Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 05:57

Кремль випустив демонів зі скрині Пандори, котрих сам не може стримати і котрі самі його й погублять

(Рубрика «Точка зору»)

Ми живемо в цікаві і жахливі часи. Часи якоїсь дивної війни, котра є, і котрої не існує водночас. Вона розривається вибухами, вбиває сотні та тисячі, накриває «Градами», а на папері називається антитерористичною операцією і триває місяцями, а не обіцяними годинами.

У ній офіційно не беруть участь російські війська, але постійно з’являються як не полонені з Росії, то їхні солдати відправляються в рефрижераторах на батьківщину. Як не танкові колони заїжджають, то «гуманітарні конвої», забиті найнеобхіднішим для Донбасу – снарядами та зброєю.

Санкції партнерів завдають чималого удару по російській економіці, але українцям мало. Народ можна зрозуміти, адже важко раціонально мислити, слідкуючи за звістками із фронту. Проте, критикуючи Захід, слід усвідомлювати, що спочатку слід усе зробити самим, аби просити чи вимагати те саме вдіяти інших.

Із яким виразом обличчя українці вимагають у світової спільноти посилення санкцій щодо Росії, якщо вітчизняна влада закуповує в агресора енергію та продовжує співпрацювати по низці ключових галузей? Дехто ж взагалі умудряється критикувати тих, хто оголосив бойкот російським товарам.

Як можна вимагати від світу визнання «ЛНР» і «ДНР» терористичними організаціями, коли в Україні відбувається лише підготовка до такого заходу? І це в державі, де антитерористична операція триває більш ніж півроку.

Як можна вимагати прийняти Україну в НАТО і не робити для того реальних кроків? Кому потрібна країна із нереформованою армією та корумпованою військовою верхівкою? Хто має пояснити країнам-членам Північноатлантичного альянсу, чому Україна важливий елемент системи європейської безпеки?

Як вимагати безвізового режиму, не виконуючи при цьому простих зобов’язань? Сусідська Молдова давно із цим усім впоралася і не мала ніякої мороки. Україна чимось гірша? Їй складніше виконати невеликий перелік умов?

Зважаючи на цю непослідовність дій, українцям потрібно врешті побачити в ЄС, США, Канаді та інших цивілізованих країнах партнерів та друзів, а не тих, від кого можна постійно щось вимагати.

Зараз час не ворожнечі, не обміну звинуваченнями, а час прислухатися одні до одних. Діяти спільно проти агресора. Час бути уважними та хотіти почути, бо нам є що сказати і чого навчитися. Захід терпеливо старається дати зрозуміти, що все залежить від самого українського народу. Ми маємо прийняти цивілізовані правила гри, якщо хочемо змінюватися і бути рівними серед рівних.

Ми ж можемо запропонувати світові досвід трансформацій суспільства, котрі вже відбулися і котрі ще попереду. Можемо допомогти іншим, котрим цей шлях лише належить здолати.

Агресія Росії оголила десятки слабких місць по всьому світові. Тріснуло там, де було тонко. Кремль випустив демонів зі скрині Пандори, котрих сам не може стримати і котрі самі його й погублять. Ці тварюки налякали не лише цивілізований світ, а й тих, хто ще донедавна вважався найближчими партнерами еРеФії.

Тепер Білорусь, Вірменія та Казахстан більше не певні, що мають рухатися у фарватері Москви. Демон на прізвище Пермяков, котрий убив вірменську сім’ю, показав і цій країні справжнє обличчя сучасного Кремля. Білоруси, що бояться впасти наступною жертвою амбіцій Путіна, теж розпочали дрейф у протилежному від Білокам’яної напрямі. Цілком несподівано з’явилася можливість вирвати з-під російського впливу ці країни.

Так, Лукашенко поки що грає у свою гру. Маневрує між Заходом і Сходом, намагаючись отримати більше переваг від усіх сторін. Він не надійний партнер. Але народ Білорусі теж почав прокидатися. Врешті, хіба Янукович не прирік себе, намагаючись затіяти приблизно таку ж гру. Хіба не він сам себе перехитрив, розводячи почергово: то Росію, то ЄС? І де він тепер?

Вірменія та Казахстан гратимуть «по ситуації». І спільні зусилля Заходу та України можуть допомогти цим країнам знайти своє місце поза орбітою російського впливу.

Україна має знайти себе в єдиній Європі

Поки ж Україні самій слід ще відшукати себе. Варто зрозуміти, що євроінтеграція – це обопільний процес. Не лише Європа приймає Україну, а й сама стає трохи Україною, надихається та перебирає її найкращі риси: цю готовність стояти до кінця за своє; як протистояти сильнішому за тебе в рази ворогу і не відступати ні на крок; як творити спільноту із людей різних прошарків суспільства: ідеологічних, мовних, класових у часи занепаду толерантності; як виживати в критичних умовах і не втрачати при цьому оптимізму. Натомість Захід може навчити Україну порядку, правил, звітності, відповідальності та багато іншого. Звісно, якщо Київ захоче вчитися.

Захід не ворог, він найближчий союзник українського народу в спільній справі підштовхування вітчизняної влади до впровадження реформ. В контролі за її діями, в поступі. А роз’єднати цей союз найбільш зацікавлений Кремль, котрий почергово підкидає хмиз: то у вогнище невдоволення Заходу перебігом втілення Києвом реформ у життя, то у ватру суспільної паніки українців. Вистояти залишилося не так вже й багато, бо нафтохмизу в Кремлю вистачить ненадовго. Скоро, йому доведеться палити хіба що власними демонами.

Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG