Доступність посилання

ТОП новини

Війна проти України. Про що мовчить Дмитро Медведєв?


Володимир Путін та Дмитро Медведєв. Архівне фото
Володимир Путін та Дмитро Медведєв. Архівне фото

Про те, що кінець Путіна (фізичний чи політичний) вже близько, віщує поведінка другої особи Росії – прем’єра Медведєва

(Рубрика «Точка зору»)

Любителі конспірології та будівничі найнесподіваніших версій акцентують нині увагу на явних чи надуманих хворобах Путіна. Чи то на душевних, чи то на фізичних. Думка про те, що винуватець кровопролиття в Україні незабаром залишить цей світ, безперечно, втішає та заколисує. Бо якщо завершення війни не вдається наблизити ані дипломатичними, ані бойовими діями, усунення її ініціатора також може бути прийнятним варіантом. Проте залишимо спеціалістам копирсатися у нутрощах російського диктатора. Для мене показовим є інше. Те, що кінець Путіна (фізичний чи політичний) уже близько, віщує, зокрема, поведінка другої особи Росії – прем’єра Дмитра Медведєва.

Боротьба кланів

Поки Путін з маніакальною пристрастю концентрується на зовнішній політиці і, передусім, – на війні з Україною, Медведєв зосереджений на іншому. Він гуртує біля себе російських олігархів – потенційне коло тихо, але глибоко невдоволених політикою президента персон. Тих, по чиєму бізнесу вже б’ють введені Євросоюзом та Америкою санкції. На противагу Медведєвському олігархату оточення Путіна – це клан колишніх або чинних силовиків, що виступають за посилення державного контролю в економіці.

Битву за вплив на процеси прем’єр Медведєв поки що безнадійно програє. Взяти хоча б недавні репресії щодо мільярдера Володимира Євтушенкова, котрого посадили під домашній арешт, звинувативши у відмиванні грошей. Від Євтушенкова – «людини Медведєва» – вимагали продати компанію «Башнафта» державному концерну «Роснафта», котрим керує один з «яструбів Путіна» – Ігор Сечін. Оглядачі зазначають, що двобій Сечін vs Євтушенков погнозовано завершиться перемогою першого. І це не єдине ім’я у мартирологу втрат Медведєва.

У 2012-му з посади міністра оборони змістили Анатолія Сердюкова – ще одного «птаха гнізда Дмитрового». Здавалось би, Путін мав бути вдячним Сердюкову за зусилля по реформуванню російського війська – цього ultima ratio Путіна. Проте Сердюкова підвела жадібність – він вибив з уряду надто великі гроші на збільшення військового бюджету, на нову форму «від Юдашкіна» тощо. Втретє ставши президентом Росії, Путін викинув Сердюкова з міністрів, не дивлячись на зацікавленість у ньому Медведєва.

Аналогічна доля спіткала і Ахмеда Білалова, віце-президента Олімпійського комітету, того самого, котрого ще називають «гаманцем Медведєва». Після минулорічної Олімпіади Білалова безжально відправили у відставку. Наступна жертва – Євген Дод, голова правління «Русгідро», проти якого була порушена справа за фактом розкрадання коштів при будівництві Загорської ГЕС. Дод був винний передусім не так у корупції, як у очевидних симпатіях до голови російського уряду.

Аби не втомлювати читача маловідомими в Україні іменами, додам іще лише два, зате доволі промовистих. Мова, звісно, про віце-прем’єра Владислава Суркова, якого з тріском вигнали з уряду у 2013-му. Причому тріск цей супроводжувала розгромна критика Путіна діяльності Медведєва, котрий, за оцінкою Путіна, не виконав доручення президента і на третину. Це був колосальний удар по позиціях Медведєва. І, на його нещастя, не останній. Віднедавна крісло хитається і ще під одним віце-прем’єром, вірним членом команди Медведєва – Аркадієм Дворковичем. Останньому, щоправда, поки що вдається триматися на плаву.

Сидіти тихо. Чекати 2018-го

Російські політологи, склавши докупи усі окремо явлені знамення, з дня на день чекали падіння самого Дмитра Медведєва. І вже тримали напоготові шорт-лист наступників, у якому був і Сергій Шойгу, і Олексій Кудрін, і Ігор Сечін, і Володимир Якунін, і навіть Михайло Прохоров. Чим далі, тим очевидніше гіршали справи російського прем’єра. У нього ледь не відняли улюблену забавку – Сколково, з котрої вихолостили усю політичну вагу.

Але й це ще не кінець історії. Найбільш потужним попередженням для прем’єра Росії стали відразу два документальні фільми про недолуге президентство Медведєва. Він, мовляв, ледь не спізнився на війну з Грузією і не впорався б на ній без стусана від Путіна. У випадку з Сирією Медведєв і зовсім повівся як зрадник державних інтересів. Автор кінопроцесу досі невідомий, проте фільми вийшли в широкий YouTube-прокат.

Весь цей час Дмитро Медведєв поводився надзвичайно тихо. І як прем’єр-міністр проявив ініціативу всього лише раз, оголошуючи «п’ятирічку модернізації», котра має відбутися і завершитися до 2018 року. Але і ця «смілива» заява прозвучала під час засідання уряду, де на чільному місці перебував, звичайно, сам Путін, котрий і санкціонував таку креативність свого кишенькового прем’єра.

До початку війни з Україною у Медведєва було одне завдання: прикинутись анабіозником і у стані напівлетаргії дотягнути до 2018 року, коли добіжить кінця шестирічний термін Путіна. І хтозна, можливо застиглість російської історії при відсутності дієвої опозиції і спротиву мас вкотре подарує Медведєву президентську каденцію. А соціуму, відповідно, – нову ін’єкцію тоталітаризму.

Однак при всій сумирності і навіть смиренності Медведєва з боку очільника уряду було б надзвичайно завбачливо хоч інколи являти відданість російському царю. Тим паче в умовах війни з «київською хунтою». Однак прем’єр Росії уперто мовчить. Якщо не рахувати дрібного укусу, який дозволив собі Медведєв, натякнувши на неадекватність Барака Обами, з вуст правої руки Путіна не прозвучало жодної членороздільної заяви, яка б дозволяла визначити, то він за чи проти війни з Україною.

Слово – не горобець, воно – компромат

Ба, навіть більше. Прямим текстом, чорним по білому, Медведєв у своїй статті в «Нєзавісімой газєтє» говорить про те, що причина кровопролиття в Україні – амбіції Росії. Якщо дослівно, то спонукою конфлікту Медведєв називає небажання Євросоюзу допускати російську сторону до перемов щодо Асоціації України з ЄС. У трактовці російського прем’єра тристороннє обговорення цього процесу було запущене лише у 2014-му, коли стало вже запізно.

«Зараз неможливо не поставити запитання: а що, якби Європа ще тоді «зійшла» до спільного – насправді абсолютно природного й необхідного – обговорення? Багатьох трагедій можна було б уникнути», – пише Медведєв. Зауважмо цей важливий момент. Хай навіть далі автор плете нісенітниці про мудрі рішення Віктора Януковича, casus belli ним сформульовано так: Європа не спитала думки Кремля щодо майбутнього України. Ніяких громадянських протистоянь на сході нашої держави нема, є лише патерналізм Росії та намір України йти своїм власним шляхом.

Звісно, що у моєму вільному переказі заява Медведєва набула прямо таки революційного звучання. Прем’єр Росії, безперечно, не є ані другом України, ані державним мужем, здатним до емпатії (хоча б у контексті загибелі власних співвітчизників). У тисячах смертей (зокрема, й росіян) він винитиме кого завгодно – Європу, Америку, Україну, тільки не власного «боса», не кривавого вбивцю Путіна.

Проте в Росії необачні (?) слова Медведєва мають виглядати справжньою фрондою. І тяжко сказати, що саме спонукало голову уряду до публіцистичних вправ. Недалекоглядність та недолугість? Бажання відмежуватися від Путіна? Розрахунок на те, що якщо «партія голубів», тобто увесь цей загнаний у глухий кут російський олігархат, таки переможе «партію яструбів», саме Медведєв з оливковою гілочкою в дзьобі пурхне на президентське сідало?

Хтозна. Але це перший проблиск надії на те, що трухляве дерево Путіна так чи інакше, але впаде. Закляті друзі вже роблять під нього підкоп. Для початку їм варто побажати удачі, а що робити з ними самими – покаже час.

Михайло Поживанов – голова Фонду муніципальних реформ «Магдебурзьке право», народний депутат України 4-х скликань

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Михайло Поживанов

    Голова громадської організації «Фонд муніципальних реформ «Магдебурзьке право», заступник міністра економіки України (17 грудня 2008 – 11 березня 2010), голова Державного комітету України з державного матеріального резерву (29 грудня 2007 – 17 грудня 2008). Народний депутат України 2-го, 4-го, 5-го та 6-го скликань. Доктор технічних наук, професор

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG