Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 22:15

Москві потрібний важіль, щоб перетворити «Україну Порошенка» в «Україну Януковича» – як мінімум за ступенем договороздатності

(Рубрика «Точка зору»)

Мінські переговори про долю Донбасу – це не програш і не перемога України. Це фіксація лінії фронту. Виграш часу. Питання лише в тому, на кого цей час буде працювати.

Немає сенсу слухати тих, хто кричить про «поразку Києва» на переговорах у Мінську. Тому що політика – це не мистецтво бажаного, а мистецтво можливого. Якби Україна могла відновити контроль над регіоном на своїх умовах – не було б ніякої потреби в переговорах зовсім. Тим більше з човниковою дипломатією у виконанні Ангели Меркель і Франсуа Олланда. Тим більше з розподілом ролей «злого і доброго поліцейського» між Вашингтоном і Брюсселем. Петро Порошенко міг привезти з Мінська для України тільки лише перепочинок. І він це зробив.

Павло Казарін

Павло Казарін

Саме перерва у війні – головний підсумок переговорів. Не припинення війни, як і не заморожування конфлікту, а тимчасове перемир’я. Нічого іншого бути не могло з однієї простої причини – з іншого боку барикад сидить не Захарченко і не Плотницький, а Володимир Путін. На минулих мінських домовленостях ще в ходу було чергове лицемірство – і підпис під документами ставили лідери «ДНР» і «ЛНР». Тепер ніхто не прикидається – і візує підсумковий документ саме російський президент. А Захарченко та Плотницького просто постфактум ставлять до відома.

І треба чітко розуміти завдання Кремля. Яке полягає не в тому, щоб зробити Донбас – Україною, а навпаки: перетворити Україну в Донбас. Москва хотіла б створити з регіону такого собі «троянського коня» – зобов’язати Київ його утримувати, відновлювати і наділити до того ж Донецьк і Луганськ правом вето на ключові рішення столиці. Наприклад ті, що стосуються інтеграції з Євросоюзом чи НАТО. Ніякої іншої задачі не стояло. І всі мрії російської патріотичної тусовки про якусь «Новоросію» або «нове Придністров’я» – це ілюзія. «Придністров’я» доведеться годувати. А Москві потрібний важіль, щоб перетворити «Україну Петра Порошенка» в «Україну Віктора Януковича» – як мінімум за ступенем договороздатності. Тому Донбасу приготована роль українського «сектору Газа».

І те, що цей сценарій досі не здійснений, якраз і є головною перемогою української армії та української дипломатії. Країна в черговий раз отримала перепочинок – який вона може витратити на локальне зміцнення і стратегічні реформи. Без цих реформ Україні не вистояти – захід не має резону вкладати гроші в країну, якщо завтра ці кошти виявляться розкрадені або пущені на популістські виплати. Нам здається, ніби лише війна може знищити державу – хоча куди більшою загрозою є безвідповідальність.

Україна – це країна, в якій корупційна пухлина досягла термінальної стадії. Ще трохи – і вона повністю поглине організм. Зараз країну вдається утримувати на апараті життєзабезпечення у вигляді західних кредитів, але це тимчасовий захід. Якщо хворий не виходить з клінічної коми – його від апарату відключають. Тому головне завдання – домогтися того, щоб він самостійно встав на ноги.

Якщо хтось чекає найближчим часом зростання зарплат, збільшення соціальних допомог або бюджетних подачок – то його чекає розчарування. Якщо в уряді візьме гору здоровий глузд, то нічого цього не буде. Якщо переможе популізм, то «атракціон небаченої щедрості» остаточно поховає країну. Онкологію не лікують аспірином – треба різати й різати по-живому. Це та сама ситуація, коли боляче буде або сьогодні, або завжди.

Мінськ всього лише дав Україні час. Місяць, півроку, пару тижнів. Ніхто не знає, як довго триватиме перемир’я – це залежить не від об’єктивних інтересів сторін, а від кількох конкретних людей. Вони завтра можуть вирішити, що прийшов час знову відкрити вогонь – і нові мінські домовленості спіткає доля старих. Об’єктивно війна шкодить Росії, і те, що Кремль цю бійню продовжує спонсорувати, означає лише те, що він живе у своїй власній реальності.

Єдине ключове питання сьогоднішнього дня – як Україна розпорядиться отриманими часом. Вона може його протанцювати в ритуальних розмовах про реформи – яких досі не бажає величезна безліч чиновників – і дочекатися краху. Або витратити на створення ефективної держави – якої у неї не було всі останні 23 роки. Третього не дано.

Ну а ті, хто вважає, що в умовах війни таке завдання не вирішити – нехай знайдуть на карті Ізраїль. Той самий, який з першого дня свого існування змушений воювати. Той самий, який оточений сусідами, які не визнають за ним навіть права на існування. І який, при всьому цьому, служить найкращою ілюстрацією того, що «війна» і «створення ефективної держави» аж ніяк не є взаємовиключними поняттями.

Павло Казаріноглядач «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал публікцації на сайті «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG