Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 12:25

Кримчанка-волонтер: Ми в боргу перед воїнами АТО


Наталія, волонтер

Наталія, волонтер

Наталія – переселенка з Криму, мати трьох дітей, життєвою метою для якої стала допомога тим, кому вона зараз вкрай потрібна

Геннадій Борисенко

Її доля типова для тисяч кримчан-переселенців з окупованого Криму – нормальне життя, родина, діти, окупація… Але це все вже там, в іншому житті, навіть реальності. Сьогодні вона – кримський волонтер, який неохоче погоджується на інтерв’ю і то за умови, що говорити будемо не про неї, а про волонтерську ініціативу «Герої АТО». Наталія – переселенка з Криму, мати трьох дітей, життєвою метою для якої стала допомога тим, кому вона зараз вкрай потрібна: пораненим, переселенцям зi сходу, військовим… Просить не називати свого прізвища, бо вважає – яке це має значення.

– Наталю, зараз на слуху більше бійці добровольчих батальйонів із Криму, які воюють в зоні АТО. Але війна вже перетворилася на народну, й волонтерський рух виносить на свої плечах левову частку підтримки та забезпечення нашого війська. Однак, якщо про кримських активістів-громадських діячів чути чимало, то про волонтерів-кримчан майже нічого.

– Я не вважаю себе волонтером. Волонтери – це люди, якi присвячують весь свiй час цiй справi та масово залучають до цього iнших. Для мене це Георгiй Тука, Дiана Макарова, Наталя Воронкова, Сергiй Притула, Наталя Юсупова, Олексiй Мочанов та багато багато інших. Волонтерський рух, справді, надто важливий. Щодо мене, то я – краплинка в океанi людей, яким болить те, що вiдбувається навколо, i ми бажаємо зробити хоч якийсь внесок для допомоги. Але чи має співчуття географію або національність? Мабуть, ні. Основним імпульсом стає внутрішня шалена потреба допомоги людині, яка приносить себе в жертву заради нас.

Щодо кримчан-переселенців, то багатьом з них сьогодні не легко, у кожного купа власних проблем із житлом, дітьми, роботою. Хоча я впевнена, що у цій справі не треба об’єднуватися в якісь групи та піарити себе. Хочеш – просто допоможи.

– Ви самі із Сімферополя. Ймовірно, так само вистачало і вистачає проблем із переїздом, облаштуванням, навчанням і вихованням дітей, але ж відриваєте багато часу від своєї багатодітної родини. Що стало отим поштовхом, який привів у госпіталь.

– Внутрішнє бажання допомоги. Точкою відліку стала Революція Гідності та окупація Криму. Під час Євромайдану, коли з Криму відправляли ешелони ватників на Антимайдан, ми збирали посилки та передавали їх до Києва, щоб якось підтримати майданівців. Далі, не маючи змоги вийти проти російських БТРів на вулицях Сімферополя, просто виходили з дiтьми на проукраїнськi мiтинги, передавали їжу українським військовим у заблокованих частинах, намагалися захистити Українську гімназію. Поступово все більше тяжіло почуття потрібності допомоги, і допомоги саме пораненим.

– І це почуття після переїзду до Києва привело до госпіталю?

–Так, не лишало і не лишає зараз тягар якогось боргу. Коли трохи облаштувалися, залишили десь 10 тис. грн. спеціально на допомогу. Тому почала шукати, як ці гроші краще використати, бо на новому місці боялися, щоб не потрапити на шахраїв. Інтернетом вийшла на групу в Фейсбуці Герої АТО. Цю волонтерську iнiцiативу координуєпрекрасна небайдужа волонтер Ліза Масляк. Це чудова молода дівчина, юрист за фахом. Миттєво вiдчула довiру до неї. Саме після знайомства з нею, я стала долучатися, а згодом це стало життєвою необхідністю, внутрішньою потребою. Адже, коли ти перераховуєш гроші чи передаєш якісь речі, це все на відстані, віртуально.

Волонтер Ліза Масляк

Волонтер Ліза Масляк

Коли ж ти побачиш очi наших поранених хлопцiв-захисникiв, а ще більше поговориш з цими людьми, ти змінюєшся. Вони залишаються справжнiми воїнами, навiть незважаючи на страшнi поранення і втрату кiнцiвок. Це їхня вже безкінечна битва, битва за власне життя. Дехто важко переносить емоцiйно цей перiод. Але бiльшicть сповненi жагою до життя. Після побаченого переймаєшся ще більшим бажанням допомагати їм.

Подивіться навколо, мільйони людей в Україні просто допомагають. Отак, просто допомагають, без зайвого розголосу. Я познайомилась з чудовими дівчатами, якi витрачають весь свiй час на хлопцiв у шпиталях. Так, Оксана Остапенко малює прекраснi картини, а грошi за них перераховує важкопораненим. Оля Фещенко лише нещодавно пережила страшну хворобу, але вже сама кинулася рятувати тих, хто страждає. Iнна Стоян взагалi постiйно в шпиталi. Бізнесмени, робітники, службовці, студенти, пенсіонери. Думаю, що і кримчан серед них чимало.

Група у Фейсбуці «Герої АТО»

Група у Фейсбуці «Герої АТО»

– Якої допомоги потребують бійці найбільше?

– Людям у їхньому стані, зі страшними травмами, важлива будь-яка допомога. Зрозуміло, що ліки. Багато складних операцій, дорогі антибіотики й відновлювальні препарати. Водночас, дуже багато складних і термінових випадків, як, наприклад, нещодавно, коли привезли бiльше 50 кіборгів з аеропорту майже одномоментно. Страшно було навіть уявити таке. У таких випадках швидко потрібні складні ліки, бо робиться багато операцій.

Але насправді для цих людей найтяжче починається після операцій, у перший період одужування. У них постійно страшні болі. Щоб якось їх притупити, необхідні знеболювальні препарати, від них вони стають вельми залежними. У госпіталі менi навiть довелосяпочути страшну фразу: «Дайте мені два кубики повітря», – важко уявити, які болі терплять хлопці. Хоча і це не головне. Вони витримують.

– А що ж тоді головне?

– Знаєте, менi здається, їм треба звичайне – бути поруч з ними.

Лише бути поруч, розмовляти, розповідати щось, будувати плани на майбутнє. І хіба це важко?! Багато рокiв тому мiй чоловiк пiсля важкого поранення теж одужував у вiйськовому шпиталi. I вiн каже, що пiсля фiзичного болю найстрашнiше – це залишатися сам на сам зi своїми думками. Надто важливо, коли поряд буде людина, яка надихне оптимiзмом, пiдтримає вiру в себе, та просто буде фон створювати, сміятися чи спiвати…

– Мабуть, є певний барʼєр, який важко переступити у таких ситуаціях – чи то фізичний, чи психологічний, тому, мабуть, хтось і допомагає «на відстані»?

– Багато-хто з моїх друзiв запитують, чи не страшно менi? Мене це дуже дивує… Уявiть, як страшно хлопцям… А ми здоровi, цiлi, живемо звичайним життям… Чого боятися?

Не повірите. Зараз найтяжче в переповненому психоневрологічному відділенні. Чимало його пацієнтів опиняються там, бо не витримують стресів війни. У багатьох з них після контузій та операцій пам’ять виявляється стертою. А саме, коли потроху повертається свідомість, вона вже інша, і життя починається або зі шпиталю, або перетворюється на суцільну нескінченну війну в скаліченій уяві. Переслідують потойбічні марення і невідомо, що страшніше – фізичне каліцтво чи кошмари на все життя.

Отже, уже зараз виникає питання про поствоєнний синдром, щось на зразок вʼєтнамського у США. Це комплекс того, хто вижив. Це памʼять про тих, хто був поруч і загинув. Це – думка про те, що треба мститися за життя товаришів, і, врешті, розчарування, апатія, у когось агресія тощо. В Україні, думаю, ми ще будемо мати справу з цим, адже сьогодні важко уявити, скільки фізичних і психічних ветеранів ми отримаємо після перемоги. Мабуть, уже зараз потрібні волонтери-психологи.

Бо це наше майбутнє. Здоров’я цих чоловiкiв – це здоров’я країни також.

– У цьому, психологічному, плані, чи всі потерпають від моральних травм?

– Вони, поранені, різняться. Психологічно стійкіші та витриваліші, швидше відновлюються. Психологічно міцніші зазвичай поранені старшого віку, які мають певний життєвий досвід, а також бійці добровольчих батальйонів, які пішли на фронт за покликом і переконаннями. Великі проблеми з бійцями збройних сил, тобто призовниками або мобілізованими. Молоді хлопці, психологічно не підготовлені, їм важко пережити такі стреси – коли навколо смерть, втрати товаришів, фізичні перенавантаження. Ми ж не готувалися до вiйни. Україна взагалi не збиралася воювати.

– Наталю, повернемося на початок. Чи немає розчарування у волонтерській роботі, у волонтерському русі, просто втоми?

– Щодо волонтерського руху, то хтось робить свою справу, активно залучаючи багатьох людей, поширюючи інформацію, звітуючись тощо. Хтось робить це непомітно, але щиро.

Взагалi, Центральний вiйськовий госпiталь у Києвi схожий на мурашник: щодня привозять тяжкопоранених, кіборгів з аеропорту й останніми днями з-під Дебальцева, Вуглегiрська. Після надання першої допомоги в лікарнях прифронтових мiст, більшість привозять сюди, до Києва. Усі важкі. Навколо них лікарі, медперсонал і всюдисущі волонтери. Десятки пенсіонерів несуть нехитру домашню їжу, в’язані речі, пропонують свої послуги на безоплатних роботах. Один дідусь ображається, що його не беруть водієм: ти бач, водій є, а машин нема – «Нєпорядок»! І так щодня.

Але є багато лiкарень і шпиталiв, якi мало вiдомi, а там теж є хлопцi, i потрiбна допомога. Якщо ви хочете допомогти, не обов’язково їхати в Київ. Просто знайдiть найближчий шпиталь i йдiть туди, зараз уже по всiй країнi нашi герої на реабілітації.

Щодо розчарування, то його немає – це мій фронт, моя війна, але перемога буде наша, українська. Крапка.

– Ви кримчанка, є якась специфіка саме кримського підходу до волонтерства?

– Хіба доброта різна у Криму чи-то в іншій країні? Окупація лише посилює бажання вистояти, не помститися, а вистояти й повернути до нормального життя нашу країну. Повторюся, що є волонтерська група «Герої АТО», є сторінка групи у Фейсбук, на якій розміщується інформація про тих поранених та їхні реквізити, допомога яким саме зараз найпотрібніша. Якщо наш «вихованець» йде на поправку, то більше допомоги надаємо тяжким пораненим або тим, у кого ускладнення, потрібні протези, залишилися діти-сироти – усе не назвати. Іншими словами, намагаємося бути гнучкими, але війна, на жаль, все більше додає роботи. Якщо ви знаєте iнших волонтерiв i довiряєте їм, приєднуйтесь до них.

Лише разом, усі разом, усією країною і Кримом витримаємо і переможемо.

Оригінал публікцації на сайті «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG