23-річний старший лейтенант, командир десантного взводу 80-ї окремої аеромобільної бригади Ярослав Стеців із села Дроговиж, що на Львівщині, днями повернувся з Лондона. Там йому виготовили протез втраченої на війні ноги. Допомогли чоловікові небайдужі представники української діаспори. Ярослав вчиться ходити і мріє повернутись на службу.
Найскладнішими морально для Ярослава Стеціва були перші дні у військовому госпіталі у Вінниці, коли він цілковито усвідомив, що втратив ногу. Боєць зазнав поранення 25 серпня поблизу Хрящуватого на Луганщині. Ногу практично відірвало, тож лікарям довелося її ампутувати: Ярослав розумів, що боролись за його життя.
Однак переживання хлопець зумів подолати, коли приїхали його брати, мама й дівчина. Зрозумів, що потрібен рідним, і варто жити, як би не було важко. А найбільше допомогла побратима – Олександра Кротика, який був поранений під Зеленопіллям. Він прискакав у реанімаційне відділення до Ярослава на одній нозі, щоб поспілкуватись.
Товариш мені сказав: можемо почати пити і через півроку померти: десь поховають і не згадуватимуть. Треба жити
«Олександр також був уже два місяці з ампутованою ногою після поранення. Він мені сказав, що можемо почати пити і через півроку померти: десь поховають і не згадуватимуть. Треба жити. Я дивився на усміхненого чоловіка без ноги, як я, і не розумів, чому він сміється. Але наприкінці розмови вже все зрозумів. Олександр жив, виходив у місто, знайомився з дівчатами. І я зрозумів – треба жити. Мені це говорила людина така, як я».
Односельці зустріли як героя
Я робив свою роботу і не вважаю себе героєм – це дуже гучно звучить
Несподіванкою для Ярослава була і тепла зустріч з односельцями у Дроговижі. Люди називали його героєм. «Мені насправді було дуже приємно, хоча я не хотів цього. Бо робив свою роботу і не вважаю себе героєм – це дуже так гучно звучить».
Хлопця скерували на Львівський протезний завод, але звідти він повернувся з невтішною новиною – треба було під протез ще трішки ампутувати ногу. А це означало, що знову доведеться пережити той самий біль. «Але взяв себе в руки і вирішив – раз треба, то треба», – каже Ярослав.
Втім, життям випускника Академії Сухопутних військ поцікавився капелан Степан Сус. Медичні виписки лейтенанта переклав англійською мовою, і українська діаспора зібрала гроші для протезування за кордоном. Ніякої операції робити не довелось. За три тижні перебування у Лондоні боєць вперше став на дві ноги.
Коли вперше пройшовся по вулиці, було сильне відчуття радості й вдячності
«Перші відчуття – біль, але коли вперше пройшовся по вулиці, було сильне відчуття радості і вдячності. Дуже багато людей зробили все, щоб я повернувся до активного життя. Я вже можу дійти до зупинки, доїхати, куди треба, виходжу з друзями погуляти».
Ярослав щодня працює над собою, щоб ходити і без допомоги милиці. Він повертається до активного життя і вже мріє про службу в армії. Рапорт з таким проханням написав міністрові оборони: вважає, що може працювати з документами, допомагати у навчальному процесі в Академії Сухопутних військ. Каже, військові не обирають – куди скерують, там і служитиме.
А ще Ярослав вчить англійську. Безкоштовні уроки скайпом проводить з ним українка зі США. Жінка була здивована, коли боєць відмовився від грошової допомоги на користь іншого пораненого товариша. А ось знання англійської мови вважає для військового офіцера важливими.
Хочу, щоб на моєму прикладі хлопці зрозуміли – потрібно жити, боротись
«Хочу, щоб на моєму прикладі хлопці зрозуміли – потрібно жити, боротись. У мене теж були важкі моменти, коли сказали, що потрібно ще трішки ампутувати ноги, але мені пощастило, що я потрапив за кордон. Однак якщо сидіти і нічого не робити – нічого й не вийде».
Ярослав вдячний кожному, хто подарував йому можливість стати на дві ноги.
