Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 06:10

Сумний кінець «русского мира» на Закарпатті


Мітинг в Ужгороді, березень 2013 року

Мітинг в Ужгороді, березень 2013 року

Обрізання духовного ланцюга з Москвою – тільки питання часу

(Рубрика «Точка зору»)

П’ятого березня виповниться 200 років з дня народження Івана Раковського, який, по суті, започаткував москвофільство на Закарпатті. Греко-католицький священик, целібатник, став ще й першим закарпатським професійним журналістом. У 1850 році він був призначений редактором «Земского Правительственного Вестника для королівства Угорщины», далі редагував «Церковную газету», а по її зникненню – «Церковний Вестник». Усі ці вісім років він видавав часописи російською мовою, хоча урядовці вимагали писати для народу зрозумілою мовою.

Коли врешті віденські та будапештські чиновники зрозуміли, що Іван Раковський їх водить за ніс, а російська мова – зовсім не «руська», якою говорять мешканці Закарпаття, Галичини та Буковини, то зі столиці відправили його в глушину: в закарпатське село Іза біля Хуста, де він і доживав останні 27 років парафіяльним священиком. Хоча дописував Раковський до галицьких москвофільських видань до кінця життя.

Зерно, яке першим посіяв цей греко-католицький священик, зійшло рясними сходами. Більшість закарпатських будителів (культурно-політичні діячі – ред.) другої половини 19 століття побачили в Росії та в російській культурі своїх захисників та репрезентантів. Тож замість того, аби розвивати власну культуру та літературу, спираючись на народне мовлення, вдячно приймали російську, не розуміючи, яка насправді прірва пролягає між першим і другим.

А оскільки російську мову знали слабо, то писали нею твори, які викликали в Росії тільки спантеличення та глум. Однак Москва всіляко підтримувала ці химерні почини кількох десятків місцевих інтелігентів, заохочуючи їх морально й матеріально. В Росії навіть з’явилися вчені та інституції, які вивчали та фіксували всі «русские» починання в Австро-Угорській монархії. Так би мовити, «русский мир» в дії.

Для чого це робилося – стало зрозуміло пізніше. Напередодні першої світової війни в Москві вже існував «Карпато-Русский музей» та бібліотека, а літературознавець Федір Арістов підготував солідну тритомну працю «Карпато-русские писатели», куди увійшли розповіді про 26 літераторів із Галичини, Буковини та Закарпаття. Серед них шестеро були закарпатськими москвофілами (Духнович, Раковський, Добрянський, Сільвай, Кралицький та Фенцик). Всі вони потайки вважали, що визволити угрорусів з-під мадярського гніту зможе тільки Росія. Прямо таке говорити не дозволялося, бо це була антидержавна пропаганда, тож і Москва, і москвофіли це всіляко заперечували. Мовляв, йдеться тільки про духовний зв’язок. Але шила в мішку не сховаєш.

Розпочалася Перша світова війна, і Арістов у першому томі своєї літературознавчої праці вже прямим текстом пише: «В 1914 году наступила великая война, которая, Бог даст, откроет новый период в жизни Галицкой, Буковинской и Угорской Руси, как составной части России, осуществив вещие слова воззвания Верховного Главнокомандующего: «Да не будет больше подъяремной Руси! Достояния Владимира Святого, земля Ярослава Осмомысла, князей Даниила и Романа, сбросив иго, воздрузит стяг единой, великой, нероздельной России!».

Ось чого варті всі культурні проекти «русского мира»! Майже столітнє загравання з греко-католицькими священиками Західної України, які не могли протистояти австрійській, угорській та польській гегемонії і шукали союзника в цій боротьбі, насправді мали тільки одну мету – приєднання нових територій і жорстке розчинення будь-яких місцевих особливостей.

Галичина вилікувалася від москвофільства миттєво: пробувши рік під російською окупацією в 1914-1915 роках, дізнавшись на власній шкурі, що таке «русский мир», Галичина вже НІКОЛИ не мала симпатії до північного «білого царства». Закарпаттю «пощастило» менше.

Арістов щиро радів, що «победоносная русская армия уже вступила в северную Венгрию и заняла Угорскую Русь… Слава Богу, что для угро-руссов кончилась темная ночь и над Угорской Русью занялась заря новой, свободной жизни в составе великой и братской России!» Але літературознавець трохи поквапився. Як кажуть, поспішиш – людей насмішиш.

Росія не тільки відступила із Західної України, але й пережила кошмар двох революцій і втрату значних територій імперії. Ба навіть, довгими роками плеканий «Карпато-Русский музей був зметений виром громадянської війни разом з його справді унікальними експонатами які, либонь, втрачені вже назавжди. Та й сама тритомна праця «Карпато-Русские писатели» Федора Арістова – головний труд його життя – згинув під уламками царської монархії. Встиг вийти тільки перший том у 1916 році, а два наступні, вже готові до друку, загубилися у смертельному герці білої і червоної гвардій. Арістов прожив усього 44 роки, сумно споглядаючи на справу свого життя та повне фіаско царського «русского мира».

Повільно, але впевнено – до логічного кінця

У Першу світову російська армія лише заходила в гірські райони Закарпаття, тому про неї місцеве населення не встигло скласти ясного враження. Тож москвофільство, підсилене численною білогвардійською еміграцією, рясно розквітнуло тут в міжвоєнні чехословацькі роки, хоча так і не дало жодного місцевого літератора бодай середньоросійського рівня. Всі тутешні спроби писати «по-російськи» видаються з висоти сучасності неоковирною графоманією найгіршого ґатунку.

А по Другій світовій війні прийшов Радянський Союз, і багатьом закарпатцям вперше відкрилися очі, що вони, виявляється, говорять не «русским языком», як їх весь час запевняли білоемігранти. Навіть останній невіглас нарешті збагнув, що російська мова насправді – не рідна, а чужа.

Нині останнім оплотом москвофільства на Закарпатті є православна церква Московського патріархату. Тільки там ще почуєте голоси про якусь духовну єдність з Москвою та інше «бла-бла-бла» «русского мира». Чого вартують ці заклинання – чудово видно у випадку з автором «Карпато-русских писателей». Бо у Росії мета завжди одна: загарбати чуже. Федір Арістов про це писав відкрито у передмові до книжки: «Великая война 1914 года имеет для России огромное значение, потому что с присоединением Галицкой Руси завершилось дело собирания русских земель, начатое еще при Иване Калите. Прежде чем наступило политическое объединение, оно уже было подготовлено в идейном отоношении, благодаря самоотвреженной литературной и народной деятельности карпато-русских писателей». Ось насправді чим займаються прихильники «русского мира» в минулому і тепер!

Путінська агресія завдає в Україні найсерйозніший удар саме по російських культурних осередках. В Закарпатті їх і так було не густо, тепер стає дедалі менше. Останній в Західній Україні російський театр у Мукачеві змінив свій статус, не бажаючи асоціюватися з агресором. Причому наполіг на цьому сам колектив, серед родин якого є постраждалі від війни. Тепер це буде «Закарпатський драматичний театр над Латорицею». Припинила виходити і єдина російськомовна газета в краї – «Європа-центр». Ще одним клаптиком «русского мира» стало менше.

Залишаються по одній російськомовній школі в Ужгороді, Мукачевому та Береговому, кафедра російської мови в Ужгородському університеті та найбільша парафія церкви Московського патріархату в Україні. Однак церква також змінюється, як змінюються і її віряни. Обрізання духовного ланцюга з Москвою – питання тільки часу. Агресія Росії не залишає іншого варіанту.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG