Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 06:44

Чому лідери Німеччини, Франції, України та Росії вирішили саме в білоруській столиці спробувати розплутати донбаський гордіїв вузол?

(Рубрика «Точка зору»)

Чому в Мінську проводилися переговори контактної групи ОБСЄ? Що було евфемізмом перемов представників Києва з представниками сепаратистів, – більш-менш зрозуміло: у світі мало місць, куди останні могли б поїхати, не ризикуючи звідти не повернутися. Але зараз до Мінська їдуть перші особи, Путін не був би бажаним гостем у жодній європейській країні, але, скрегочучи зубами, його прийняли б, і ніякої особистої небезпеки для нього не було б.

До того ж варто згадати, що зустріч саме в такому, «нормандському» форматі планувалося кілька тижнів тому, до загострення ситуації на Донбасі, в Астані. Зустріч тоді не відбулася, але тепер, коли сторони дозріли до переговорів, вона переноситься до Мінська. Чому?

Схоже, що крім престижних міркувань, діє магія слова, магія місця. Престижні думки зрозумілі. Путін не хоче їхати до Європи і тим більше до України. Він на полі бою поки не програв, його протеже на Донбасі наступають, а не зазнають поразки.

Як для Порошенка, так і для західних лідерів, є неприйнятною зустріч на російській території. Уже бліц-візит до Москви для попередніх переговорів викликав асоціації з поїздкою Чемберлена у Берхтесгаден до Гітлера. Переговори в Росії, під час яких будуть зроблені суттєві поступки Москві, будуть вже занадто нагадувати Мюнхен 1938 року. А Мінськ... ну, не Росія все ж.

Але чому Мінськ, а не, скажімо, Астана? Тому що вересневі угоди, всесвітньо відомі, як мінські, стали найсуттєвішим кроком до миру за увесь час конфлікту. Так, вони не дуже виконувалися, так, після січневого наступу сепаратистів вони нібито виявилися перекресленими. Але саме вони задали рамки можливого, досяжного в нинішній ситуації і, напевно, в осяжній перспективі. І можна спрогнозувати, що переговори Олланда, Меркель, Порошенка і Путіна, як за кращого, так і за найгіршого варіанту будуть корекцією тих мінських угод.

Зрозуміло, Україна надала б перевагу тому, щоб «ввічливі люди» Путіна забралися з Донбасу. Так само, як Москві більше сподобалося б, якби сепаратисти разом з «відпускниками» з Росії дійшли до кордонів Донбасу, а ще краще – до західних кордонів Дніпропетровської, Харківської та Одеської областей. Але ці цілі досяжні тільки одним шляхом: війною. Мир досяжний більш-менш у руслі мінських угод.

Ну, а тоді Мінськ – оптимальне місце для переговорів, запорука того, що як і у вересні, буде зроблено реальний крок до миру. Яким буде той мир, чи не буде він нагадувати той самий сумнозвісний мюнхенський мир – це питання. Але до Мінська їдуть лідери Європи (а не США), які воліють миру (нехай і поганого), ніж справедливої війни, в якій вони не хочуть брати участі, і шанси на перемогу в якій невеликі. Тому дорога для них – саме до Мінська.

Що виграє Олександр Лукашенко? Та багато виграє. Знову опиниться в центрі уваги всього світу, причому опиниться в ролі об’єктивно абсолютно позитивній. Якщо новий мінський мир виявиться угодою з дияволом, то це буде на совісті Ангели Меркель і Франсуа Олланда. А Лукашенко що – сприяв мирові. Станеться щось погане – ну так а він до чого? А станеться хороше – ну так миротворець.

Окрім того, не можна виключати і довгострокових бонусів. Не раз доводилося відзначати, що умови поліпшення відносин з Мінськом, сформульовані Заходом, Європою – це їхні умови, їхній політичний, а не тільки і не стільки моральний вибір. Мораль не заважає мати справу з такими «велетнями демократії», як Алієв і той же Назарбаєв. Виявиться, що якісь інші інтереси Заходу, Європи важливіші від згаданих умов – умови скасують чи забудуть. У певному сенсі вже забули. Санкції щодо білоруських чиновників, «чорний список» нев’їзних передбачав і те, що високі представники Заходу не відвідують Мінськ. Президент Франції та канцлер Німеччини – куди вже вище? Хіба президент США.

Але особливість ситуації в тому, що Європа в особі своїх «грандів» веде власну гру, до якої ставлення Вашингтона у кращому випадку стримане. І приїзд до Мінська Олланда і Меркель – хоч і вторинна, але також частина цієї окремої гри.

Зрозуміло, за великого бажання може бути повторена формула, яка звучала з вуст європейських дипломатів і після зустрічі в Мінську Порошенка і Путіна, і після укладення мінських угод: за майданчик і гостинність Лукашенкові спасибі, а умови залишаються умовами. Формально ніхто не зобов’язаний у відповідь ні скасовувати візові заборони, ні робити інші кроки назустріч.

Інша справа, що не робити їх стає все складніше психологічно. Та й політично. Хотіли б лідери Франції та Німеччини зберегти політичу цнотливість, то поїхали б не до Білорусі, лідера якої вони самі в себе не приймають, а до Казахстану, як планували раніше, – з Назарбаєвим вони регулярно і плідно спілкуються. Ну, а якщо вже погодилися на Мінськ...

Можливі варіанти, зрозуміло, але варіант швидкої нормалізації відносин виглядає найбільш імовірним.

Не виключено, що і зі звільненням політв’язнів, принаймні, Миколи Статкевича. Колишнє звільнення Олександра Козуліна показує, що справа не в персоналіях. Лукашенко може звільнити всіх політв’язнів, але якщо це буде єдина і остаточна умова у ситуації, коли звільнення дасть максимальну користь. Необов’язково грошову. Якщо Маркель та Олланд особисто попросять, то звільнить.

Причому, бонуси чекають на главу Білорусі незалежно від результатів майбутнього мінського саміту. Закінчиться він невдачею - ну що ж, шкода. Але Лукашенко виявився надзвичайно корисним і потрібним і Сходу, і Заходу. За це треба чимось платити.

Чим саміт все ж таки закінчиться? Може, взагалі нічим. Скільки було домовленостей щодо Донбасу, які саме цим і закінчувалися. Але концептуально, прогноз, дійсно, між Мюнхеном і Ялтою – банальною капітуляцією, миром за будь-яку ціну, який все одно веде до війни, чи силовим балансом, збереженням того, що можна зберегти, поступкою того, що вже взяте чи буде взяте силою.

У певному сенсі відмінності невеликі. Зрештою, Судети, які в 1938 році віддали Гітлеру, були менші, ніж уся Східна Європа, віддана в 1945 році Сталіну. Однак Ялта не призвела до «гарячої» війни, а в 1989 році її результати були переглянуті.

Юрій Дракахруст – журналіст Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал статті – на сайті Білоруської редакціїї Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG