Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 19:24

Що потрібно зробити, щоб не програвати на Донбасі?


Блокпост бойовиків угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним, на в’їзді в Горлівку, 14 грудня 2014 року

Блокпост бойовиків угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним, на в’їзді в Горлівку, 14 грудня 2014 року

На Донбасі існує специфічна політична культура. Тут має бути вожак

(Рубрика «Точка зору»)

Коли в Берліні засідали міністри іноземних справ ФРН, Франції, України й Росії у «нормандському форматі», обговорюючи «донбаську кризу» (насправді війну), мені довелося зустрітися з людиною, яка тривалий час перебувала на Донбасі і якій довелося чимало побачити. З певних причин, я не можу назвати ім’я цієї людини. Лише зазначу, що їй я довіряю. Звісно, маємо суб’єктивне сприйняття подій. Але це така суб’єктивність, яка дає можливість багато що побачити. Події, які відбулися незадовго до і під час зустрічі міністрів іноземних справ у «нормандському форматі», засвідчили, що Україна все таки здала деякі позиції. Тут не йдеться про якусь значну перемогу Росії. Та все ж…

Отож, чому ми програємо?

Чи воюють росіяни на Донбасі?

Здавалось, би питання риторичне. Є докази, що вони там є. На сьогоднішній день структура бойовиків «ДНР» і «ЛНР» приблизно виглядає так. 20% становлять місцеві. Переважно це люмпенізовані елементи. Фактично найгірша частина так званого «ополчення».

80% становлять вихідці з Росії. Правда, тут контингент різний. Умовно можна виділити три групи. Перша – це чинні військовослужбовці Росії, яких сюди спеціально посилають і які, зрозуміло, воюють без розпізнавальних знаків. Вони зовсім не прагнуть класти голови за «Новоросію». Моральний дух цих людей не на висоті. Але вони мусять виконувати накази командування. Це – елітні частини «ополчення».

Друга група – люди, які переважно мають військові спеціальності і яких уміло завербували російські військкоми. Їм пропонується певний час відвоювати на Донбасі. За це обіцяно певні пільги – прописка в потрібному місці, високооплачувана робота і т.д.

І нарешті третя група – «заробітчани». До останніх в основному відносяться т.зв. «казаки» й кадирівці. Вони не дуже прагнуть на передову. Діють переважно у «внутрішніх районах», наводячи «порядок». Правда, при цьому не забувають себе, коханих, і успішно «віджимають» власність у місцевих. Завдячуючи передусім таким «ополченцям» Донбас перетворився в зону постійного розграбування.

Чи є якісь ідейні борці за «Новоросію»? Так, є. Але це переважно одиниці, які зовсім «не визначають погоду».

Наскільки боєздатним є таке «ополчення»? Чесно кажучи, не дуже. Рівень професійності бажає бути кращим. Справжніми професіоналами є переважно кадрові російські військові. Тому не дивно, що «ополчення» несе чималі втрати. Принаймні ці втрати більші, ніж наших військових. Та росіяни ніколи не афішували своїх реальних втрат. Не роблять вони цього і зараз.

Людський ресурс Росії помітно більший за наш. Знайти тут людей, охочих повоювати за певні пільги чи з метою наживи, не так уже й складно. Особливо в нинішній ситуації, коли Росія зіштовхнулася з низкою економічних проблем. Та й старої зброї в російській армії є чимало. То чому б її не використати на Донбасі?

Чому мовчить місцеве населення?

На сьогоднішній день на Донбасі ведеться реальна війна. Нищаться житла людей, інфраструктура. Люди не лише часто позбавлені соціального захисту, а й опиняються безсилими перед здирствами «ополченців». У деяких жителів України виникає питання, чому ж донбасці мовчать, чому не протестують, не вимагають, щоб заїжджі «визволителі» забиралися з їхнього краю. Дехто таку «нерозумність» поведінки списує на вплив російської пропаганди. Безперечно, вплив цей немалий.

Однак не варто переоцінювати цей чинник. Ситуація набагато складніша. На Донбасі існує специфічна політична культура. Тут має бути вожак. Є дрібніші вожаки на місцях, які беззаперечно підпорядковуються головному. І є прості люди, з якими особливо не рахуються і які, щоб вижити, мусять коритися зверхникам. Тобто маємо вертикаль влади. А ще маємо неписані правила («понятія»), за якими живе цей край. Суть цих «понятій» зводиться до того, що панує «право сили». Тому Донбас «любить сильних». Ще однією рисою цієї культури є клановість. Влада часто передається по сімейній лінії. Якщо тато був начальником, то на його місце може прийти син чи хтось із родичів.

Війна на Донбасі мало що змінила. Навіть на територіях, які контролюються українською владою, реально ця влада не завжди є. Здебільшого, на керівних посадах залишилися ті самі люди, які не так давно «розгойдували» ситуацію, висловлювали підтримку «ДНР» і «ЛНР», навіть проводили «референдум». І далі на Донбасі працюють підприємства місцевих олігархів. Більше того – зараз Донбас є такою собі кримінально-бізнесовою «чорною діркою», через яку йдуть потоки контрабанди і де здійснюються незаконні оборудки. Все це діється під «кришуванням» місцевих олігархів та пов’язаних із ними чиновниками. При чому цією «чорною дірою» є не лише окуповані території, а й частково території під контролем української влади. Нині маємо на Донбасі широкомасштабну тіньову економіку, до якої залучена значна кількість людей.

Зрозуміло, в такій ситуації прості люди мусять слухатися місцевих бонз, які аж ніяк не є патріотами України. Київ же дивиться на цю ситуацію крізь пальці й воліє нічого не змінювати.

Загалом ситуація на Донбасі не на користь української влади. Так, можна говорити, що тут є певна частина проукраїнськи налаштованих людей. Але чимало з них уже покинули Донбас. А ті, які лишилися, «опинилися в підпіллі», не ризикують заявляти про свою позицію – навіть на території, яка контролюється українською владою. Зрештою, контроль цей досить відносний. Реальною українською владою тут є лише військо. І розраховувати йому на місцеве населення, за великим рахунком, не доводиться.

Що ж робити в цій ситуації?

Передусім потрібно міняти владну вертикаль, а також розібратися з донецьким олігархатом. Але ні на перше, ні на друге київська влада не хоче робити. Чому – це інше питання. Але без радикальних кадрових та економічних змін не обійтися. Якщо не буде на Донбасі сформована справді українська владна вертикаль, не буде перекритий шлях контрабанді, тіньовим схемам заробляння грошей, годі сподіватися, що Донбас стане українським.

Необхідно також серйозно міняти інформаційну політику. Якщо Росія проти нас веде потужну інформаційну війну, то ми в ліпшому випадку тримаємо інформаційну оборону. Заодно продовжуємо гратися в «свободу слова», коли наші ж інформаційні ресурси можуть використовуватися проти нас. Доволі примітивною є інформаційна діяльність Української армії та силових структур. Останні мають чимало «бомбової» інформації і про участь росіян у війні на Донбасі, і про їхні втрати. Проте чомусь у багатьох випадках така інформація «осідає» в цих структурах і не використовується. Хоча вона могла б справляти вплив не лише на нашу, а й на російську аудиторії.

Принаймні нашій владі пора було б зрозуміти, що чисто військовими способами, навіть поєднавши їх із дипломатичними кроками, вирішити «донбаську проблему» неможливо. Потрібна воля і до політичних, і до економічних змін у цьому регіоні. І до змін у сфері інформаційної політики.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Петро Кралюк – український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG