Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 16:44

«Ви звідси не вийдете! Тільки через комин!» – зі спогадів члена ОУН(б), в’язня концтабору «Аушвіц»


«Бандера-блок» № 17 (фото Омеляна Антоновича)

«Бандера-блок» № 17 (фото Омеляна Антоновича)

Інтерв’ю із 92-річним Омеляном Ковалем, який був у першому етапі українських націоналістів до «Аушвіца»

П’ять років за нацистськими дротами – один із керівників ОУН розповідає про «табір смерті». Непересічне інтерв’ю 92-річного Омеляна Коваля, останнього ще живого бандерівця, який був у першому етапі українських націоналістів до «Аушвіца».

Омелян Коваль народився 24 лютого 1920 року в селі Рахиня Долинського району Івано-Франківської області. Приєднався до ОУН у 1938 році під псевдонімом «Дем’ян». 1 липня 1941 р. керував проголошенням Акта відновлення Української держави в м. Долині. Заарештований німецькими окупантами під час масових арештів оунівців 15 вересня 1941 року і через в’язниці Львова і Кракова відправлений до концтабору «Аушвіц-І». У січні 1945 року Коваля разом з іншими в’язнями евакуювали до концтабору «Мельк», а відтак до «Ебензеє» (філії «Маутхаузена»), звідки його 6 травня 1945 року визволили американські війська. Після Другої світової війни Омелян Коваль став активним громадсько-політичним діячем української діаспори в Бельгії. Член Проводу ОУН(б), посідав керівні посади у Спілці української молоді, редагував журнали «Авангард» і «Крилаті» для дітей і юнацтва. У 1997 році прийняв громадянство України.

Нижче до уваги читачів представляємо фрагмент інтерв’ю, яке провели з Омеляном Ковалем Володимир В’ятрович і Руслан Забілий у 2012 році. Запис зроблено у Національному музеї «Тюрма на Лонцького» у Львові – колишній в’язниці СД та КГБ.

***

Омелян Коваль показує Володимиру В’ятровичу свій табірний номер, витатуюваний на руці

Омелян Коваль показує Володимиру В’ятровичу свій табірний номер, витатуюваний на руці

Нас було дві групи бандерівців, яких відправляли з тюрми Монтелюпіх у Кракові до «Аушвіца». Я був у першій групі, в липні 1942 року. [20 липня – тут і далі у квадратних дужках прим. упорядника]. Нас було 20 чоловік [точніше, 24], всі провідні члени ОУН. Коли ми приїхали до «Аушвіца», нас зупинили при вході, щоб записати всіх, хто прибув. На реєстрації помічником був карлик, 30-40 років, раніше знаний в Польщі. Він кричав, лякав в’язнів, які прибували: «Ви звідси не вийдете! Тільки через комин!». Тобто, що нас спалять у крематорії. Ці крики справляли макабричне враження.

Як ми прийшли, то нас, поки пустили всередину, всіх перевірили і кожному зареєстрували (але ще не причепили) номер за абеткою. Бандера Василь дістав перший номер 49721, я маю 49730, після мене був професор Степан Ленкавський, а Борис Вітошинський був останній за латинською азбукою. Потім номер витатуювали, щоб він не змазався. Після реєстрації нас передали внутрішній таборовій адміністрації.

Табірне фото Омеляна Коваля

Табірне фото Омеляна Коваля

Тепер нас повинні були приготувати до «нового життя». Ми потрапили в 11-й блок, в якому перебували ті, хто щойно прибув до табору, «цуганги». Там їх готували: видавали табірний одяг, інструктували, які тут є порядки і що треба виконувати.

У таборі вранці і ввечері робиться апель [перекличка]. Ми потрапили якраз на вечірній апель. Усіх мешканців блоку № 11 перерахували, а звіт було подано військовому шефові концтабору. Нас тільки перелічили, бо своєї команди ми ще не мали. Кожна група мала свого коменданта, який мав звітувати за групу. А нас рахували [представники табірної адміністрації] самі і звітували про нас шефові того блоку. Після того всіх інших розпустили, а нас залишили назовні біля 11 блоку.

Підійшла група в’язнів-поляків, які стали приглядатися. Один приглядався, потім підійшов до Василя Бандери і каже: «Ти Бандера?». Той відповів: «Так». «А ти пам’ятаєш мене?» – далі поляк сказав, що він є поліцаєм із в’язниці зі Стрия [на прізвище Гронський]. Василь відповів, що не пам’ятає. «То згадаєш», – пригрозив поляк.

Один із посіпак, якого заарештували з малим хлопчиком, братом 8-10 років, взяв його на руки, підійшов до Бандери і наказав тому малому: «Дай йому в писок він замордував нашого міністра!». І той малий ударив. Не те боліло, що він ударив, а те, що той сказав. [в’язні сплутали Василя Бандеру з його братом Степаном Бандерою, який 15 липня 1934 р. організував убивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького]

Ми ще трохи постояли, в той час, як до нас приглядалися, наче до прибульців з іншої планети, а потім нас відвели до блоку № 11. А там погасили світло і почали кидати нас по одному до темної кімнати. Тим, хто всередині, все видно, а тим, кого кидали з денного світла до темної кімнати, не було видно нічого. Їх кидали до стіни, як м’ячі, і декому порозбивали голови до крові. Я почув відразу, що там діється якась операція, і вислизнув. Хотів мене якийсь грузин повернути, але я йому сказав по-польськи, що мене викликали.

Нам дали перший поверх. Там стояли триповерхові ліжка, і було повно набито в’язнями. В одному блоці було до 200 в’язнів. Нормально ще було, коли давали чотирьох — два в одну сторону, а два в іншу, так що ноги одних були коло носа других. А подекуди навіть собі на жарт кидали ще п’ятого нагору. Там були випадки, що ліжко поламалося, не витримавши тягаря, і побило тих, хто попадав.

Ми якось пережили той перший день. На другий – нам змінили одяг і послали на перевірку до одного блоку, що правив за шпиталь. Із підвалу того шпиталю через вікно викидали трупи – макабричне враження. Після перевірки нас усіх призначили до одного бараку [барак № 17] й прилучили до команди, яка займалася будівництвом нової частини табору.​

«Бандера-блок» № 17 (фото Омеляна Антоновича)

«Бандера-блок» № 17 (фото Омеляна Антоновича)

Усіх нас було 20 осіб. Я десь маю повний список. Нікого з них уже при житті нема. Я останній із могікан із тої групи, яку було кинуто першою до табору. Протягом двох тижнів поляки знищили, крім Василя Бандери, ще шістьох осіб. Так що з 20 нас лишилося 13.

Перелік членів ОУН(б), які прибули до «Аушвіца» першим етапом 20 липня 1942 року (із книги Петра Мірчука «У німецьких млинах смерти»)

Перелік членів ОУН(б), які прибули до «Аушвіца» першим етапом 20 липня 1942 року (із книги Петра Мірчука «У німецьких млинах смерти»)

Нашу групу кинули працювати на «нойбау», т. зв. «новобудову», – будувати продовження табору. То було недалеко, але треба було ходити з одного боку, обходити табір довкола і аж там будувати. У тому блоці нам давали найтяжчу роботу. Погода була сльотава, і по тій сльотавій погоді, коли мокре все, треба було возити тачками бетон на другий поверх. Добре, коли хтось мав сили і щастя, то якось витягував. Але Василь Бандера був не дуже спортивної статури, а йому теж доручили тачками по мокрих дошках возити нагору бетон. Він, поки міг, то щось тягав, та на слизьких дошках із тягарем це було неможливо навіть для здорового й сильного. І він, коли падав, то тим бетоном і обхлюпався, так що був не подібним до живої людини.

Табірне фото Василя Бандери

Табірне фото Василя Бандери

Надійшов польський обер-капо [за українськими даними, Юзеф Краль], який командував тією всією роботою, і крикнув: «Що то за свиня? Скупати його!». Ті посіпаки польські [за українськими даними, капо Болек і Сташек Подкульські] схопили Василя і – головою в бочку з водою, яка служила для розробки бетону. Доборе, що Василь ще якось закривав носа і вуха, щоби не втопитися. І так кілька разів. Ми закричали, тоді охорона до нас уже наставила [зброю], мовляв, то є бунт. Та капо дали Василю спокій, викинули його набік, і там він уже долежав до кінця дня на землі. Ми потім учотирьох узяли його на руки – двоє спереду, двоє ззаду – і занесли до блоку, де перебували. Але від нас його забрали. На другий день до роботи Василь не вийшов. Що з ним зробили, не знаю. Кажуть, що то поляки схопили його і десь завезли до якоїсь пивниці й там замордували. Ніхто цього не бачив. [Василя Бандеру умертвили смертельним уколом у табірному шпиталі 21 або 22 липня 1942 р.]

Олександр Бандера

Олександр Бандера

Відтак десь за два тижні привезли його брата, Олексу [насправді, 24 липня 1942 р.]. Він був одружений з італійкою [Марією Деамійко, родичкою міністра закордонних справ Італії Чіано], і Гестапо домоглося в італійського уряду його видачі, щоб заслати до «Аушвіца». Що з ним сталося – також невідомо. Ми не були в тому блоці № 11, не мали до нього доступу, тож не знаємо, що і як з ним сталося. [З Олексою розправилися в подібний спосіб ті ж самі капо, що і з його братом Василем]. Тільки довідалися, що його десь замордували, і він уже неживий [Олександр Бандера помер у табірному госпіталі 25 липня 1942 р.].

Це було на початку нашого перебування в концтаборі, в липні 1942 р. І Василь, і Олекса – один раніше, другий пізніше. Протягом одного місяця їх обох не стало. Інші, побиті, понищені, також не витримали. Так що нас, крім братів Бандер, протягом місяця загинуло ще шестеро від побиття, від того, що їх забирали до шпиталю, де ми не мали доступу до них і не могли допомогти.

Список бандерівців, які прибули до «Аушвіца» другим етапом 8 серпня 1942 р. (із книги Петра Мірчука «У німецьких млинах смерти»)

Список бандерівців, які прибули до «Аушвіца» другим етапом 8 серпня 1942 р. (із книги Петра Мірчука «У німецьких млинах смерти»)

За місяць [8 серпня 1942 р.] прибула друга група членів ОУН(б). Теж приблизно двадцять осіб [точніше, 22], і серед них – Микола Климишин, відомий політв’язень, який довідався, що вже вісім людей не стало за місяць. Він розшукував польських провідників, думаючи, що повинна бути якась польська команда, яка керує всім внутрішнім табором.

У цьому нам допоміг один в’язень, Богдан зі Стрийщини [очевидно, йдеться про Богдана Комарницького родом із с. Синьовидного, нині Сколівського р-ну на Львівщині], якого німці арештували за якусь нелегальну торгівлю чи щось таке за рік до нас [30 серпня 1940 р.]. Він відіграв позитивну роль, коли ми прибули в «Аушвіц». Правда, в момент нашого прибуття він був на роботах поза табором, тож ми не могли з ним тоді познайомитися. І от він з поляками вмів ладнати й мав серед них досить високий авторитет. Був таким спритним, що дістався на провідне становище (якщо так можна сказати про в’язня концтабору) – його зробили капо.

Він був у команді, яка щось копала, і так розраховував, щоб витрачати менше сил, як це намагався робити кожен порядний в’язень. І коли він замислився, спершись на лопату, це зауважив капо і ззаду потягнув його палицею по плечах. Богдан не з переляку, а радше з несподіванки, повернувся і, не дивлячись, що то капо, із усією силою вдарив його в лице, аж капо перевернувся. Свідком цієї сцени був військовий-охоронець. Він підійшов до них. Капо думав, що в’язня заарештують за виступ проти нього, і негайно ж про все доповів. Однак військовий, що бачив усю історію, зірвав з його одягу смужку з відзнакою капо і віддав нашому Богдану: «Відсьогодні ти будеш капо». Повинен був покарати – а зробив капо. Такого ґатунку був той Богдан. І появився він тоді, коли прийшла вже друга група членів ОУН, так що уможливив тим нашим новоприбулим контакти з польською верхівкою.

Микола Климишин

Микола Климишин

Климишин натрапив на якогось полковника чи політика й нав’язав розмову. «Що ви робите? Ви перебуваєте в такій самій ситуації, як Україна, і наша доля спільна в руках німців. То що, ми будемо себе винищувати ви нас, а ми вас?». І вони домовилися, що поляки не будуть більше знущатися над українцями. Тоді нам відкрилася трохи краща ситуація, і вже поляки дали нам спокій. Від того часу ніхто з наших в’язнів не потерпів від поляків. Так що та розмова була вирішальна для нашої дальшої долі.

Ми, провідні члени ОУН, знали одне одного особисто. Ми домоглися того, щоб нас визнали т. зв. Бандера-групе, яка має бути разом. То також Микола Климишин постарався, що мав розмову з шефом політвідділу [тобто, Гестапо] табору [унтер-штурмфюрером СС Ернстом Грабнером]. Ми є заложники, отже треба, щоб нас не чіпали.

Підйом у таборі був о шостій годині ранку. Дзвінок в будинку – і ми всі вставали, стелили ліжка, робили порядок у кімнаті і за півгодини – на апель надворі. Перед кожним блоком було місце для апелю. На апелі всіх перераховував блоковий староста – німець. А німці, що там були, то були засуджені за [кримінальні] злочини, політичних не було – хіба траплялися тут і там з червоною барвою [на одязі] – то були комуністи. Було пару комуністів, що мали провідні місця. У німців навіть такі злочинці вміють пошанувати себе. Якщо всі були присутні на апелі, то треба було чекати на лагеркоменданта. Кожен із есесівців, які пильнували, мав один чи два блоки, які він також перевіряв, і якому звітував в’язень – староста даного блоку, а той звітував коменданту за цілість. Так відбувався апель. А потім відбувалися певні розпорядження. Там же й рекрутували на роботи. Були різні роботи: роботи військові, будівництва різні. А на якісь специфічні роботи навіть забирали в’язнів із інших команд.

Апель шостого блоку. У шерензі стоять оунівці, що прибули 8 серпня 1942 р. (з «Альбому політв’язня», автор малюнка - член ОУН(б) Петро Балей)

Апель шостого блоку. У шерензі стоять оунівці, що прибули 8 серпня 1942 р. (з «Альбому політв’язня», автор малюнка - член ОУН(б) Петро Балей)

Одного разу наказали виступити всім купцям і бухгалтерам. На цілий табір зголосилося двадцять в’язнів, які претендували, що вони бухгалтери й купці. Я мав ті кваліфікації, то чому мені було не зголоситися? Що то може бути за робота? І зголосився я і ще один українець з Івано-Франківщини. Нас двох вибрали до тої самої команди на роботу. Виявилося, що то була військова кухня. Перед тим ми проживали при будовах. Відтак нас відправили на роботу в іншу команду на будову таких польових стодол. Був великий фільварок, куди звозили солому, сіно тощо, і ми ті стодоли будували. Найгірше, що треба було йти п’ять кілометрів поза табір під «опікою».

Я мав таку справу: потрапив до бункера, тобто був заарештований у таборі. Ми кожного дня виходили з табору, працювали на кухні і ввечері приходили назад. Сталося так, що в тій команді були самі поляки, капо-німець і двоє нас, українців. Військові влаштовували новорічну вечірку, і ми мусили дуже працювати, щоби обслуговувати їх.

Поляки, що походили з місцевостей неподалік «Аушвіца», вирішили скористатися нагодою. Вони вистаралися собі цивільний одяг, і після того, як вони зробили свою роботу, п’ятеро з нашої команди, що налічувала двадцять людей, вистрибнули через вікно й пішли шукати кращої долі. Тоді нас усіх, цілу команду, – до тюрми. До того самого 11-го блоку. Але не нагору, а в підвал, звідки можна було піти або під Чорну стіну, або на карний відділ. Той мій друг-українець якраз на той день пішов до шпиталю й не вийшов на роботу. Я залишився єдиним українцем у тій групі, і я потрапив до табірної тюрми. З того місця виходили або під Чорну стіну, або до карної роти, де не було добрих умов до виживання.

Коли я попав був до тюрми в «Аушвіці», я там пережив різне. Наприклад, я був у кімнаті, де було шістнадцять в’язнів. І на Святвечір, коли ми полягали спати на долівці, на коридорі почався рух. Ми такий рух вже переживали кілька разів. То звичайно забирали людей розстрілювати. Наші двері відчиняються, і мене викликають. Я думаю: вже кінець. Виведуть зараз надвір – і під Чорну стіну. Розстрілювали не кулею, а таким приладом із цвяхом. Той цвях вбивали в потилицю, і людина падала.

Така доля мене там чекала. І я підвівся на свій номер, а [охоронець] кинув на долівку, навіть не до рук, а на долівку, пакунок, замкнув двері й пішов. Думаю: що таке то може бути? Відкриваю той пакунок, а там – о чудо! – шістнадцять сухарів, завернених кожен окремо. І дивлюся: то пакунок від мами. На сам Святвечір! Ніколи ні перед тим, ні після того жодних пакунків я не дістав. Мені не лишалося нічого іншого, як кожному з товаришів по недолі дати такий шматок сухаря зі смальцем і в той спосіб відсвяткувати Святвечір.

За деякий час мене викликали вдень. Бачу: там є також дехто з тої команди, де я працював (нас було сотня або більше тих, кого вивозили), і нас усіх викликають на карний транспорт. І дали вже там, як ми вийшли, на дорогу «ферпфегунг» [пайок] – хліб з маргарином, забрали в’язничну одежу, дали однакову й відібрали також черевики, а дали такі деревняки. Враз чую: мій номер викликають. Нікого не викликають – тільки мене. Стоїть лагерфюрер [начальник адміністрації окремої частини табору], я зголосився: номер такий-то до вашої розпорядимості. А він мені: «Ви звільнені з транспорту». Я подякував і спитав, що маю тепер робити. – «Вертатися до своєї команди». Але я вже до свої команди не вернувся, а по знайомству, так би мовити, дістався до команди, де зберігалися наші речі. Кожен, хто приїздив, мусив скидати свій одяг у мішок, і те зберігалося за номерами. Я дістався якраз до того місця, де зберігався мій одяг і одяг з нашої групи. У тій команді пропрацював я аж до кінця.

Потому мені розповів Климишин, що вони знали про те, що я сиджу в тюрмі, і про транспорт. Завдяки тому, що Климишин мав доступ до шефа німецької політичної служби, коли він довідався, що мене заарештували і мали вже вести на транспорт до карної служби, то зголосився до німця і сказав, що то, мабуть, недоглянули – нас не можна розлучати, бо ми маємо бути разом одною групою – Бандера-групе. Вони там перевірили, і виявилось, що він правду каже, щодо нас є наказ самого Гіммлера. Що фактично ми є група, нас не вільно тримати окремо, а лише групою. Через те мене звільнили.

Робочий день у таборі тривав 10 годин. Сніданок давали ще в блоку, там, де мешкали. Там було біля 200 грамів хліба і кава, що мала тільки краску кави, а кавою не була. Не знаю, що то було, чи ячмінь спалений, чи якийсь інший… Такий був сніданок. А обід був – таку зупу, добре ще, якщо був з картоплею, а бувало, що рідкий. Якщо картоплю з’їли есесівці чи кухонний персонал, тоді давали в’язням «мокру» зупу. Такий день. А ввечері знову апель, перераховують, чи всі є. Тим займалися ті, що мали під своєю командою окремі блоки. А відтак, то вже була можливість трошки віддихнути по роботі і приготувати нічліг. О 10-й годині всі мусили спати. До лазні ходили щодватижні чи, може, раз на місяць.

Розстріли в «Аушвіці» відбувалися вночі. Тоді заслонювали наше віконце – таке, що не можна було пролізти, але трошки світла воно давало. Закривалося ззовні те віконце, але все було чути. Було чути «Марш!» – і той в’язень біг до стіни, і перед тою Чорною стіною чути було «цик» – і він падав. На сорок таких «стрілів» одної ночі я нарахував тільки два зойки, а решта падали без звуку. Один крикнув «Мама!», а другий – «Ой!» чи «Ай!». Потому [есесівці] на віз скидали все це, і до ранку кров і те все мусило бути змите й засипане землею так, щоб сліду не було. Була тільки Чорна стіна. Я думаю, що вони їх спалювали. Як уже в’їздилося до «Аушвіца», то чути було запах палених тіл. І мене така доля чекала. Але замінили на карний відділ.

Чорна стіна, біля якої страчували в’язнів (фото Ігоря Бігуна)

Чорна стіна, біля якої страчували в’язнів (фото Ігоря Бігуна)

Страчували за пробу втечі. Коли в’язень щось украв, наприклад, працював, і десь щось у нього пропало, тоді, як знайшли того, хто вкрав, його або били, або стріляли, або то залежить від важкості злочину.

Коли били, то клали так, що не міг рухатися. Ноги затискали, руки мусив простягти – і лупили в задню частину тіла. Тих, що хотіли втікати, вішали. Якщо зловили на втечі – вішали. Був один єврей Кац. Як його готували до повішення, то два рази шнурок рвався, і його вже потому не вішали, а забрали… Може, розстріляли, не знаю. Але такий ось випадок – два рази рвався шнурок.

Так відбувалися тілесні покарання (з «Альбому політв’язня», автор малюнка – член ОУН(б) Петро Балей)

Так відбувалися тілесні покарання (з «Альбому політв’язня», автор малюнка – член ОУН(б) Петро Балей)

Я пробув у таборі до кінця війни, в вже перед кінцем війни нас забрали з «Аушвіца» і перевезли до Австрії, бо вже наближався фронт. На початку 1945 р., точно на наш Йордан [19 січня], нас вивезли з табору. Ми ще добу марширували до поїзда, тиждень тривала наша мандрівка до Австрії, відтак нас завезли до «Маутхаузена».

Тяжко сказати, скільки всього членів ОУН пройшло через «Аушвіц». Але нас, провідних членів, які було заарештовані нацистами на початку, було 50 чоловік. [Усього через «Аушвіц» пройшло близько 200 бандерівців]

Транскрипцію інтерв’ю здійснив Ігор Бігун, Центр досліджень визвольного руху

Відеозапис спогадів Омеляна Коваля можна переглянути за посиланнями:

Частина перша

Частина друга


На цю ж тему:

26.01.2015
Путін – це спадкоємець Гітлера – в’язень концтабору «Аушвіц»

Найстрашніше було бачити, як гнали людей, дітей у крематорій – Анастасія Гулей далі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG