Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 20:02

«Просто сказати, що Крим – це Україна, недостатньо» – Севгіль Мусаєва-Боровик


Севгіль Мусаєва-Боровик

Севгіль Мусаєва-Боровик

Головний редактор «Української правди» розповіла, чому Крим обов'язково повернеться до України, і що для цього потрібно робити

Київ – Сонячна, з допитливим поглядом і щирою широкою посмішкою, довгими густими кучерями і вічно кудись біжить! Саме такою я пам'ятаю керчанку Севгіль Мусаєву, тоді ще студентку журфаку Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Стикаючись в коридорах вишу, не раз помічала, що Севгіль завжди кудись поспішає – на конференцію, на зустріч, здати статтю, організувати захід і зробити ще мільйон якихось інших справ, з якими молода тендітна дівчина встигала впоратися.

Сьогодні Севгіль Мусаєва-Боровик – головний редактор одного з найбільш читаних і популярних інформаційних видань «Українська правда», володар безлічі журналістських нагород і автор низки розслідувань про корупційні схеми влади. З великим ноутбуком, сумкою і телефоном, який постійно дзвонить, Севгіль забігла в кафе. Ковток води, коротка бесіда про надмірності медійної «кухні», і ми почали розмову про Крим.

– Коли ти востаннє була в Криму?

– Наприкінці липня минулого року, а до цього – в травні, тоді ще можна було розплачуватися гривнями в магазинах і кафе.

Коли вже Крим став перелаштовуватися на рублі, змінювалися вивіски в закладах, мене не покидало відчуття фейковості всього, що відбувається. Дуже показовим став відхід українських банків. Мені було цікаво зрозуміти, що відбувалося у фінансовій сфері, адже зрозуміло, що жоден інвестор, який поважає себе, чи банк не вкладав би інвестиції у відкриття відділень у Криму. Банки в найкращому випадку з другої сотні російських банків з одним відділенням десь у Владикавказі приходили на півострів.

Відбувалося «віджимання» відділень українських банків, наприклад, «Приватбанку», причому настільки абсурдний, що навіть вивіски не змінювали або затягували роздрукованими за 200 гривень плакатами зі своєю назвою. Відбувалося рейдерство на державному рівні – спочатку забрали Крим, потім перейшли на приватну власність.

– Які емоції тебе відвідували в момент цього «віджимання»?

– Кримські події за часом збіглися із запуском нашого інтернет-порталу Hub's, адже тільки що ми всі пережили Євромайдан. Я дуже добре пам'ятаю цей день, 23 лютого 2014 року, коли зателефонувала колега з New York Times і запитала, що у нас в Криму відбувається і попросила телефон Рефата Чубарова (голови Меджлісу кримськотатарського народу – Прим. ред.). У той момент, після шоку майданівських подій, я не надала серйозності дзвінку, навіть переконувала її, що нічого серйозного в Криму не відбувається.

Я навіть у страшних снах не могла уявити собі, чим все обернеться! Запустили ми портал 25-го лютого і відразу, одними з перших, стали повністю висвітлювати кримські події. Навіть коли захопили кримський парламент, я до кінця не вірила, що в 21-му столітті може статися анексія... «Референдум» 16 березня мені здавався театралізованою виставою. Нічого, крім чергового шоку, неможливо було відчувати від того, що Крим на очах у всього світу забрали.

– Забрали, тому що віддали? Або забрали з інших причин?

– Звичайно, ми будемо ще аналізувати ті події. Але, думаю, що без потурання влади цього б не сталося. Я багато сперечалася про це і з колегами, і з друзями. Мені здається, що бездіяльність зіграла свою ключову роль. Так, був складний перехідний час, формували Кабінет міністрів, проводили низку призначень. Росія максимально використовувала всю цю ситуацію для себе! Але в України жорсткості явно не вистачило. І для мене головне питання в тому, чому так сталося – через боягузтво і нерозуміння ситуації, або тому що так було домовлено? У другу версію мені не хочеться вірити.

– Днями було опубліковане інтерв'ю з головою Луганської ОДА Геннадієм Москалем, який прекрасно знає кримську силову і політичну кон'юнктуру. Він вважає, що запобігти анексії було не складно. Досить було розбомбити Керченську переправу, перекрити підходи до Криму водою та сушею, і все. Чи завезла б Росія тоді таку кількість військової техніки? Ти згодна з такою думкою?

– До речі, про переправу. Коли відбувалися всі ці події, я задавалася цим питанням. Адже основна частина техніки надходила до Криму саме через сполучення «Порт Кавказ – Порт Крим». Руйнування переправи не привело б до людських жертв, але зупинило б потік військової техніки. Якби тоді з нашого боку була би досить жорстка відповідь, то не було б сьогодні Донбасу. Війна на південному сході України стала наслідком безперешкодного входу до Криму.

– Для тебе досі актуальне питання про те, як дозволили забрати Крим – через боягузтво або за змовою? За службовим обов'язком, ти часто спілкуєшся з людьми, які ухвалюють ключові рішення в Україні – це і політики, і бізнес. Питаєш ти їх про Крим? Що вони тобі відповідають?

– Ну... (сміється), чую абсолютно різні думки. Багато хто апелює до небажання допустити людських жертв, мовляв, і російської техніки вже було достатньо, і «лояльних» військових, і нічого неможливо було зробити. А активні б дії могли спровокувати повномасштабний наступ на всю територію України. Звичайно, не можна виключати цей варіант. З іншого боку, є думка, що відповідальність за кримські події лежить на тих людях, які в той час перебували на ключових позиціях – це і міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, і виконувач обов'язків президента Олександр Турчинов. Вияви вони тоді рішучість, можливо, події розгорнулися б за іншим сценарієм. І нарешті, озвучують ще й третій варіант – це змова, коли всі уявляли красивий розіграш зі здачею Криму.

– А Севгіль Мусаєва, як журналіст, як кримчанка, в який варіант вірить більше?

– (Після довгої паузи) Думаю, що все-таки це нерішучість і нерозуміння того, що потрібно робити в ситуації, що склалася. Була складна емоційна складова, потрібно було приймати владу, люди тільки-тільки встали біля керма, вони не знали, що робити з Кримом. У той же час всі політичні сили займалися розподілом урядових портфелів, йшов активний переговорний процес щодо поділу на тлі похорону Небесної Сотні і захоплення Криму.

– Ну, добре. Припустимо, нерішучість того часу можна пояснити низкою причин – від формування уряду до відсутності чіткого бачення стратегії щодо Криму. Але минув вже майже рік, і так само ніякої рішучості немає. Стратегії щодо Криму знову-таки ніякої немає, державної політики з повернення Криму теж немає. Чому так? Може, варіант змови більш ймовірний? Крок номер один – здати Крим. Крок номер два – нічого не робити.

– Зараз багато що виправдовують війною в Україні. Я не хочу говорити, щоб ми Крим злили, забувши про те, що у нас взагалі є така територія і проблема. Це, звичайно, більше панічні настрої. Але я задаю собі абсолютно такі ж питання, як всі інші кримчани – чому влада нічого не робить? Чому ухвалює дивні закони щодо Криму, які дозволяють українському бізнесу працювати без податків в Україні, але наповнювати бюджет окупованого Криму, в той же час жителів Криму оголошувати нерезидентами, блокувати транспортне сполучення і так далі.

– А чому так? Хто має в Україні вирішувати подібні питання?

– Думаю, має бути окремий орган у виконавчій системі влади. У нас начебто і є департамент у справах Криму в Кабінеті міністрів, але я не бачу законодавчих ініціатив, які мали б йти як «урядові».

Не вирішується толком питання з переселенцями, як з Криму, так і з Донбасу. Це питання, в основному, тримається на громадських ініціативах. Якби не було волонтерів, то була б катастрофа. А йдеться про громадян України, які опинилися в складній ситуації. Обов’язок будь-якої держави – захищати своїх громадян. Я розумію, що моя країна у війні, і є питання першої важливості. Але питання Криму болюче, його треба вирішувати. І кримчани – патріоти України можуть відчувати себе забутими і залишеними при такому ставленні держави. І ця біль буде зростати, якщо нічого не робити. Просто сказати, що Крим – це Україна і зробити новорічне звернення кримськотатарською мовою недостатньо. Чому за вже майже рік не розроблена державна програма роботи з переселенцями? Чому немає державної програми повернення Криму? Чому немає обговорення з громадськістю того, як можна повернути Крим?

– Чи є медіа-проекти щодо Криму, які хотілося б реалізувати?

– Так, є. Сподіваюся, вже цього року «Громадське» зможе запустити годину ефіру на тиждень, присвячену Криму. Зараз в пошуку ресурсів для запуску.

Мені здається, на всіх українських телеканалах мають бути програми, присвячені життю на окупованих територіях. Інтерес до Криму є, про це я суджу за читанням текстів в «Українській правді». Наприклад, ми публікували матеріал «Севастополь – життя у резервації» вже ввечері. До ранку він набрав 90 тисяч переглядів – хороший показник. З одного боку, Крим цікавий, але, з іншого боку, люди забувають про Крим. Мені б хотілося знати, скільки людей в Україні вже не вважають Крим українським? Днями запустимо невеликий проект про переселенців на «Українській правді», щось обов'язково зробимо до річниці анексії.

А взагалі, мені подобається, що роблять «Крим.Реалії» – це відмінний ресурс. Я сама його постійно читаю.

– Як думаєш, Крим зник з інформаційного порядку денного в Україні?

– Так, однозначно, зник. Звичайно, коли в країні війна і гинуть мирні жителі, коли трапляються «Іловайські котли», коли збивають пасажирські літаки зі 298-а пасажирами, неможливо, щоб Крим залишався на перших шпальтах. Але ми ще досить молода демократія, у нас немає досвіду реагування на такі ситуації. Адже те, що сьогодні відбувається в Україні, схоже і на події Зимової радянсько-фінської війни 1939 року, і на Празьку весну. Був задіяний практично той же сценарій. Та ж пропаганда і розповіді про «фашистів» і «стражденне мирне населення», і про те, що Радянський Союз рятує. І маленька п'ятимільйонна Фінляндія змогла дати відсіч, не дозволивши окупувати свою територію повністю, ціною людських жертв і в складних кліматичних умовах.

– А як справа з інтересом міжнародних ЗМІ до Криму?

– Зараз, до речі, мені часто телефонують колеги з іноземних видань і ТБ-каналів з проханням допомогти. Ймовірно, тому що наближається річниця анексії – журналісти готують проекти щодо Криму. У березні минулого року був великий сплеск інтересу світових ЗМІ до Криму, потім настав спад, коли стали розгортатися військові дії на сході України. Мені здається, що Крим став «першою ластівкою» майбутнього міжнародного переділу. Крим – виклик для всієї системи міжнародної безпеки, і вихід із ситуації ми маємо шукати разом. Але уроки історії ніхто вчити не хоче.

– Ти плануєш в Крим? Як думаєш, тебе вже внесли до списку нев'їзних?

– (Посміхається) Поки не знаю, але, якщо чесно, поки не планую поїздку.

– Ну, враховуючи твою публічність і посаду головреда «Української правди», навряд чи пропустять?

– Ну, я це розумію. Адже є ще «Крим-SOS», який ми запускали, позиція в команді теж вкрай категорична в питаннях окупації Криму.

– Батьки, які живуть в Керчі, не страждають від твоєї громадянської позиції?

– (Після тривалої паузи – сльози на очах) Я за них дуже хвилююся, бо вони продовжують перебувати на окупованій території, а, значить, питання їх безпеки залишається відкритим. Я розумію, що не можу і не маю права мовчати, ні як людина, ні як журналіст. Так само, як і розумію, що можуть бути наслідки моїх заяв для них. А батьки нікуди не хочуть переїжджати і тримаються тільки тому, що хочуть бути поруч зі своїм народом.

– С кримськотатарським народом?

– Так, звичайно! Кажуть: «Мустафа-ага же сказав сидіти і тримати нашу землю! Ось ми і будемо тут, на своїй Батьківщині!»

– Не секрет, що кримські татари вистраждали повернення на Батьківщину після сталінської депортації і особливо прив'язані до своєї землі й домівок, і мало хто з покоління батьків залишить Крим...

– Моя мама каже: «Я прожила достатньо. Якщо молоді хлопці гинуть на сході, то чому мені, дорослій жінці, боятися?»

– Дозволь поставити запитання тобі, як кримській татарці. Ухвалюючи бюджет-2015, держава на потреби депортованих виділила 790 тис. грн. Як це можна назвати?

Севгіль Мусаєва-Боровик на лекції у Львові. Грудень 2014 року

Севгіль Мусаєва-Боровик на лекції у Львові. Грудень 2014 року

– Так, на жаль, з одного боку, влада говорить про братерський кримськотатарський народ, з іншого – роботу в цьому напрямку майже не веде. Мені, наприклад, було прикро, що закон про статус мого народу, як корінного в Криму, ухвалили тільки більше ніж через 20 років після нашого повернення. Невже тільки після анексії ми довели, що є патріотами України? Насправді, нас з українцями багато що об'єднує! Зокрема і прихильність до землі. Нашим народам вона дісталася дорогою ціною. А ось «міна уповільненої дії» тих процесів, що зараз ми бачимо на сході і в Криму, була закладена ще в сталінські часи…

Коли, наприклад, у звільнені депортацією будинки кримських татар заселяли жителів російської глибинки. Я добре пам'ятаю результати соцопитувань, коли жителі сходу України не пам'ятають про Голодомор 1932-33 років в Україні, або не вважають це трагедією, хоча «викошували» саме схід, і люди цього просто не можуть пам'ятати – їх привозили на ці землі. У переселенців того часу не було відчуття «свого дому» і «своєї землі».

Кримські татари в плані прихильності до землі – дивовижний народ! Донині не можу розгадати загадку нашого народу, який після виселення та піввікового життя в Узбекистані, де знову доводилося вставати на ноги, повернувся до Криму, залишивши все – будинки, роботу, друзів. Пройти через ті ж самі труднощі вже в Криму, але так само відчайдушно боротися за свою землю. Це великий подвиг крізь неймовірний біль, але не всі це розуміли раніше в Україні. Багато чого пояснив фільм «Хайтарма» і події березня-2014, але думаю, нам ще належить поділитися багато чим з українським народом.

– Як думаєш, Крим повернеться в Україну?

– Знаєш, недавно зрозуміла, що Крим повернеться! Обов'язково! До цього були більш песимістичні погляди на події там.

– А внаслідок чого така зміна поглядів відбулася?

– Я була у Львові на конференції, де розповідала про Крим. До мене підійшла зовсім молода студентка, і ми з нею довго спілкувалися, а потім сказала, що Крим обов'язково повернеться, рано чи пізно. Вона порівняла Крим з телефоном, який залишився без свого єдиного зарядного пристрою. Телефон забрали, а підходящої зарядки до нього немає, крім колишньої. Дуже проста, але дуже точна аналогія.

– Тільки й усього? Молода студентка своїм простим порівнянням змусила тебе повірити в те, що Крим повернеться?

– (Сміється) Не тільки! Але вона так щиро і просто пояснила всю суть і складність становища Криму. У мене є ця віра. І те ж саме в минулому році, в якийсь момент, я зрозуміла, що Янукович піде. У січні...

– Інтуїтивно?

– Так, інтуїтивно. Так само і зараз, відчуваю, що Крим повернеться.

– Так це треба підрахувати, скільки минуло між твоїм передчуттям і реальним «відходом» Януковича, щоб зрозуміти, коли ж повернеться Крим?

– Але від нас теж багато залежить! Ми не повинні просто сидіти й сподіватися. Кожен на своєму місці має робити свою маленьку справу.

– Якщо твої передчуття все-таки збудуться, яким ти бачиш Крим? Це могла би бути кримськотатарська автономія або колишня автономія, або який-небудь інший статус?

– Я не думаю, що кримськотатарська держава можлива.

– А кримськотатарська автономія?

– Автономія можлива, але як це тоді корелюється з іншою частиною населення? Мені здається, що це питання потрібно виносити на всеукраїнський референдум. Він має широко обговорюватися на всіх рівнях. У мене багато знайомих, не кримських татар, які підтримують ідею створення кримськотатарської національно-територіальної автономії. Але я вважаю, що без загальнонаціонального референдуму подібні питання вирішувати не можна. Держава Україна, так чи інакше, має брати в цьому рішенні безпосередню участь. Так працює і має працювати демократія в світі.

Оригінал публікації на сайті «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG