Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 20:38

Неукраїнська топоніміка Вінниці: штрихи до портрету спікера Гройсмана


Голова Верховної Ради Володимир Гройсман

Голова Верховної Ради Володимир Гройсман

У ньому сплетені елементи демократизму із совєтсько-номенклатурними традиціями (які наче й повинні бути чужими 36-річному спікеру)

(Рубрика «Точка зору»)

Володимир Гройсман – другий міський голова, який здійснив стрибок із крісла мера у крісло віце-прем’єра, а звідти – у крісло спікера Верховної Ради (першим був Володимир Рибак). Минуло кілька місяців його перебування на високій посаді, і можна робити перші висновки щодо стилю діяльності нового голови Верховної Ради. Більшість аналітиків сходиться на тому, що цей стиль вельми суперечливий: у ньому сплетені елементи демократизму з совєтсько-номенклатурними традиціями (які наче й повинні бути чужими 36-річному спікеру, але…). Між тим це можна було спрогнозувати на основі такого дуже вагомого за українських умов чинника, як вінницька топоніміка.

Донецьк за роки хазяйнування згаданого Володимира Рибака не лише не позбавився совєтчини у топоніміці (у центрі мегаполіса – пам’ятник Леніну на площі Леніна, і цим усе сказано), а й, здається, навіть додав її. Наслідок – загальновідомий. Адже йдеться про соціально значущі символи, а вони – не тільки пам’ять про минуле, але й дороговкази у майбутнє. Чи треба спеціально розтлумачувати, в яке майбутнє спрямували і молодих, і старих жителів Донецька совєтські топонімічні дороговкази?

Куди веде вулиця Крупської?

Що ж маємо в цьому плані у Вінниці? Так, у центрі міста немає пам’ятника Леніну, і площі чи вулиці Леніна немає. Але… Є вулиця Крупської. Тієї самої дружини «вождя», що на посаді заступниці наркома освіти займалася, зокрема, вилученням з продажу і з бібліотек «ідеологічно шкідливих і застарілих» книг. Як визнавала сама Крупська, «в деяких губерніях було потрібне втручання ГПУ, щоб робота з вилучення розпочалася». Саме Крупська на 12 років раніше за Геббельса склала «чорні списки» книг, які підлягали забороні і вилученню з бібліотек; вона включила до цих списків твори Платона, Канта, Шопенгавера, Лєскова, Вол. Соловйова, Ніцше – і навіть деякі речі Льва Толстого. За наказом Крупської з дитячих бібліотек були вилучені навіть народні казки; за які такі заслуги цієї товаришки у Вінниці збережена вулиця її імені?

І якщо ж то справа була тільки у збереженні однієї вочевидь одіозної назви…

Частина вулиць, площ і провулків Вінниці названа на честь персонажів чи подій, які не мають жодного стосунку до міста. Є вулиця і провулок імені генсека Комінтерну болгарина Димитрова. Наявні вулиця і провулок Єрмака, який впокорював Сибір для московського царя. І, нарешті, є у місті вулиця радянського маршала Блюхера, 1-й провулок Блюхера, 3-й провулок Блюхера і 1-й проїзд Блюхера… А ще – і вулиця Гагаріна, і площа його імені, і провулок, і проїзд – чи не забагато, навіть на честь першого космонавта планети? Тим більше, що на честь першого космонавта-українця Павла Поповича не названо нічого…

Нарешті, є у Вінниці вулиця Чапаєва, який теж ніякого відношення до міста не мав; тим більше, що реально існував Василь Іванович Чепаєв; Чапаєв же – це літературний і кінематографічний персонаж сталінської доби…

Але це ще нічого. Маємо і топоніміку із куди гіршим символізмом. Скажімо, є у Вінниці Енгельса вулиця і площа – на честь знаного теоретика комунізму, який вважав, що українці-русини як нація мають «щезнути у вирі революційної бурі». Є Постишева вулиця і 1-й провулок – на честь одного з головних організаторів Голодомору. Є вулиця Боженка – мабуть, на честь того, що цей напівграмотний червоний командир заборонив грати «Наталку Полтавку» «на этом контрреволюционном языке». Є вулиця Володарського – більшовика, який «уславився» 1918 року в Петрограді нищенням решток незалежної преси і якого застрелив робітник Сергєєв. Є вулиця і провулок Свердлова – ініціатора «червоного терору». Я вже не кажу про Жовтневу вулицю та однойменну площу, про вулицю Тельмана (який прагнув, за сталінським прикладом, укрити Німеччину концтаборами, але Гітлер устиг це зробити раніше), про Червоноармійську та Червонофлотську вулиці тощо.

Вінницька топоніміка не відображає історію Вінниці

Можуть сказати: у Вінниці міська влада намагалася досягнути балансу між новим і старим, між совєтським та українським, щоб не дратувати людей старшого віку, що звикли до усталеної топоніміки й символіки. Он, дивіться, і вулиця Михайла Грушевського у місті є, і вулиця В’ячеслава Чорновола, і вулиця Василя Стуса. Насправді балансу немає. Є вулиця Фелікса Кона, який у 1920 році намагався встановити у Польщі більшовицький режим, – але немає вулиці маршала Пілсудського, чиї війська у тому ж 1920 році разом із армією УНР намагалися вибити більшовиків з України і який приїздив до Вінниці, де його зустрічав головний отаман Симон Петлюра (до речі, вулиці Петлюри теж немає). Ще приклад: у 1917 році за владу у місті боролися між собою Подільська губернська українська Рада (голова – Д. Маркович) та більшовицька Рада робітничих і солдатських депутатів Поділля (голова – Є. Едельштейн). Вулиця Едельштейна є, Марковича – немає.

І взагалі – вулиці Грушевського і Чорновола просто тонуть у морі вулиць і провулків Куйбишева-Жукова-Якіра. Добре, що є у Вінниці вулиці Сергія Корольова та Родіона Малиновського, Миколи Трублаїні та Антона Макаренка, бо йдеться про справді визначних українців. Але навіщо Вінниці вулиця Фадєєва, який підписував розстрільні списки колег-письменників? Чи садівника Мічуріна, який заперечував генетику?

Важливо не лише те, чиї імена є на карті Вінниці, а й те, чиїх немає. Де вулиці князів Ольгерда і Вітовта, за правління яких у Великому князівстві Литовському з’явилася Вінниця? Де вулиця Петра Могили, без зусиль якого у місті не з’явився би православний колегіум? Де вулиці, названі іменами вінничан, які були старшинами армії УНР – підполковника Клавдія Голіцинського, полковника Валерія Коновкіна, підполковника Володимира Чорноморця, сотника Семена Якерсона? Де вулиця Михайлини Коцюбинської, культурознавця і діячки дисидентського руху, яка народилася у Вінниці? Де вулиця Юрія Левади, знаного соціолога, який заснував у Росії незалежний від влади «Левада-Центр», що донині дає об’єктивну інформацію про настрої росіян? Самі вінничани легко продовжать список своїх знаних земляків, чиї імена мають бути відбиті у назвах вулиць замість «колгоспних» та «індустріальних»… Мають бути – але досі не відбиті.

Чи міг Володимир Гройсман змінити ситуацію з вінницькою топонімікою? Міг. Чотири роки його перебування на посаді міського голови припали на президентство Віктора Ющенка, який би тільки вітав такі зміни. Що ж стосується настроїв міської громади, то мінімальна пропагандистська робота забезпечила би безболісну зміну одіозних назв. Але… Міський голова не зробив того, що мав би зробити, щоб за топонімікою Вінниця з провінційного російсько-совєтського міста стала містом справді українським.

Отож певні риси «совкового» стилю керівництва, які проявилися в перші ж дні перебування Володимира Гройсмана на посаді голови Верховної Ради, видаються – попри молодий вік цього діяча – не випадковими. На посаді вінницького мера Гройсман, схоже, так і не зрозумів, що живе у Великому історичному часі і будує Українську державу. Чи зрозуміє він це хоч тепер?

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG