Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 19:24

Радіо Свобода поспілкувалась із трьома очевидцями подій 20 лютого – активістом, медиком та журналістом

20 лютого – день масового розстрілу демонстрантів на Майдані. Цих людей пізніше назвали Небесною Сотнею, адже за період протестів із кінця листопада до кінця лютого загинула понад сотня людей. Радіо Свобода поспілкувалась із трьома очевидцями і безпосередніми учасниками тих подій – активістом, медиком та журналістом.

Люди в чорних одностроях стріляють з рушниці по протестувальниках на Інститутській вулиці у Києві. Снайпер лежить на схилах Маріїнського парку. Ці кадри показали українські та світові телеканали. Їх передав Радіо Свобода директор турагенції і автор телепрограми про подорожі Ігор Захаренко, що опинився в епіцентрі протистояння майже випадково. Він брав участь у протестах на Майдані, а також був фіксером для французьких журналістів – допомагав, консультував, домовлявся про зустрічі.

Я побачив, як «Беркут» починає тікати... Я побачив, що наші хлопці також біжать вгору. Я взяв фотоапарат і почав знімати

«Вночі і ввечері я був тут, в тилу, (на Інститутській – ред.), де передавав інформацію на сцену – смс-ки писав, а вдень ми їхали і були з того боку», – згадує активіст.

20 лютого Захаренко приїхав до своїх підопічних у готель «Україна», але ті затримувались.

«І тут усе почалося. Я побачив, як «Беркут» починає тікати, як усі ці машини їдуть, – говорить він. – От вони біжать вгору, і я побачив, що наші хлопці також біжать вгору. Я взяв фотоапарат і почав знімати, якраз коли був наступ, коли стріляли по наших хлопцях».

«Це – як варити суп»

Пізніше це довго снилось йому, зізнається Захаренко. Перестало – тільки коли почав їздити як волонтер на Схід, каже: там набагато страшніше, і водночас спокійніше – після спілкування із військовими зникло хвилювання, «що ворог піде далі».

Тут найстрашніше – це, мабуть, сидіти перед телевізором

«Тут найстрашніше – це, мабуть, сидіти перед телевізором. Те саме, що було на Майдані. Розумієте, коли 18-го ми цю ніч пережили, коли 19-те, 20-те число. Тут не було страшно. Тут навіть азарт якийсь був, і була ота, знаєте, причетність до того, що ми робимо історію», – каже активіст.

У багатьох країнах світу були десятиліття, сотні років боротьби, для України це – лише початок, вважає Ігор Захаренко: «Зовсім нещодавно один товариш на Сході сказав: знаєш, це як варити суп. Коли оцей весь непотріб вилазить, треба його або зібрати і викинути, або воно само вийде. І що довше вариш, то менше залишається, але воно найбільш надійне. Зараз ця боротьба показала, хто є хто, ми побачили, хто є ворог, оця гідра, ця система, як вона не хоче йти. Я особисто і мої друзі…Я ні секундочки не вагаюся і не шкодую про те, що я робив».

«На нас полювали, як на звірів»

Волонтером став і медик Майдану Едуард Тимофеєв. Він заснував благодійний фонд у Погребищі на Вінничині, де мешкає, і возить гуманітарну допомогу на передову. Працювати як лікар на Донбасі Тимофеєв не може: 18-го лютого його поранили, довелося довго лікуватися. За словами медика, куля зачепила хребет і застрягла у куртці – така сама, як та, від якої загинув Михайло Жизневський.

«Знеболили хребет, щоб я далі міг допомагати пораненим. 20-го лютого один із побратимів наших, Андрій зі Львова, прізвище його я, на жаль, не пам’ятаю, загинув тут на Інститутській. Снайпер влучно поцілив, не врятував би й бронежилет», – говорить лікар.

Ми прості були мітингувальники. 20 лютого на нас полювали, як на звірів

Ці три дні Тимофєєв називає найжахливішими у своєму житті: «Ми прості були мітингувальники, які не хотіли жити у тій державі, де понукається все. 20 лютого на нас полювали, як на звірів. Ішов чистий відстріл найкращих людей нації. І тоді вже Україна показала, що вона незламна. Народжена нова держава, молода, красива. У дійсності так: зима, яка нас змінила. Народився новий народ, і ніяка наволоч нас не схилить».

«Герої лежали у три ряди, тобто шарами»

Журналіст Радіо Свобода Андрій Дубчак – один із тих, хто висвітлював події того дня. Зйомка велася, зокрема, з готелю «Україна». Коли Дубчак прийшов туди, у фойє вже принесли загиблих.

«На Майдані люди намагалися розбирати різні барикади. Дуже тривожно. Люди були дуже сконцентровані, усі робили якусь роботу – відчуття такого організму, який працює на якусь мету. І так само, коли я виходив із Майдану, то біля барикади на Хрещатику лежали тіла убитих майданівців», – згадує журналіст.

За словами Дубчака, то був шок, але основне переосмислення для нього відбулося потім, увечері, коли вони з колегою Євгеном Солониною поїхали у морг, куди повезли частину із тих, кого потім назвали Небесною Сотнею.

Більшість людей, які йшли туди, були у стані ейфорії чи чогось такого. Тобто питаєш: ти чого побіг? А він каже: всі побігли і я побіг

«Загиблих героїв привезли в медичній машині такого зеленого кольору. Герої лежали у три ряди, тобто шарами, – розповідає Андрій Дубчак. – Є такий вираз, що герой – це така людина, яка потрапила не у те місце не в той час. Більшість людей, які йшли туди, були у стані ейфорії чи чогось такого. Тобто питаєш: ти чого побіг? А він каже: всі побігли і я побіг».

Водночас, на Майдан вийшли ті, чию людяність влада намагалася розтоптати – вони просто не могли інакше, зауважує журналіст: «Люди боролись фактично за своє «я» як людини, і в цьому вони, звісно, виграли. Реформи в країні? Ні, їх не відбулося, наразі ці жертви невиправдані. Але це різні критерії. Реформи, можливо, будуть потім. Але найголовніше, що люди, які вийшли на Майдан, чиї друзі загинули на Майдані або потім, на війні, – це люди, які відстояли своє людське «я»».

За період протестів у Києві загинула понад сотня протестувальників і більше десяти міліціонерів.

Нині триває суд щодо розстрілу мирних протестувальників. Попри те, що зокрема на відео Ігоря Захаренка видно багатьох людей, які стріляли, обвинувачених – троє. Це – Сергій Зінченко, Павло Аброськін та їхній керівник Дмитро Садовник, який втік і перебуває у розшуку. Решту «не ідентифікували».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG