Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 17:38

У подіях на Донбасі винна моя країна – російський фотограф


«Марш миру» у Москві. 21 вересня 2014 року

«Марш миру» у Москві. 21 вересня 2014 року

«Це фантастичний злочин держави. Люди вважають, що насправді воюють за якихось вагітних жінок, дітей, за хлопчика, якого розіпнули в Слов’янську»

Московський фотограф Вікторія Івлєва навесні минулого року подорожувала революційною Україною, потім допомагала жителям Слов’янська, окупованого загонами Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), а в грудні привезла гуманітарну допомогу до Луганська. «Я поїхала сюди з нескінченним почуттям провини за свою країну». Вікторія Івлєва називає волонтерів, які допомагають людям, на чию землю Росія принесла війну, «армією мурашок», які з доброї волі рятують найслабших, беззахисних, забутих державою. Зараз, незважаючи на відновлення бойових дій, Вікторія Івлєва знову попрямувала до Луганська, а в Києві щойно вийшла її книга про подорож Україною.

– Вікторіє, Ви не вперше приїжджаєте з гуманітарною місією в райони, де йде війна, і я знаю, що Ви намагаєтеся допомогти конкретним людям, а не просто привозити гуманітарну допомогу...

Вікторія Івлєва

Вікторія Івлєва

– Я не одна, бо будь-яка допомога вимагає матеріальних вливань, а не тільки душевного участі. Час від часу я публікую оголошення в «Фейсбуці» про те, що треба допомогти, на ці оголошення відгукуються різні знайомі і незнайомі мені люди. Ти написав якийсь пост, і раптом тобі хтось у відповідь: «Я знаю, що поруч зі мною сім’я, якій дуже погано». І ти на це відгукуєшся. Вперше я спробувала це зробити влітку, коли була облога Слов’янська. На зібрані фейсбучними друзями гроші я поїхала до Слов’янська і займалася евакуацією жителів, роздачею гуманітарної допомоги, розвозом ліків, а потім, коли вже зайшла українська армія, – склінням вибитих вікон. Зі Слов’янська я вивезла 45 осіб, і за мною стояла величезна кількість людей, які на це зібрали кошти.

Іноді історії допомоги виникають з телефонних дзвінків або загублених фраз. В останній день мого перебування в Слов’янську мені зателефонували з місцевого управління охорони здоров’я та розповіли про одного маленького хлопчика, якому потрібно було робити операцію катаракти. Я вже їхати збиралася, думаю: ну як я допоможу, немає часу. А потім якось незручно стало, начебто раз попросили, то хоча б подивитися, що і як, треба. Виявився живий, прекрасний 6-річний хлопчик, у нього катаракта на двох очах була, це загрожувало йому тим, що він повинен був у Слов’янську йти в школу для слабозрячих, в якій, на жаль, займаються діти зі зниженим інтелектом. А у нього з інтелектом було все гаразд, він читав, писав, живо дуже розумів і взагалі жахливо жвавий такий чоловічок. Я написала про цього Дмитрика пост, ще не знаючи, що точно зробити. І далі – знову пішло і пішло по ланцюжку. Я спілкувалася з ними в четвер, а наступного тижня у вівторок вони вже були в Харкові на консультації, а в четвер Дмитрику прооперували перше око. Коли йому зняли пов’язку, перша, кого він побачив, була, звичайно, мама, яка стоїть поруч, і дитина сказала: «Мамо, ти стала світлішою». А потім йому прооперували друге око. А потім виявилося, що ми зібрали таку кількість грошей, що вистачило на операцію його мами, яка жила з катарактою всі свої майже 30 років. Я не знаю, багато це чи мало в розмірах країни, планети, галактики, але я знаю, що це страшенно багато в розмірах одного цього Дмитрика. Я нещодавно була у них в гостях, він ходить до звичайної школи. Він показав мені, як він пише й читає в окулярах і без окулярів. Я просто бачу, що у людини змінилося життя, я не можу цьому не порадіти.

Мене дуже часто запитують: а що стосовно політичної ситуації думають люди, яким так чи інакше я допомагала? Я чесно відповідаю, що не знаю, тому що ми це не обговорюємо. Ми обговорюємо те, як вижити, і це виявляється важливіше, потрібніше. І мені в голову не прийде починати відсівати людей з якихось політичних міркувань. Я вивозила жінку одну, у мене з нею чудові стосунки досі, але виявилося, що вона цілковита сталіністка, при цьому не стара. Я про це дізналася вже потім, коли вона повернулася до звільненого Слов’янська. Ну і що, я б її не вивезла, якби знала її погляди? Одне до іншого не має ніякого стосунку. Сьогодні сталіністка, а завтра щось з твоїми мізками відбудеться, і ти будеш думати по-іншому. А якщо ти лежиш мертвий біля дороги, то думати ти вже не будеш ніяк і ніколи. Якщо люди говорили, що треба виїхати, то ми просто збирали документи, забирали дітей і їхали через блокпости. Зазвичай мовчки всі їдуть, в напрузі такій – як заморожені, хоча я і намагаюся завжди розмовляти хоч про щось, просто щоб відволікти, розворушити. А вони дивляться у віконце на тих солдатів, на цих, відповідають якось на твої питання... Потім останній блокпост пройдений, і тут раптом: ух! Людина стає нормальною, розморожується! При цьому відчуваєш щастя, що ти разом з ними, що ми разом щось зробили. Взагалі це відчуття, що ти комусь допомагаєш і бачиш результат своєї допомоги, просто фантастичне. Я мало з чим це відчуття можу порівняти.

– Слов’янськ, слава богу, знаходиться під контролем законної київської влади. Але Ви були в Луганську, а там, як і раніше, влада незрозуміло кому належить, бо це бандитські угруповання, які борються між собою. Яке враження від поїздки до Луганська?

– Якщо говорити про Луганськ, то я думаю, що звідти пішла краса повсякденного життя, бо надто багато навколо мілітаризованих людей, неймовірно багато – це ненормально. Ось у міському соборі відбувається похорон, мабуть, загиблого ополченця. Під’їжджає якась дивна начебто тачанка, на якій навішені вінки, і це виглядає дико. Я сиджу в кафе, раптом заходить дівчина і при ній двоє середніх років чоловіків, один в цивільному, а другий в камуфляжі, і ось цей товариш в камуфляжі кладе на підвіконня автомат Калашникова, і потім вони п’ють каву. Я розумію, що я можу повернутися і цей автомат Калашникова взяти до рук. І це розуміння зовсім не з приємних. Це не відчуття міського життя, такого не повинно бути в житті звичайних людей. До Луганська я привезла гуманітарну допомогу, але в основному ми її купували на місцевому ринку, тому що це спокійніше, безпечніше, ніхто тебе ні на якому блокпосту не зупинить. Я звернула увагу на величезну кількість української провізії, що продається на ринку, значить, хтось цю провізію якимось чином провозить. Як це все робиться, я не знаю. Слава богу, що там є якась їжа. Але далеко не у всіх є можливість цю їжу придбати. Ми провезли півтори тисячі памперсів в психоневрологічний інтернат і деякі ліки в місцеву лікарню. Виявилася досить сумна річ: взагалі в жодному психоневрологічному інтернаті в Луганській області немає профільних ліків, нейролептиків. Де це брати і як туди ввозити – не дуже зрозуміло, тому що частину цих ліків можна отримувати тільки за спеціальними рецептами. Як до цього ставиться місцева влада, мені дізнатися не вдалося, як до цього ставиться українська влада, мені теж дізнатися не дуже вдалося. Це ж тільки сказати легко: візьми і їдь. Але як це можна зробити, якщо у тебе 300 психічно хворих людей або просто дуже старих, як це зробити фізично? Силами волонтерів це вирішити неможливо, хоча в Україні абсолютно приголомшливі волонтери, понад мільйон осіб зайняті волонтерським рухом: хтось допомагає дітям, хтось допомагає армії, хтось допомагає людям, які залишилися на тих територіях. Але це єдина сила, всі розуміють один одного з півслова. У мене жодного разу в житті ні з одним з українських волонтерів не виникло жодних непорозумінь. Тому що ми об’єднані якоюсь спільною справою, загальним бажанням допомогти, загальною совістю, загальним соромом. Хочу сказати спасибі всім волонтерам з України, з ким мені доводилося працювати і з ким, я сподіваюся, доведеться зустрітися в майбутньому.


– Коли мова заходить про гуманітарну допомогу Донбасу, відразу уявляєш білі фури з Росії, які прибувають на цю територію без всякого контролю з української сторони. Є підозри, що вони провозять не тільки гуманітарні вантажі, але і боєприпаси, зокрема, з’явилося відео, на якому роззброюють ящики, схожі на військовий вантаж. Чи цікавилися Ви цими гуманітарними конвоями? Чи говорять люди: «Ми живемо тільки завдяки цим конвоям?».

– Що тільки завдяки конвоям вижили, так люди не говорять. Але коли ти запитуєш: що їли? «Їли те-то». – «Звідки брали?» – «З Росії була допомога, ополченці приносили». Але я не зустріла жодної родини, яка сказала б, що якби не ця допомога, то ми б точно здохли. До когось взагалі жодна допомога не доходила. Тобто все це дуже вибірково, в кожному конкретному випадку кожного разу абсолютно по-різному. Я не розумію, як це розподіляється, ким це розподіляється, чому це розподіляється так чи сяк, до мене це не має ніякого стосунку. Допомагають – і добре. Якщо хтось вижив завдяки цьому, чудово. Розумієте, так склалося, що я в своєму житті бачила страшенну кількість трупів. По-моєму, я єдиний журналіст з нашої частини світу, який був на війні в Руанді. Там загинула неймовірна кількість людей, понад мільйон, і я бачила, як мертві тіла згрібали бульдозерами в купи і пересипали їх землею. Мені цього достатньо, щоб розуміти, що головне – це будь-яким способом допомогти людині вижити, а все інше другорядне. Тому що я розумію, що будь-які мізки можна промити. Прочистити, знову забруднити, знову промити. А от якщо мертвий біля дороги, то нічого вже не вдіяти.

– Війна не припиняється в Донецьку навколо аеропорту, а про Луганськ відомо набагато менше. Чи опинялися Ви в районах, де йдуть бойові дії, незважаючи на мінське перемир’я?

– Я чула, що щось гуркотіло, але ніколи не знаєш, що гуркоче і з якого приводу. Приходжу до когось додому: «Чуєш, як гуркоче?». Я чую десь далеко залп. Наскільки це сильно? Для мене, буває в таких ситуаціях раніше, не сильно, а жителі цієї квартири бояться. Складно сказати, як відреагують, припустимо, психічно хворі люди або неврівноважені на будь-який, навіть тихий звук далекого вибуху. Я думаю, що в будь-якому випадку опускання людей в підвали, що відбувалося в одному з інтернатів, коли неподалік були обстріли, не йде на користь цим людям.

– А з росіянами, котрі воюють в Луганській області, доводилося розмовляти?

Це фантастичний злочин держави. Люди вважають, що насправді воюють за якихось вагітних жінок, дітей, за хлопчика, якого розіпнули в Слов’янську

– Звичайно, і не один раз. Коли я йду через блокпост і показую паспорт, мені іноді кажуть – а он теж людина з Росії, ваша. Вони ж не приховують: я росіянка, він росіянин. Я кажу: «Милок, а ти звідки?» – «А я з Красноярська». – «Ти що тут робиш? Тобі що, в Красноярську робити нічого?». І він мені каже: «Я тут виконую свій чоловічий обов’язок. Я чоловік, тому я тут, я повинен захищати вагітних і дітей». Я йому кажу: «Слухай, може, в Красноярську когось позахищаєш? Там он у вас дихати нічим». Він мені каже: «Ні, в Красноярську все нормально. Ми зараз тут розберемося, а потім підемо з’ясовувати з приводу ІГІЛ і з ваххабітами будемо битися». А навколо нас луганські степи. І я думаю: «Господи, хто ж тобі голову так задурив?» Мені його шкода стає. «У тебе професія є?» – «Є». – «А хто ти?» – «Я тренер по чомусь там». Фізкультурник, тобто нормальна людина з нормальною професією, не вбивця професійний. Що тут робиш в цій козацькій шапці з червоним денцем і хрестом? Давай я подзвоню твоїй родині, скажу, що живий. «Ні, вони не знають, що я тут». – «А що ти їм наплів, куди поперся? Сказав, що на золоті копальні поїхав?» – «Типу того». – «Із золотих копалень гроші треба привезти». – «Я про це не подумав». Я розумію, що не гроші багатьох ведуть, а задурманені голови. Тобто це такий фантастичний злочин держави. Люди вважають, що насправді воюють за якусь незрозумілу справедливість, за якихось вагітних жінок, дітей, за хлопчика, якого розіпнули в Слов’янську. Природно, що це від загальної нерозвиненості, вузького кругозору та безкультур’я.

– Ще й через Дмитра Кисельова.

Задурили голови. Просто масовий морок якийсь. Це все і є колосальний злочин держави щодо нещасного народу

– Кисельов на мене, припустимо, не діє, вистачає мізків, але іноді, коли я слухаю Путіна і намагаюся всередині себе вибудувати якусь струнку систему, щоб розбити його, я розумію, як навіть мені складно, щоб це було струнко. Я розумію на генетичному рівні, що він ніколи не може бути правим просто за визначенням, але коли я намагаюся розбити його доводи, там все так спритно скроєно, що дуже складно. Мені складно, а в мене університет за плечима і довге життя в журналістиці, ну а що говорити про людей, які не вміють і не повинні вміти полемізувати? Адже задурили голови. Просто масовий морок якийсь. Це все і є колосальний злочин держави щодо нещасного народу.

– Крім цієї війни великої є і внутрішня війна між угрупованнями за сфери впливу в Луганській області. Якраз останнім часом з’явилися повідомлення про те, що ця війна загострилася, зокрема, у зв’язку з ліквідацією так званого Бетмена і його оточення. Напевно Ви щось чули, напевно люди про це говорять, обговорюють, хвилюються.

Люди там намагаються поводити себе тихіше води, нижче трави. Намагаються зайвий раз нічого не питати, намагаються не розповідати

– Бетмена вбили, коли я вже поїхала з Луганська. Можу сказати, що люди там намагаються поводити себе тихіше води, нижче трави, щоб на тебе якомога менше звертали уваги, мало що. Намагаються зайвий раз нічого не питати, намагаються не розповідати про те, як вони живуть. Такий я відчуваю в звичайних жителів страх. У Слов’янську в звичайних жителів я його не бачила, там був страх, що тебе можуть вбити, може потрапити снаряд в будинок або осколком поранити. А страх, що ти щось не те скажеш і з тобою щось станеться, ось цього в Слов’янську я не пам’ятаю. А Луганську я це дуже сильно відчула. Слов’янськ був поза Україною три місяці, а тут це триває вісім – це все-таки таке випробування досить сильне. Потім ускладнюється виїзд звідти і заїзд туди. Спочатку у людей були якісь гроші, зараз грошей практично немає. Хтось виїжджає, оформляє собі пенсію, раз на місяць їздить її отримувати, хтось не може. І ось, наприклад, не можуть нічого отримати діти з сімейних дитячих будинків. Адже по всій Україні був дуже сильний антисирітський рух, набагато сильніший, ніж у Росії, там дуже багато невеликих сімейних дитячих будинків, в яких 8-10 дітей. Звісно, такі сім’ї були і на території Луганської області. Діти в цих сім’ях вважаються на держзабезпеченні, тобто вони не змінюють своїх прізвищ і мають права на державні виплати. Жодна з сімей, яка досі живе в Луганській області, не отримала ні копійки дитячих грошей. Я знаю родину, в якій старший син, складний підліток, сказав, що він повіситься, якщо вони спробують виїхати. Ці люди живуть у невеликому містечку, там ніколи не стріляли, у них свій величезний будинок. Куди їм їхати і навіщо з дитиною, яка погрожує суїцидом? А грошей у цієї прийомної сім’ї накопичилося вже пристойно – більше 80 тисяч гривень... Як це питання буде вирішуватися? Раз на місяць їздити за дитячими грошима влади України не дозволяють. Я не знаю вирішення цього питання і не бачу нікого, хто б знав.

– А влада «Луганської народної республіки» взагалі не займається такими справами і ніяких соціальних виплат не здійснює?

Якщо ти інша держава, не така жорстока і страшна, як Росія, так ти це показуй, а потім вже розбирайся в політичній орієнтації твоїх громадян

– Час від часу вони комусь щось підкидають. Скажімо, раз на три місяці пенсію, 1600-1800 гривень. За яким принципом це відбувається – це точно так само, як з гуманітарною допомогою, я цей принцип зрозуміти не можу, чому Марії Іванівні дали пенсію в листопаді, а Петру Петровичу не дали? Хтось кудись потрапив в якісь списки, хтось не потрапив або на цьому місці гроші закінчилися. Я не можу цього зрозуміти, я думаю, що там панує хаос, незважаючи на те що там є два будинки уряду, в яких начебто всі працюють, бігають секретарки, носять якісь папірці, снують з кабінету в кабінет, все дуже по-діловому, але при цьому результат поки такий. Якщо з владою «Луганської народної республіки» більш-менш все ясно, смішно на щось сподіватися, то від України, яка, я думаю, з Майдану взяла курс на іншу країну, на країну, повну людяності, співчуття і любові, є чого чекати. Якийсь рух стосовно хоча б прийомних дітей ну от просто необхідно зробити. Або інший вам наведу приклад. Люди, які виїжджають з цих територій, їх розселяють в різні центри, скажімо, дуже хороший є центр у Харкові, «Ромашка» називається, – це колишній табір відпочинку, і зараз в ньому живуть сім’ї переселенців, але оплачувати комуналку потрібно за тарифами для державної установи, а вони в багато разів більші. Такий центр є у Вінницькій області, його довелося закрити, тому що люди не можуть стільки платити. Якщо ти інша держава, не така жорстока і страшна, як Росія, так ти це показуй в цій ситуації теж, а потім вже розбирайся в політичній орієнтації твоїх громадян. У всякому разі у дітей вже точно немає ніякої політичної орієнтації. Більше того, я думаю, що і батькам, у яких 10 прийомних дітей, не до орієнтації, навряд чи вони ходили на якісь мітинги за чи проти, у них достатньо справ з дітьми. Насправді жахливо сумно, нескінченно.

– Вікторіє, Ви використали на початку нашої розмови слово «сором». Ви свого часу говорили, що приїхали після Майдану в Україну через почуття сорому за те, що робить з цією країною Росія. Це, як і раніше, цей сором?

Якби не було моєї країни, то не відбувалося б того, що зараз відбувається в Україні

– Звичайно. Але ще додається сором і за владу України, на жаль. Мені дуже важко це говорити, я не маю права сказати і слова докору на адресу України, тому що, якби не було моєї країни, то не відбувалося б того, що зараз відбувається в Україні, я в цьому абсолютно переконана. Але все-таки, якщо ви будуєте іншу країну, то ви повинні і до своїх громадян – якщо ви вважаєте людей, що живуть у Донецькій і Луганській областях, своїми громадянами – по-іншому ставитися. Ми знаємо історію про дружину Лота. Чому Господь перетворив її на соляний стовп за те, що вона обернулася? Я думаю, щоб врятувати від спогадів, щоб вона більше ніколи не пам’ятала місто, яке залишила за собою. Це ж неможливо: вийти, закрити двері і знати, що ти, можливо, не повернешся ніколи туди, де ти жив все життя. Ти ж йдеш звідти не тому, що хочеш піти, а ти йдеш звідти, бо тебе жене страшна доля. Це неймовірно важке рішення. І чим бідніші люди і чим складніше було їм заробити на будинок, на ділянку, на господарство, тим важче з цим розлучитися. Завжди є надія, що в цей будинок не потрапить снаряд, завжди є надія, що завтра зранку перестануть стріляти. Іноді вона збувається, іноді ні.

– Ви використали слово «ніколи». Я говорив з різними людьми, які бували на Донбасі останнім часом або зараз там перебувають. Хтось упевнений, що дні сепаратистських республік закінчуються, інші кажуть, що кінця-краю цьому не буде. Яке у Вас відчуття?

Росія намагається перетворити Україну на те, у що вона перетворилася сама

– Я не займаюся політикою, я не політолог, не хочу взагалі займатися спекуляціями. Навіть якщо там не буде цих республік, що б ми не говорили, називай це як хочеш, але в цьому є елементи громадянської війни. Після громадянської війни будь-яка країна зализує рани набагато довше, ніж після війни національно-визвольної, – це зрозуміло. Скільки часу піде в України на примирення з самою собою – це питання, мені здається, набагато більш важливим. Тому що всім здається: перестали стріляти, і всі відразу взялися за руки і пішли в світле майбутнє. Не взялися і не пішли. Тому що, звісно, Росія тягне Україну в жорстокість, Росія намагається перетворити Україну на те, у що вона перетворилася сама. І коли йде війна, чинити опір цьому дуже складно, неможливо, зростає злість у суспільстві. Я, на жаль, це бачу і з коментарів у «Фейсбуці», розумію, що утриматися від цього неможливо. Мені легко розмірковувати на цю тему, зрештою, не по моїй землі ходять чужі солдати. Як би я реагувала, якби ці солдати ходили по моїй землі, і що б було, якби гинули мирні жителі моєї країни, я не знаю. Дуже легко в когось тикати пальцем. Але я думаю, що основна проблема, яка дуже скоро постане перед Україною в будь-якому випадку, – це проблема примирення.

– Вікторіє, Ви не просто волонтер, Ви журналіст і фотограф. І у Вас вийшла вже книга, фотоальбом про Ваші подорожі Україною відразу після Майдану...

– Це не фотоальбом, там така ж кількість тексту, як і фотографій. Це книга з фотографіями. Вона називається «Мандрівка, або Подорож фейсбучного хробака Україною», вона вийшла в Києві у видавництві «Дух і літера» російською мовою дуже маленьким накладом. Але я знаю, що на сайті видавництва її ще можна придбати.

– Який знімок із зроблених останнім часом в Україні Вам дорогий, важливий, здається Вам значним?

– Це фотографія першої родини, яку я вивезла зі Слов’янська, сім’ї Кравчуків. Вони сидять у маленькому мікроавтобусі, там семеро дітей, і вони всі між собою жахливо схожі. Там з абсолютно фантастичним поглядом сидить тато, більше болю й відчуженості, ніж у його погляді, важко знайти. Біль і відчуженість, я думаю, що це те, що там весь час витає в повітрі, і ще – повна відсутність простої життєвої краси і таємниці.

Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG