Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 22:55

Гонка озброєння Кремля. Без жодного шансу виграти


Президент Росії Володимир Путін (праворуч) і прем’єр Дмитро Медведєв (ліворуч). Архівне фото

Президент Росії Володимир Путін (праворуч) і прем’єр Дмитро Медведєв (ліворуч). Архівне фото

Кремль ніколи не припиняв гонки озброєнь. Тільки тепер у нього немає шансу її виграти

Володимир Воронов

У посланні Федеральним зборам 4 грудня 2014 року він заявив: «Ми не маємо наміру втягуватися в дорогу гонку озброєнь». Але при цьому, сказав він, «надійно і гарантовано забезпечимо обороноздатність нашої країни в нових умовах». І підсумував: «Домогтися військової переваги над Росією нікому не вдасться. Наша армія – сучасна, боєздатна. Як зараз кажуть, ввічлива, але грізна. Для захисту нашої свободи у нас вистачить і сил, і волі, і мужності».

Говорити про початок нової гонки озброєнь неправильно: попередня ніколи й не припинялася. Початок першої такої гонки озброєнь можна датувати рубежем XIX і ХХ століть, назвавши її «дредноутною» (дредноут – тип лінійних кораблів початку XX століття – ред.) На початку ХХ століття саме лінкори були тим стратегічним засобом, за володіння яким держави готові були на все. Хто подужав ту гонку, той і опинився в переможцях, утримавши за собою контроль над ключовими морськими комунікаціями. Для промисловців «дредноутна епопея» стала воістину золотим дном: усього лиш один-єдиний дредноут приносив суднобудівникам, виробникам артилерійських систем, боєприпасів і броньової сталі прибуток на порядок вищий, ніж усі гвинтівки і кулемети, разом узяті.

Гонка озброєнь не зупинилася і після Першої світової війни. На новому етапі ті ж лінкори залишилися стратегічним озброєнням, але до них додалися авіаносці і важка бомбардувальна авіація. Ні танки, ні навіть субмарини стратегічним засобом тоді не були, оскільки поряд із колишнім стратегічним завданням щодо завоювання та утримання морських комунікацій з’явилося нове – руйнування економічної бази противника. Робота якраз для далекої бомбардувальної авіації. Цього разу на коні опинилися ті, хто не тільки відвоював морські комунікації, а й створив стратегічну авіацію.

Танки Т-90 на Червоній площі Москви під час підготовки до параду, 6 травня 2010 року

Танки Т-90 на Червоній площі Москви під час підготовки до параду, 6 травня 2010 року

Після Другої світової війни – все та ж гонка нескінченною спіраллю вгору. Це вже гонка в основному ядерних озброєнь та засобів їхньої доставки. Радянська «оборонка» азартно і охоче долучилася до цієї гри, хоча треба визнати, що майже у всіх серіях цієї гонки СРСР наздоганяв. Ініціатором завжди виступає той, хто вже має випереджальний запас у частині саме стратегічного озброєння. Таке «змагання» завжди є не лише питанням фінансовим, але і питанням технологічних можливостей, а також кадрових і сировинних. Для того, щоб «відповідати» суперникам у гонці озброєнь, насамперед потрібні, зрозуміло, гроші. Окрім грошей, потрібні найсучасніші, найбільш просунуті, передові і перспективні розробки, адже це завжди гра на випередження. Необхідна промисловість, яка здатна реалізувати всі ці задуми і розробки, втілити їх у серію. Це тягне вже нову лінію: технологічна база виробництва, відповідні верстати та обладнання, наявність необхідної сировини і здатності її якісно переробити. Але, можливо, найголовніше – це загальний рівень технічної культури і кадри – ті, хто все це буде втілювати в серійний виріб.

Важко сказати, наскільки російський військово-промисловий комплекс у його нинішньому стані відповідає всім цим вимогам. Ще до подій у Криму й на Донбасі, 12 грудня 2013 року, виступаючи зі щорічним посланням до все тих же Федеральних зборів, Путін сказав: «Ні в кого не повинно бути ілюзій щодо можливості досягнення військової переваги над Росією. Ми цього ніколи не допустимо. Росія відповість на всі ці виклики: і політичні, і технологічні. Увесь необхідний потенціал у нас для цього є». І конкретизував своє попередження цифрами: «Кошти, які ми виділяємо на переозброєння армії і флоту, на модернізацію оборонно-промислового комплексу, як ви знаєте, безпрецедентні. Вони досягають цифри 23 трильйонів разом, 23 трильйонів рублів». Оскільки вимовлено це було задовго до нинішнього краху рубля, а цифра формувалася, виділялася і витрачалася ще раніше, нескладно підрахувати, що йдеться про суму, приблизно еквівалентну 700–750 мільярдів доларів.

У реальності треба говорити про суми набагато більші: як випливає зі звіту на розширеному засіданні колегії Міністерства оборони про підсумки діяльності за 2014 рік (розділ «Оснащення сучасним озброєнням і військовою технікою»), на одну лише держпрограму озброєнь до 2025 року планувалося виділити 55 трильйонів рублів! Зараз Міноборони Росії згодне стримати свої апетити «до 30 трильйонів рублів із збереженням необхідних обсягів оснащення».

Так чи інакше, останнє слово, зрозуміло, за головою держави. Виступаючи 10 вересня 2014-го на нараді «Про розроблення проекту державної програми озброєння на 2016–2025 роки», Путін повідомив: якщо на держпрограму озброєння в 2001–2010 роках було виділено 2,5 трильйони рублів (що приблизно еквівалентно 80–83 мільярдам доларів – авт.), «то на нині чинну, яка розрахована на 2011–2020 роки, як ви знаєте, виділено вже понад 20 трильйонів рублів, і, окрім того, близько 3 трильйонів рублів цільовим чином було направлено на розвиток підприємств ОПК».

За зривом зрив

У цьому випадку верховний головнокомандувач дещо вільно жонглює цифрами: вже простий підрахунок офіційно заявлених свого часу військових витрат за 2001–2010 роки дає суму у понад дев’ять трильйонів рублів. Це без урахування закритих статей бюджету, статей замаскованих і розкиданих по бюджетах різних відомств, без урахування додаткового фінансування, яке завжди існувало. Російський президент забажав не акцентувати увагу на тому, що держпрограма озброєнь на 2006–2015 роки, з офіційним обсягом у п’ять трильйонів рублів, повністю провалена, як справедливо писав колега, через недооцінку стану військової промисловості, «за рідкісним винятком не готової виконати запланований обсяг оборонного замовлення».

18 березня 2011 року, виступаючи на розширеному засіданні колегії Міністерства оборони, Дмитро Медведєв, на той час президент Росії, констатував, що, «на жаль, частина зобов’язань за державним оборонним замовленням була провалена». 10 травня того ж року Медведєв метав грім і блискавку вже на нараді з питань розвитку оборонно-промислового комплексу: «Неприпустимо, коли рішення ухвалюються, причому на найвищому рівні, гроші виділяються, а продукція не надійшла. Я сьогодні не полінувався, заліз у послання президента Росії 2009 року. Ось такий там текст, мною виголошений: «Наступного року необхідно передати у війська понад 30 балістичних ракет наземного і морського базування, 5 ракетних комплексів «Іскандер», близько 300 одиниць сучасної бронетехніки, 30 вертольотів, 28 бойових літаків, 3 атомні підводні човни і 1 бойовий корабель класу «корвет», 11 космічних апаратів». Як ви розумієте, коли я виступав, я не сам це придумав – це було погоджено з усіма тут присутніми. Не зроблено чому?»

Як з’ясувалося, держоборонзамовлення 2010 року обсягом в 1,159 трильйона рублів не виконане на третину, а держоборонзамовлення 2009-го виконане взагалі наполовину! Зірваним було і держоборонзамовлення 2011 року. Коли настала черга звітувати за 2012 рік, віце-прем’єр Дмитро Рогозін поспішив заявити, що держоборонзамовлення 2012-го виконане в повному обсязі. Але в січні 2013 року на нараді в Міністерстві промисловості і торгівлі були представлені дані, з яких випливало, що далеко не все було так чудово. Міністр промисловості і торгівлі Денис Мантуров повідомив, що повною мірою оборонзамовлення так і не виконане, десять підприємств його зірвали. На 80 виробництвах держоборонзамовлення довелося «скорегувати» через зрив термінів, перенісши суми на інші проекти. Якщо ж додати сюди, що Міністерство оборони лише з січня по листопад 2012 року виставило оборонним підприємствам претензії на 20 мільярдів рублів щодо виконання оборонного замовлення, то буде майже повна картина.

2013 рік на схожі повідомлення теж був не скупий. Уже в травні того року Дмитро Рогозін заявив, що з вини суднобудівників може бути зірване держоборонзамовлення в частині суднобудування і судноремонту. Восени 2013 року з’явилося повідомлення, що оборонне замовлення провалив найбільший постачальник послуг зв’язку та ремонту техніки зв’язку Міністерства оборони – ВАТ «Воєнтелеком», виконавши лише 20 відсотків робіт за 2012 і 2013 роки. Було зірване і держоборонзамовлення на сервісне обслуговування військової авіатехніки на 2013 рік.

Чи ж така міцна броня?

Розповідаючи про досягнення російських зброярів, ньюсмейкери палко люблять вживати епітети «не має аналогів», «найкращий у світі», «неперевершений», «легендарний». Не кажучи вже про те, що завжди бундючно стверджується, що російська техніка ледь що не геть перевершує американську.

БТР-80 на навчаннях «Непорушне братство» в Киргизстані в липні 2014 року

БТР-80 на навчаннях «Непорушне братство» в Киргизстані в липні 2014 року

Парадокс: із цим оптимістичним підходом абсолютно не згодні самі споживачі. У 2010–2011 роках про «найкращий у світі» танк із різкою критикою висловилися перші особи російського військового відомства. Спочатку ляпаса розробникам і виробникам дав тодішній заступник міністра оборони Росії – начальник озброєнь генерал армії Володимир Поповкін, який заявив, що військових уже не влаштовують не відповідні до сучасних умов танки Т-90, бронетранспортери БТР-80 та бойові машини піхоти БМП-3. Останній виріб Поповкін взагалі назвав труною. У березні 2011 року свою лепту вніс тодішній головком Сухопутних військ генерал-полковник Олександр Постніков, який ошелешив усіх заявою, що зразки зброї, вироблені промисловістю, в тому числі і бронетанкове озброєння, артилерія та стрілецька зброя, за своїми параметрами не відповідають зразкам НАТО і навіть Китаю. Горезвісний Т-90 генерал взагалі назвав «17-ю модифікацією радянського Т-72», прийнятого на озброєння ще в 1973 році. Потім і тодішній міністр оборони Анатолій Сердюков, спираючись на аналіз своїх підлеглих, заявляв, що, мовляв, російські танки Т-72, Т-80 і Т-90 не відповідають висунутим військовим відомством вимогам, але воювати, на жаль, доведеться з тим, що є в наявності.

Нині ж Міністерство оборони Росії відновлює закупівлі розкритикованих БМП-3, в яких не змінилося нічого. Ще у війська продовжать постачати БТР-82А – це модифікація застарілого БТР-80, – а також модернізовані танки Т-72Б3. Останній – це лише капітально відремонтований старий танк Т-72Б, замінена в ньому хіба лише система зв’язку, і замість ще радянського прицілу встановлений білоруський. Навіть двигуни, як стверджують, і ті не нові, а старі, після капітального ремонту. До слова, російські танки оснащені французькими тепловізійними прицілами, причому далеко не найсучаснішими і зручними – системи останнього покоління Росії ніхто не продає. Російські аналоги поки що значно поступаються західним тепловізорам за дальністю виявлення, кутом огляду, якістю «картинки», зручністю роботи. І перевершують їх хіба що за громіздкістю. Щоправда, на виході новітній танк (перспективна гусенична бойова платформа) «Армата», який, якщо вірити офіційним оглядачам, унікальний, йому «немає рівних» і він навіть «може залишити позаду США з їхнім «Абрамсом». Ось тільки і навколо «Армати» вже зріє скандал: новітній танк різко критикують військові, яких не влаштовує завищена ціна виробу і, головне, технічна невідповідність дослідного зразка вимогам, затвердженим Міністерством оборони.

Фотографія СУ-34, поширена ВПС Норвегії 31 жовтня 2014 року

Фотографія СУ-34, поширена ВПС Норвегії 31 жовтня 2014 року

Схоже, що з авіатехнікою справи йдуть приблизно так само. Зокрема, скандальна історія сталася наприкінці 2012 року, коли за підсумками експлуатації новітнього російського фронтового бомбардувальника Су-34 було підготовано висновок на ім’я міністра оборони Сергія Шойгу, в якому повідомлялося, що всі передані до військ літаки цього типу (їх на той момент було 16 одиниць) викликають нарікання в екіпажів і мають значні дефекти, що перешкоджають повноцінному бойовому застосуванню. Зокрема, мова йшла про постійні перебої прицільно-навігаційної системи і радіолокатора, неякісне заводське складання. Ба більше, машини, що постачалися до військ на той час уже протягом шести років, лише досить умовно можна було назвати серійними, оскільки кожен літак має «свої індивідуальні відмінності»! Але у відповідь на ці претензії представники військової промисловості тоді заявили, що все нормально, це «проблеми зростання», та й узагалі вся справа в низькій кваліфікації персоналу ВПС, який, мовляв, не розуміє, як правильно програмувати обладнання та його експлуатувати.

Усе це стосується й інших систем озброєння. Ракетного – балістична ракета морського базування «Булава», яка, судячи навіть із офіційних зведень, то літає, то падає, а оперативно-тактичний ракетний комплекс «Іскандер» було проблематично навести на ціль за допомогою космічних засобів і безпілотних апаратів. Та ж картина в космічній галузі, яку супроводжують численні корупційні скандали і корпоративні розбірки, не кажучи вже про низку великих невдач із виведенням супутників на орбіту і аваріями на космодромах. Окрема тема – величезна витратність та неефективність системи глобального позиціонування ГЛОНАСС: Міністерство оборони Росії офіційно досі не взяло її в експлуатацію, точність її позиціонування поступається американській GPS щонайменше в 1,5 раза. Причому елементна база апаратів ГЛОНАСС не менше ніж на 60 відсотків складається з імпортних складових – мікросхем, які закуповуються в Китаї і Таїланді, абсолютно не пристосованих для роботи в космічних умовах, що обертається регулярними технічними перебоями. Надійність, довговічність і життєздатність апаратів ГЛОНАСС у рази нижча, ніж GPS: якщо штатна тривалість життя американського супутника 10 років, то російського – 2–3 роки. Окрема пісня – зв’язок, навігація, авіоніка, високоточна зброя, російська електроніка.

І всі ці «хвороби зростання» переслідують техніку фактично ще радянських розробок: за роки, що минули після розпаду СРСР, російський ВПК найактивнішим чином експлуатував, по суті, радянські напрацювання, так і не зробивши нічого принципово нового і свого. Що голова держави визнає досить регулярно. Принаймні, виступаючи 10 вересня 2014 на нараді з розробки програми озброєнь, Путін запевнив, що не сумнівається в успіху цієї програми ще й тому, що Росія «має все, що нам дісталося ще від колишніх часів».

Виключно заради народного блага

Ще у грудневій промові 2013 року Путін запевнив слухачів, що «в найближче десятиліття підприємства ОПК країни будуть повністю завантажені замовленнями, зможуть оновити свою виробничу базу, створити якісні робочі місця». Після чого Путін не забув нагадати, що у військово-промисловому комплексі «у нас трудяться близько двох мільйонів осіб». «Разом із членами родин це майже сім мільйонів осіб. І у фахівців цієї галузі буде стабільна, високооплачувана робота, а значить, і достаток у сім’ях», – запевнив Путін. Тобто гонка озброєнь потрібна насамперед для блага трудящих і розквіту російської економіки?

Рівно через рік (в інтерв’ю виданню «Комерсант» від 23 грудня 2014 року) ту ж тезу слово в слово повторила вже заступник міністра оборони з фінансів Тетяна Шевцова: «Не варто також забувати, що на підприємствах ОПК трудиться понад 2 мільйони осіб, разом із сім’ями це виходить близько 5 мільйонів – наявність у підприємств нашого замовлення гарантує працівникам стабільну високооплачувану роботу, а значить, і достаток у сім’ях». Путін говорив про достаток для семи мільйонів осіб, а Шевцова – для п’яти. Дані, які подає президент, завжди розходяться з даними Міноборони, чого б це не стосувалося – фінансування, вирішення житлового питання військовослужбовців чи оснащення новими озброєннями. Де саме підтасовують вихідні цифри, в Міністерстві оборони чи в адміністрації президента, загадка…

До осені 2014 року реальні наслідки санкцій не бачив лише той, хто активно не хотів їх бачити. Фінанси, банки, економіка, соціальна сфера – все сипалося буквально на очах. Здавалося, амбітну програму озброєнь саме час згортати чи хоча б серйозно коректувати. Але Міністерство оборони цілком серйозно розраховує отримати 30 трильйонів рублів на закупівлю озброєння. Вустами свого головного фінансиста Міністерство оборони категорично виступило проти будь-якого скорочення військових витрат. Як заявила Тетяна Шевцова, «заклики до скорочення військових витрат наразі неправильні», оскільки «саме завдяки оборонному бюджетові найближчими десятиліттями промисловість зможе оновити виробничу базу, створити кваліфіковані робочі місця». А ще «чіпати військові статті витрат зараз не варто» тому, що «саме цього і домагається» Захід: «Одне із завдань Заходу полягає в тому, щоб зірвати модернізацію збройних сил, змусити нас або зовсім згорнути її, або максимально скорегувати намічені показники в бік їхнього зменшення. І якщо це буде зроблено, то можна буде констатувати, що вони своїх цілей досягли». Та й взагалі, запевняє головний фінансист армії, зростання військових витрат – безперечне благо, адже «збільшення виробництва підприємствами ОПК породжує попит на метали, електроенергію, послуги транспорту і так далі, що, в свою чергу, призводить до зростання обсягу виробництва, які (підприємства ОПК – ред.) через певний період часу пред’являть більший попит на продукцію інших галузей».

І В. В. Путін у бій поведе

Одна дуже важлива подія залишилося тоді практично непоміченою. 10 вересня 2014 року указом № 627 Володимир Путін несподівано для багатьох заново перезаснував Військово-промислову комісію: скасував Військово-промислову комісію при уряді Росії, створивши замість неї і на її базі Військово-промислову комісію Російської Федерації. Сам Путін її й очолив. До того моменту на чолі Військово-промислової комісії був віце-прем’єр Дмитро Рогозін, нині знижений до рангу заступника голови, але одночасно призначений головою колегії комісії. Для врівноваження його великогабаритної фігури відповідальним секретарем нової ВПК Росії призначений заступник міністра оборони Юрій Борисов, який відповідає за військово-технічне забезпечення Збройних сил, простіше кажучи, за озброєння.

Військово-промислова комісія має довгу історію. Вона була створена у травні 1938 року і спочатку називалася Постійною мобілізаційною комісією при Комітеті оборони Ради народних комісарів (РНК) СРСР. Із 14 червня 1938 року – Військово-промислова комісія при РНК СРСР. На той момент Військово-промислова комісія була робочим органом Комітету оборони при РНК і за головне завдання мала, як мовилося в установчій документації, «мобілізацію і підготовку промисловості як оборонної, так і необоронної, для повного забезпечення виконання планів і завдань Комітету оборони з виробництва та постачання РСЧА і Військово-морського флотові засобів озброєння» (Бистрова І. В. Радянський військово-промисловий комплекс: проблеми становлення та розвитку (1930–1980-і роки). М., 2006, с. 147). Простіше кажучи, це був головний орган, що об’єднував, координував та спрямовував зусилля замовника озброєнь, їхніх розробників і виробників. Голова Комісії був у ранзі заступника голови РНК СРСР / Ради міністрів СРСР. Комісія, кілька разів змінивши свою назву, проіснувала до 1991 року, коли і була скасована. Якийсь її аналог спробували було відтворити, заснувавши 30 грудня 1994 указом президента Єльцина № 2251 Держкомітет із військово-технічної політики, але до 1996 року такої структури в системі органів державної влади вже не значилося. Відтворена була Військово-промислова комісія при уряді Росії указом Путіна № 231 від 20 березня 2006 року. Однак ніколи раніше головою цієї Комісії не був ні голова держави, ні навіть голова уряду. Володимир Путін, очоливши Військово-промислову комісію, підпорядковану тільки йому – без проміжного прошарку у вигляді апарату уряду, – нині збирає у своїх руках абсолютно всі нитки військового будівництва, управління та виробництва. У російській та радянській історії був лише один аналог такої концентрації політичної, військової та військово-промислової влади – в руках Сталіна, та й то лише на період війни, з 1941 по 1945 роки.

Зараз час начебто мирний, але, як завив сам Путін, «така концентрація ресурсів зрозуміла»: за його словами, «треба у стислі терміни переозброїти армію і флот, модернізувати оборонну промисловість». Чому саме у стислі терміни? Відповідь Путіна: «Я вже говорив багато разів із приводу цього: це не пов’язано з якоюсь гонкою озброєнь…». За версією голови держави, це пов’язано з тим, що «основні наші системи – і оборонного характеру, і ударні комплекси – просто вже відпрацювали чи відпрацьовують свій ресурс». «А якщо вже їх змінювати, то міняти, звичайно, на перспективні, сучасні, які мають перспективу тривалого використання», – сказав Путін. Також були вимовлені слова про необхідність «надолужити втрачене за попередні роки, коли нова техніка випускалася одиничними примірниками, а підприємства галузі втрачали кадри і виробничу базу». Було сказано, що «треба достовірно і повноцінно прорахувати потенційні загрози воєнної безпеки нашої країни», що «на кожну з цих загроз має бути знайдена достатньо адекватна відповідь». Свої головні страхи Путін позначив відразу: розгортання американської системи протиракетної оборони (ПРО), військове освоєння космосу, розробки у сфері використання стратегічної зброї в неядерному виконанні і нарощування сил НАТО у Східній Європі. «Хочу підкреслити, – тут же уточнив Путін, – що все, що ми робимо, – це тільки заходи у відповідь». Але, не втримавшись, від «заходів у відповідь» він знову скотився до болючої теми: «Іноді створюється враження, я тільки що про це сказав, що декому хочеться розкрутити нову гонку озброєнь. Ми в цю гонку втягуватися, звичайно, не будемо, просто абсолютно виключено, – ми будемо виходити з реальних прогнозів розвитку». І закликав при цьому: «Будемо виходити виключно з реалій, наших можливостей і не будемо завищувати наші військові витрати». А куди завищувати їх далі!

Отже, ніякої гонки немає, мова, за словами Путіна, йде лише про створення якоїсь «раціональної номенклатури ударних засобів, включаючи і гарантоване вирішення завдань ядерного стримування, про переозброєння стратегічної і дальньої авіації, продовження формування системи повітряно-космічної оборони». Водночас президент поставив завдання «забезпечити проривний розвиток усіх компонентів високоточної зброї».

26 грудня Володимир Путін затвердив нову редакцію Воєнної доктрини Росії, в якій чорним по білому прописано: основними зовнішніми воєнними небезпеками Кремль вважає «нарощування силового потенціалу Організації Північноатлантичного договору (НАТО)», «наближення військової інфраструктури країн-членів НАТО до кордонів Російської Федерації», «розгортання (нарощування) військових контингентів іноземних держав (груп держав) на територіях держав, суміжних із Російською Федерацією та її союзниками, а також у прилеглих акваторіях, у тому числі для політичного і військового тиску на Російську Федерацію»; «створення і розгортання систем стратегічної протиракетної оборони»; «намір розмістити зброю в космосі», «розгортання стратегічних неядерних систем високоточної зброї». Це ще не все, серед воєнних загроз позначена і новація: «встановлення в державах, суміжних із Російською Федерацією, режимів, у тому числі в результаті повалення легітимних органів державної влади, політика яких загрожує інтересам Російської Федерації». І, звичайно, найцікавіше виглядає абсолютно небувала загроза, внесена в розділ «Основні внутрішні воєнні небезпеки»: «діяльність щодо інформаційного впливу на населення, насамперед на молодих громадян країни, що має на меті підрив історичних, духовних і патріотичних традицій у галузі захисту Вітчизни».

«Хто нас панькає, кретинів? – Дмитро Федорич Устинов!»

«Американський ВПК в порівнянні з нашим – просто дитя в коротких штанцях», – якось видав мені знайомий співробітник одного з управлінь центрального апарату російського військового відомства. Він мав на увазі можливості зубрів російського ВПК впливати на владу. Досить згадати, що коли в перші повоєнні роки Сталін спробував значно скоротити випуск звичайного озброєння, збільшивши за рахунок цього виробництво цивільної продукції, це наштовхнулося на запеклу протидію ключових керівників «оборонки» – Дмитра Устинова (у той період – міністр озброєння СРСР (1946–1953), Михайла Хрунічева (міністр авіаційної промисловості СРСР (1946–1953), Михайла Первухина (міністр хімічної промисловості СРСР (1946–1950), заступник голови Ради міністрів СРСР (1950–1953) та В’ячеслава Малишева (міністр транспортного машинобудування СРСР (1946–1947), заступник голови Ради міністрів СРСР (1947–1953), міністр суднобудівної промисловості СРСР (1950–1952). Вони домоглися від Сталіна нарощування випуску нової військової продукції і збереження «унікальних» виробництв: із 1949 року фіксується різке зростання військових замовлень. Причому інтереси власне військових і «оборонників» збігалися далеко не завжди. Воєначальники і флотоводці хотіли отримати зброю якісну і перспективну, позиція «генералів» ВПК завжди була іншою: беріть те, що ми вам даємо зараз, а недоробки ми усунемо потім, у процесі… Так і приймали «сирі» ракети, літаки, танки, спускали на воду недобудовані кораблі, щоб потім роками все це «модернізувати». А інакше ніяк: кожен прийнятий на озброєння зразок, кожна система – це зірки Героїв Соціалістичної Праці, ордени, Сталінські, Ленінські і Державні премії, нові апаратно-кар’єрні рубежі для керівників галузей «оборонки», КБ, НДІ і заводів. І все нові й нові замовлення та фінансово-ресурсні вливання.

Спроби окремих упертих військових наполягти на своєму, як правило, закінчувалися для них сумно. Найпоказовіший приклад – справа адмірала Миколи Кузнєцова. Сталін зняв його з посади на початку 1947 року, організувавши пізніше так звану «справу адміралів», лише тому, що Кузнєцов і його команда стали кісткою в горлі цілої плеяди «оборонників»: на командування флоту тоді ополчилися наркоми суднобудування, чорної металургії (виробники броньової сталі), озброєння, боєприпасів, електротехнічної промисловості (радіоелектроніка). Адмірал Кузнєцов категорично виступав проти будівництва важких крейсерів застарілих проектів, невисоко оцінював якість кораблів російського спорудження, та ще й на будівництві авіаносців наполягав. А «оборонники» бажали будувати кораблі за старими проектами, із застарілим озброєнням і електронікою – їм так було зручніше. Як згодом писав у книжці «Напередодні» сам Кузнєцов, «суднобудівники були матеріально зацікавлені вчасно здати кораблі: інакше робітники залишаться без премій». Тому «промисловість хотіла забезпечити собі реальний і легкий план, виконання якого гарантувало б отримання премій». Уславленого флотоводця розжалували в контр-адмірали, щоб іншим воякам не кортіло ставати на шляху «робітничого класу». Лише в 1951 році Сталін переграв комбінацію, призначивши Кузнєцова військово-морським міністром СРСР. Однак упертий моряк уроків не вивчив і знову зійшовся у клінчі з господарями ВПК – тими ж Малишевим і Устиновим. Тому за Хрущова Кузнєцова «з’їли» остаточно, скориставшись трагедією лінкора «Новоросійськ», що вибухнув і затонув 29 жовтня 1955 року в Севастополі. Через дев’ять років саме генерали ВПК на чолі з Устиновим відіграли вирішальну роль у поваленні самого Хрущова. Пізніше, коли головний бос радянського ВПК Устинов запанував у Міноборони, розгорнулося масштабне виробництво ракет і боєголовок, виробникам яких віддали величезну частку ресурсів країни. Як згадував дипломат Олег Гриневський, під час веселих застіль ракетники обов’язково вигукували речівку: «Хто нас панькає, кретинів? – Дмитро Федорич Устинов!» Саме гонка озброєнь (укупі з війною в Афганістані) і надломила хребет радянської економіки, поглинувши незліченну кількість ресурсів: фінансових, матеріально-сировинних, енергетичних, людських, врешті.

Якщо після краху Радянського Союзу в 1991 році в гонці озброєнь і була зроблена пауза, то дуже відносна, оскільки ні конверсії, ні кардинальної перебудови військово-промислового комплексу так і не відбулося. Просто російські «червоні директори» на деякий час дещо відволіклися на надзвичайно захопливу гру «Приватизація». До того ж як можна було зупинятися, якщо генерали пострадянського ВПК, вирвавшись на світовий ринок зброї, вперше отримали можливість досхочу погуляти там, на якийсь час позбувшись контролера-посередника в особі держави. Хоча їхній товар за мірками розвинених країн далеко не завжди був конкурентоспроможним, він усе одно розходився «на ура»– серед тих, хто був під міжнародними санкціями, чи кому якісна зброя була не до кишені. Окрім тієї «дрібниці», що військова промисловість опинилася в кишені «червоних директорів», а потім перейшла в руки «ефективних менеджерів», принципових змін у ВПК не відбулося.

По суті, це все ще суто радянський комплекс, не здатний працювати інакше, окрім як за рахунок перманентного викачування грошей із державної кишені, видаючи на-гора здебільшого релікти з радянської схованки. І які шанси перемогти в цій гонці сучасних озброєнь, якщо російська електроніка мертва, як і колись? Якщо вся елементна база російських озброєнь імпортна? Три роки тому конструктор «Булави» Юрій Соломонов спересердя сказав про цю елементну базу: «Як нам чинити? У себе робити? Не у змозі ми робити. Значить, користуватися їхньою елементною базою «загального призначення», а звідси і відмови в техніці». Та що електроніка, якщо припинено випуск збройної сталі належної якості, а з часів краху СРСР в Росії не побудовано жодного нового нафтопереробного заводу (НПЗ)? При тому, що на всіх наявних НПЗ обладнання імпортне, та й весь нафтовидобуток побудований на імпортному обладнанні. Яка там гонка озброєнь, якщо країна, що видобуває і експортує нафту, ледь-ледь здатна забезпечити себе паливом? А чим танки, літаки і кораблі в час «Х» заправляти?

Український фактор

Але одна з найболючіших проблем для російського ВПК, яка нині на офіційному рівні майже не коментується, – це розрив військово-промислових зв’язків із Україною. Проте напередодні Нового року заступник міністра оборони Росії Юрій Борисов визнав, що наслідки цього розриву вже цілком матеріальні: «За двома типами авіаційної техніки, двома типами кораблів, а також двома типами засобів ураження терміни виконання держоборонзамовлення були перенесені на 1–1,5 року». Хоча одразу ж було заявлено, що «до заміщення інших складових українського виробництв» російська військова промисловість нібито «вже готова». Чи так це?

Радіо Свобода вже зачіпало тему можливих наслідків цього розриву («На ракетній голці», «Російським вертольотам без України ніяк», «Севастополь – російський, «Варяг» – китайський», «Розлучення по-військовому»). Зокрема, мова йшла про вельми значну залежність російської «оборонки» від кооперації з українською промисловістю у сферах ракетно-космічній, авіаційній та кораблебудівній. За відкритими джерелами поки ще важко судити, якою мірою розрив військово-промислових зв’язків уже став фактом безсумнівним і незворотнім і наскільки це дійсно критично для реалізації російської програми озброєнь. Та й наслідки таких «заходів», врешті-решт, миттєво ніколи не позначаються, тим паче, дещо істотне російські споживачі все ж отримали ще до того, як стали діяти заборони українського уряду. Зокрема, той же Юрій Борисов повідомив, що Росія встигла отримати з України три головні енергетичні установки для споруджуваних фрегатів – із шести замовлених. А перший заступник гендиректора держкорпорації «Ростех», голова ради директорів Об’єднаної двигунобудівної корпорації Володимир Артяков і взагалі стверджує, що «поставки за чинними контрактами тривають». Проте проблема газотурбінних двигунів для надводних бойових кораблів, як і раніше, залишається ахіллесовою п’ятою російських кораблів. Нічого подібного до продукції Миколаївського науково-виробничого комплексу газотурбобудування «Зоря»-«Машпроект» у Росії поки не випускають: у всьому світі морські газотурбінні установки розробляє і серійно виробляє, крім них, поки лише Rolls-Royce. Щоправда, російські чиновники сподіваються на те, що цю проблему вдасться вирішити, розгорнувши виробництво газотурбінних двигунів для військових кораблів у Рибінську – на НВО «Сатурн». Юрій Борисов стверджує, що «підприємство буде готове до заміщення у 2017 році», там іде «технічне переозброєння», а поки «ми були змушені внести корективи в реалізацію держпрограми озброєнь». Володимир Артяков запевняє, що рибінський «Сатурн» уже «розробив і найближчим часом готовий передати низку корабельних газотурбінних двигунів для патрульних і ракетних катерів, корветів, фрегатів…». Проте виникають певні сумніви щодо можливості повноцінного «технічного переозброєння» виробництва: російське верстатобудування давно перебуває у стані колапсу, випускаючи в основному натуральний металобрухт архаїчної конструкції. Верстати дійсно сучасні, та ще повністю з російських складових, у Росії не виробляються, а зараз дійсно сучасне обладнання Росії і взагалі не продадуть. Запустити серійне виробництво російських морських газотурбінних двигунів у Рибінську намагаються з 1992 року, але «віз і нині там». Штучний товар ніби й є, а от із серійним його виробництвом справи кепські. Наскільки можна зрозуміти з уривчастих відомостей, донині так і не вдалося вирішити і ключову проблему – з надійністю і ресурсом вироблених у Росії двигунів. Російських флотоводців російські ж двигуни не влаштовують категорично через їхню низьку надійність.

Інша хвора точка – виробництво двигунів для вертольотів, бойових і транспортно-бойових: безумовний лідер у цій сфері – запорізький концерн «Мотор Січ». Як сказав заступник міністра оборони Росії Юрій Борисов, «щоб відійти від залежності, нам довелося прискоритися, подвоїти або потроїти обсяги виробництва двигунів». Подвоїти або потроїти – це скільки двигунів конкретно? Відповідь знаходимо в рапорті Володимира Артякова: на ВАТ «Клімов» уже запущено дослідно-конструкторське виробництво найпотрібніших вертолітних двигунів ВК-2500 для вертольотів «Міль» і «Камов», і «зараз стоїть завдання збільшення серійності виробництва з 50 двигунів у 2014 році до 350 двигунів до 2017 року».

Тобто у 2014 році вироблено всього лише 50 двигунів?! Адже було урочисто обіцяно, що вже у 2012 році «Клімов» вийде на рівень складання майже 300 двигунів, а до 2013 року – на рівень випуску від 400 до 600 силових вертолітних установок на рік, а тут, як самі визнали, ледве півсотні подужали? Притому що, як можна підрахувати, російський авіапром в осяжній перспективі потребуватиме як мінімум 4000–5000 таких силових установок, якщо програма військового вертольотобудування не буде скоректована або зовсім згорнута…

Як визнав Юрій Борисов, «особливо турбують поставки з боку країн НАТО, адже частину складових ми отримували і досі отримуємо від них». Але, за версією заступника міністра оборони, раз «ми беремо участь у глобальній економіці», то і «залізної завіси не буде»: як отримували, мовляв, складові з-за кордону, так і будемо їх отримувати, та й немає в цьому нічого страшного, адже «жодна країна, включаючи Америку, не виробляє всю необхідну продукцію на своїй території».

Значно більше чиновника-збройовика турбує інше. Як обмовився Борисов, «нас дуже турбує ситуація з ростом курсу долара». Закупівлі імпортних складових планувалися за одним курсом, а нині курс зовсім не той. Тому Міноборони буде «ставити в уряді питання про компенсацію ризиків, пов’язаних із ціновою різницею через зміну курсу». «Якщо уряд не піде на відшкодування курсових втрат, нам доведеться або скорочувати кількість штук озброєння, або відмовлятися від деяких позицій», – кажуть у міністерстві.

І знову – про «лукаві цифри»

Виступаючи 19 грудня 2014 року на нараді з приймання військової продукції в Національному центрі оборони Росії, Володимир Путін повідомив, що за рік до військ надійшло понад 4,5 тисячі «нових зразків озброєння, військової і спеціальної техніки». У тому числі, за його словами, 142 літаки, 135 вертольотів, чотири підводні човни, 15 надводних кораблів і катерів, 19 зенітно-ракетних комплексів, 590 танків і бойових машин піхоти, на бойове чергування заступили три полки міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) «Ярс», а для Військово-повітряних сил модернізовані сім стратегічних бомбардувальників Ту-160 і Ту-95МС.

Однак у відеозвіті Міністерства оборони, продемонстрованому в той же день Путіну, мовиться, що всього стратегічні ядерні сили отримали 38 міжконтинентальних балістичних ракет, у тому числі 22 – для підводних човнів стратегічного призначення. Проста арифметика: віднімаємо 22 з 38, отримуємо 16 МБР наземного базування. З такої кількості три полки сформувати ніяк не можна – це менше від двох полків! Але це ще не все. Заступник міністра оборони Юрій Борисов тоді ж назвав зовсім іншу цифру надходжень для Ракетних військ стратегічного призначення: не три полки, і навіть не 16 ракет, а лише п’ять балістичних ракет.

З кораблями теж проблема: Путін каже про чотири підводні човни і 15 бойових кораблів та катерів, у відеозвіті Міноборони човнів уже два, а заступник міністра оборони Борисов того ж дня навів іншу цифру, повідомивши, що «у 2014 році в інтересах Військово-морського флоту передано 6 бойових кораблів і катерів, один підводний човен…». Так скільки насправді передано нових човнів: чотири, два або один?! Не кажучи вже про різнобій щодо надводних бойових плавзасобів – 15 і шість…

Про танки взагалі краще б промовчати, оскільки тут верховного головнокомандувача явно підставили: жодного нового танка у 2014 році Збройні сили Росії не отримали. Всі так звані «нові» танки – відремонтовані («модернізовані») старі Т-72Б з баз зберігання. З бойовими літаками-вертольотами плутанина схожа. Якщо Путін і Шойгу говорять про 142 літаки, то один із високих чинів Об’єднаної авіабудівної корпорації Владислав Гончаренко, похвалившись, що Росія вперше випередила США за випуском нових бойових літаків, повідомив про постачання 100 літаків, змішавши в одну купу бойові та навчально-бойові. При цьому видання, яке взяло в нього інтерв’ю, підрахувало за відкритими джерелами, що вироблено загалом 42 бойові літаки: 18 фронтових бомбардувальників Су-34, 12 винищувачів Су-30м2 і 12 Су-35С. Та й узагалі щось не сходиться: судячи з цілком офіційних зведень, у перших трьох кварталах 2014 року російські Збройні сили отримали 50 літаків, у тому числі транспортних і модернізованих, а також трохи більше як 20 вертольотів різних типів. Протягом четвертого кварталу 2014 року, як доповів Володимирові Путіну все той же Юрій Борисов, «в інтересах Військово-повітряних сил переданий 21 літак, 38 вертольотів…». Як не складай, але представлені верховним головнокомандувачем цифри знову ніяк не виходять!

Для порівняння: у 2014 році міністерство оборони США отримало 36 малопомітних перспективних винищувачів-бомбардувальників п’ятого покоління F-35 Lightning II, а загалом компанія Lockheed Martin і компанії-суміжники вже виготовили 109 оперативних літаків для США і країн-партнерів. Це вже друга модель літака п’ятого покоління, яку США виробляють серійно. Наскільки можна зрозуміти за відкритими джерелами, в разі необхідності США можуть без проблем розгорнути серійне виробництво до 300 літаків F-35 на рік. У той же час російська промисловість із величезним напруженням ледь долає випуск загалом 40–45 машин декількох модельних рядів (по суті, це навіть іще не серійне виробництво), та ще й далеко не надсучасного вже, м’яко кажучи, четвертого покоління. Щосили ж розпіарених Т-50 (ПАК ФА – перспективний авіаційний комплекс фронтової авіації) у Росії поки всього лише п’ять льотних прототипів, які все ще випробовують, і до їхнього реального запуску в серію дуже далеко.

От і зенітно-ракетних комплексів С-400, за версією Путіна і Шойгу, передано два полки – 19 установок. Але у відеозвіті Міністерства оборони мовиться про постачання всього лише семи пускових установок С-400 – це менш як один дивізіон, які вже там два полки (зенітно-ракетний полк – це два дивізіони по 8 пускових установок)! Дані Міністерства оборони і голови держави розходяться в рази. Чи може таке бути, що навіть верховний головнокомандувач не знає, скільки і чого саме вироблено насправді, яка якість і реальні бойові можливості озброєнь, скільки насправді потрібно коштів ВПК і куди вони випаровуються в катастрофічних обсягах…

Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG