Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 00:21

Мусульмани і свобода преси – кримський досвід може бути затребуваний


Саме Крим і кримчани володіють тими навичками терпимості та взаєморозуміння, яких у Європі, схоже, немає

Андрій Кириллов

(Рубрика «Точка зору»)

Вбивство французьких журналістів, що стало символічним початком цього року, шокувало європейців і привернуло живу увагу українців. Це природно хоча б тому, що українці саме зараз відчувають себе європейцями і для них європейські проблеми цікаві й важливі. Вони, звичайно, задумалися: а якою має бути наша реакція на подібного роду події?

Насмілюся стверджувати, що кримчанами розстріл редакції терористами, які кричать «Аллах акбар», розуміється дещо інакше, ніж багатьма іншими. Ми звикли жити в поліконфесійному середовищі, в середовищі, де межі етнічності й релігійності в чомусь стерті, але при тому є якоюсь природною даністю. Кордон християнської та мусульманської традицій проходить територією та культурою Криму, всередині культури Криму. Звуки призову до намазу для нас звичні, і у багатьох, як, зізнаюся, і у мене, викликають відчуття батьківщини. Так, я вдома, ось і мечеть недалеко, думаю я в таких випадках.

За винятком Балкан Крим – єдине місце в Європі, де іслам є частиною історичної пам'яті, однією з основ культури. Враховуючи, що балканський досвід, так скажемо, негармонійний, саме Крим і кримчани володіють тими навичками терпимості та взаєморозуміння, яких у Європі, схоже, немає. Слід згадати слова кримського економіста Андрія Клименка, який ще кілька років тому наполягав на увазі до цих навичок і знань кримчан – він був упевнений, що ними можна ділиться з європейцями. Чому б ні, але звичайно, поки це віддалена перспектива.

Звичайно ж, кримське суспільство, яким воно було до російської окупації і сучасна Європа різні надзвичайно. Проводити прямі аналогії співіснуванню мусульман і християн Криму та Франції абсолютно невірно. У чому ж суть дискусії, глянувши на неї очима кримчанина?

Справа в тому, що у «французькому інциденті» драматично зіткнулися дві священні корови ліберального та мусульманського світів: свобода слова й основи віровчення. Придивившись, ми, втім, побачимо, що обидва поняття не абсолютні – але рівновеликі в очах і однієї, й іншої сторони.

Преса, поряд з недержавними організаціями – ключова інституція і сфера суспільного життя, покликана врівноважити парламентські демократії і доповнити ті сфери, з якими вона не може впоратися. Нападати на пресу – все одно що нападати на суди.

Перебуваючи на межі влади і громадян, політики та економіки, преса виступає як колективний цивільний прокурор, хоч і будуть ті звинувачення, які вона висуває, лише зі сфери моралі. Залишивши розважальну та комунікаційну функції осторонь, можна сказати, що природа ЗМІ – розслідувати й аналізувати діяльність як держави, так і деяких громадян.

Для французів такого роду тези самоочевидні, нехай навіть вони не настільки категорично оформлені. «Після розстрілу редакцій буде розстріл нами обраних депутатів? Потім перестануть підкоряться рішенням судів?», – так або приблизно так думають ті з них, хто виходять зараз на демонстрації. ЗМІ для європейців – це одна з основ стабільності й нормальності суспільного життя, а не навпаки, як вважають у Росії або Сирії.

Але – будучи владою – сама преса зобов’язана мати обмеження. Безчесний журналіст так само небезпечний, як і корумпований поліцейський. Якщо «журналістська етика» – важлива сфера як юридичного, так і професійного обмеження газетної вседозволеності – заледве, але може впоратися у простіших випадках, то більш-менш точно визначити рамки свобод журналістів стосовно священних понять вона, схоже, не в силах, важко знайти однозначне рішення. Тим більше, коли мова заходить про карикатури – там суб'єктивізм автора зашкалює, навіть є необхідною умовою жанру. Поки що вирішили, що сміятися можна над усім, однак питання, як я розумію, відкрите.

Нам, кримчанам, подібні проблеми вже зустрічалися, і не раз. Будь в Криму більш здоровою політика і влада, впевнений, ми б успішно вирішили їх.

На іншому полюсі, мусульманському, ми бачимо схожу картину: «до якої межі можна захищати свої цінності?» Якщо при вигляді розстріляної редакції француз відчуває тривогу і обурення, мусульманин при вигляді карикатури на Пророка відчуває обурення і біль, – біль перш за все. Для тих, у кого є друзі-мусульмани, і не один, а багато, це зрозуміло без зайвих слів. Але вбивство заради цього? Ні, на таке здатні тільки одиниці, і яким би не був мусульманин, він цього не схвалить. Але і з тим, щоб хтось витирав ноги об настільки важливе для нього поняття – особистість Пророка – він мириться теж не стане.

У Криму ми спостерігали схожу картину – схожу не в наслідках, а в основах. І мусульмани, і журналісти відчували свою вразливість та інтерес до себе ворожих груп і структур. Зараз ситуація лише трансформувалася і погіршилася – що природно для окупації, яка тільки загострює існуючі проблеми.

Мусульмани в Криму були дискримінованою групою – коли ми порівнюємо її з домінуючою конфесією – православ'ям Московського патріархату. Їм чинилися перепони місцевою владою при повній байдужості Києва. Це створювало умови для різного роду дрібних, але неприємних витівок – осквернення кладовищ і святинь, антиісламських виступів, публічних або публіцистичних. Джерелами останніх були проросійські політикани і дружні їм журналісти. Можна додати ще й кримське управління СБУ, яке у своїх закритих звітах представляло мусульман як загрозу і яке, ймовірно, приховано, але активно втручалося в життя мусульманських громад з метою провокацій і спроб управління ними.

Журналісти в свою чергу не раз чули погрози на свою адресу, але частіше вони були пов'язані «побажаннями» власників ЗМІ та їх роботу важко було назвати повністю вільною. Тиск на журналістів у Криму був політичним і економічним, але не світоглядним чи релігійним. Втім, функціонування кримських ЗМІ як цивільного прокурора не було або ж такими були поодинокі газети та особистості, які обмежено впливають на маси.

Але між тим щось подібне до французьких подій було і у нас, подібне в площині «зіткнення ЗМІ-мусульмани». Йдеться про статтю публіцистки Наталії Астахової під назвою «Принесені вітром», надруковану в газеті «Кримська правда» в 2008 року. Текст цей являє собою досить поетичний з точки зору мови, але явно ксенофобський за змістом спіч, прочитавши який будь-який кримський татарин і мусульманин відчув би себе ображеним. Так і сталося. Кілька кримських юристів і громадських організацій зажадали судових розглядів і експертиз, але явним наслідком цього скандалу стала підтримка кримських татар широкими колами кримської громадськості й свого роду бойкот Астахової, що нею, наскільки відомо, сприймався дуже важко.

У невеликому Криму такі методи діяли. Тоді ж постало питання – а де закінчуються журналістські свободи? Астахова стала прикладом того, що навіть поетичні виливи ненависті в Криму слід залишати для приватних бесід – усі, за винятком професійних шовіністів, розуміли, наскільки отруйна манера звинувачувати з позицій національності чи конфесії.

До останнього року в Україні можна було відчути недовіру до мусульман, і такі настрої були притаманні цілком освіченим людям. Зараз, як здається, кримські татари стали українцям братами, і українці так це так і сприймають. Батальйон «Крим» бореться не гірше за інших, вони не приховують своєї прихильності ісламу, і це загальновідомо.

Що може дати український і кримський досвід Європі? Якщо не рецепти згоди, то в усякому разі приклад того, як у Європі мусульмано-християнське суспільство може бути – я наполягаю на цьому – гармонійним, мирним, з яскравою і глибокою культурою.

Андрій Кириллов кримський оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG