікуди не рухатимуться. Що відбувається в душах в людей, що переживають другу війну в своєму житті, я боюся навіть уявити.

Всі старі, що приїжджають до нас, вони всі хочуть додому, і всі хочуть бути похованими на батьківщині.

До нас приходив чоловік 88 років, приніс 2 подушки. Каже: «більше не дотяг. Коли був маленьким, пережив евакуацію, не дай Бог нікому, я їх так розумію».

Є відмінності між українцями Сходу і Заходу. В культурі, в традиціях, але такі самі відмінності ми побачимо між жителями Печерська і робітничої околиці. Це ж не значить, що хтось гірший чи кращий. Коли кажуть: «ах, у нас з’явилися злодії, і це переселенці» – я кажу, вийдіть у двір свого будинка. У вас в будинку обов’язково є наркоман, проститутка, алкоголік, тунеядець, буркотун, забіяка. Але ми їх не помічаємо.

Люди різні, мені пощастило, більшість, з ким я стикаюся, це дуже добрі люди. Навіть ті, хто на початку здавався агресивними, скандальними… це перша захисна реакція. Це нормально. Всіх, хто сумніваються, я кличу в гості поволонтерити, або уявити себе на їхньому місці. Постійте 2-3 години в черзі, з’ясуйте, що вашого розміру не було і нема… багатьом просто важко перейти цей бар’єр, прийти і попросити. Це ж люди, які непогано стояли на ногах. Хтось плаче в куточку, хтось мовчить, хтось навпаки показує характер. Це закінчується після однієї-другої зустрічі.

У кожного своя правда, в кожного своя біда, в кожного свій погляд на події.

  • 16x9 Image

    Марічка Набока

     У 2004 році закінчила Український гуманітарний ліцей КНУ ім. Тараса Шевченка. У 2010 отримала диплом магістра журналістики Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. Має публікації в газеті «Громадський захисник», журналах «Книжник-review», «Київська Русь» та інших виданнях. Працювала в програмі «Підсумки» на телеканалі Ера. На Радіо Свобода – з 2007 року. Коло професійних зацікавлень: права людини, українська культура, волонтерський рух.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG