Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 10:38

Росія в 1839 і 2015 роках: чи щось змінилося?


Президент Росії Володимир Путін, архівне фото

Президент Росії Володимир Путін, архівне фото

Книгу Кюстіна треба дарувати українським високопосадовцям, військовим, а також іноземним політикам і «корисним ідіотам» путінського режиму на Заході

(Рубрика «Точка зору)

Чорна пустка російської душі й маніакальний потяг до завойовування світу мають глибоке коріння. У цьому можна переконатися, прочитавши книжку французького маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія у 1839 році».

«Ця велетенська імперія, що раптом постає переді мною на схід від Європи, тієї Європи, де суспільства терплять на зубожіння кожної визнаної влади, ‒ ця імперія робить на мене враження повстання з мертвих. Мені здається, що я перебуваю серед нації Старого Завіту, і я спиняюсь з жахом, змішаним з цікавістю, перед лабами допотопної потвори», ‒ писав французький вельможа в одному з листів із Росії у 1839 році. Вирушити туди його спонукало розчарування у протодемократичній республіканській Франції, він вважав, що абсолютна влада в імперії краща за демократичне базікання й суперечки. Тож їхав з надією на зачарування, а повертався з Російської імперії з такими словами: «Кожен, хто близько познайомиться з царською Росією, буде радий жити в якій завгодно країні. Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій щастя немислиме».

Ця книжка (допитливі читачі зможуть знайти її різними мовами в мережі інтернет; також існує скорочене українське видання «Правда про Росію» у перекладі О. Мерчанського, цитовані тут фрагменти походять саме звідти) зовсім не втратила актуальності нині. Зрештою, слід визнати, що кожне покоління відкриває її для себе: одразу після виходу в світ вона стала бестселером у Франції, а російська цензура так само оперативно її заборонила (прикметно, що російський уряд почав тоді в Європі кампанію з дискредитації Кюстіна, зокрема за гроші й через агентурну мережу публікувалися пропагандистські матеріали у провідних європейських ЗМІ, ‒ усе, як і сьогодні, правда ж?). Пізніше Герцен писав про «Росію в 1839 році»: «Без сумніву, це найцікавіша і найрозумніша книга, написана чужинцем про Росію».

Особливо припала вона до душі українцям, які на власній шкурі знали всю «прекрасність» життя під російським чоботом. Після Другої світової війни Дмитро Донцов спорядив книгу Кюстіна коментарями, в яких часто наголошує на тому, що СРСР Сталіна-Хрущова відрізняється від описаної французом імператорської Росії лише назвою. Зрештою, сам Кюстін блискуче вловив цю чи не головну характеристику Росії: «У росіян є тільки назви всього, але немає нічого в дійсності. Росія – країна фасадів». Потьомкінська суть Московської імперії, яка спритно замилює очі чужинцям, була вловлена французьким мандрівником всього за три місяці подорожі.

Сьогодні настала черга нашого покоління відкрити вражаючу актуальність Кюстінових спостережень. Виявляється, що нічого не змінилося, тож цю книгу можна і треба дарувати українським високопосадовцям, депутатам, військовим, а також іноземним політикам, західним переговорникам і «корисним ідіотам» путінського режиму на Заході. Хіба не варто їм прочитати такі сьогоднішні думки, написані 175 років тому: «Все, що я вам можу сказати, це те, що від часу, коли я в Росії, бачу дуже чорне майбутнє Європи. (…) Чому ж Росія так залежить від того, щоб відчувати себе тяжкою загрозою для Європи? Впливати на європейську політику? (…) Росія бачить в Європі здобич, яка через наші роздори, раніше чи пізніше, буде їй віддана на поталу».

Услід за Герценом і Донцовим, мушу визнати, що я не читав кращої й мудрішої книжки про Росію, в якій так тонко була б вхоплена суть її злочинної й жорстокої душі. Кожне, повторюся, покоління відкриває «Росію в 1839 році» маркіза Кюстіна для себе – і жахається актуальністю цих подорожніх заміток. Хай там як, а книжка ця допомагає позбутися зайвих ілюзій, розвіює дим, напущений в європейські очі кремлівською пропагандистською машиною, ‒ і підводить до висновку, що з облудливою Росією немає сенсу ні про що домовлятися, її можна лише перемогти, примусити силою шанувати наші права.

І наостанок від Астольфа де Кюстіна: «У серці московського народу кільчиться розхристана амбіція; ця амбіція не знає меж, вона може затроювати лише пригноблені душі, а живиться вона нещастям цілої нації. Ця нація істотно загарбницька й пожадлива внаслідок нужди; вона в своєму приниженому підкоренні леліє надію поширити тиранське панування на інших; слава, багатство, що їх вона сподівається, відвертають її думки від ганьби, в якій перебуває, а щоб змити з себе нечестиву пожертву цілої суспільної та особистої свободи, ця рабиня навколішках мріє про панування над світом».

1839 рік! А додати нічого.

Андрій Любка – письменник

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Андрій Любка

    Андрій Любка – український поет, прозаїк, есеїст. Автор книжки оповідань та трьох збірок віршів, лауреат літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». Твори перекладені на понад десять мов, окремими книжками виходили в Австрії та Польщі. Живе в Києві.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG